Черлені щити - Малик Владимир Кириллович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/91
• Следующая

— Отже, кінець може бути різний…

— Так, може бути різний… Та страждання наші скінчаться… Тож вір, і тобі легше буде на серці. А сльозами горю не поможеш…

Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь надії… Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з душі половина тягаря.

Любава металася в гарячці на широкому дерев'яному ліжку в просторій хоромині боярина Славути, їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.

Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Всі були похмурі, стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо: заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися, кидатися в ліяску, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно шепотіли:

— Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс гаряче питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста, замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля нього.

— Ну, що? — запитав одними губами.

— Погано, — зітхнув боярин. — Якщо до ранку не полегшає, то треба кликати попа… Бідна дівчина! Така молода, гарна — і…

Славута провів долонею по очах, мовби зігнав з них невидимі сльози. Йому й справді було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів'янути.

Скільки пам'ятає себе, він гостро відчував чужий біль і чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив'язався до нього, полюбив, як брата, і його прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як свої власні. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, він підставляв під пасок свою руку або брав його вину на себе. А коли на стайні лупцювали за яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.

Пізніше він навчився виходжувати під час хвороб своїх дітей і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев'язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров… І ніколи не робив різниці між князем і смердом, між боярином і закупом. Для нього всі вони були людьми і, коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.

Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрідніших — жону і єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ тому від такої ж гарячки, від якої тане Любава. А сина, двадцятип'ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на носилках, між кіньми, з-під Лубна, що над Сулою, з половецькою стрілою у грудях… Два тижні боровся тоді Славута за його життя, всі свої знахарські знання приклав, усі мазі та відвари використав, закликав усіх лікарів, що славилися в окрузі умінням лікувати, — і гречинів, і венеційців, і німців, і іудеїв, і своїх. Нічого не допомогло. Ніхто не врятував йому сина. Згас, мов свічка воскова, залишивши по собі в батьковому серці невигойну рану…

Три дочки — відрізані скиби. Повиходили заміж — випурхнули з гнізда. І все далеко — одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у поліський Турів. Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще — роздаровував доброту свого серця людям, які потребували і цієї доброти і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав молодят, як рідних.

— Невже помре? — зітхнув Самуїл.

— Всі ми смертні.

— Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину…

— Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.

— Я вже його жду не діждуся, — хитнув головою Самуїл. — Валка готова. Трохи підсохне — і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема… А він мені потрібен — знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!

— Яким шляхом поїдеш?

— Як завжди — Залозним… Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти — до гирла Сули…

— А назад?

— Як бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки…

— Які знайомі шляхи-дороги! — з гіркотою в голосі вигукнув Славута. — Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?

— Доведеться, вую, — втішив старого Самуїл. Але той знизав плечима.

— Хтозна, хтозна… Уже почав відчувати тягар літ за плечима.

— Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б'єш!

Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:

— Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи… Що робити?

Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився, під очима залягли темні тіні.

— Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! — гукнув Славута.

Служник приніс дерев'яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гірчицею та довгого ополоника.

Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.

— Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!

Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Він зачерпував кухликом і потроху доливав…

Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина розплющила очі.

Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів у кутку свою нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.

Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?

Любава легенько зітхнула, довгі вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло свою гарячу руку і раптом відчув, як воно зволожується прохолодним потом. Він повернув голову до Самуїла і Теклі, до хлопця-служки, і в його оці блиснула радісна сльоза.

— Житиме! Хай поб'є мене Перун — житиме! — прошепотів щасливо. — Смерть відступає… Відступає…

Ярило зборов зиму. Навіть у глухе підземелля дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербиці у вузьке віконечко порубу.

Сонце підбивалося все вище й вище. В небі прокурликали журавлі, прокричали гуси, теплий дух землі, змішаний із бентежними пахощами весняного зела та клейкої брості, п'янив груди.

Ждан цілими днями не відходив від віконця. Дивився на невеликий косинчик двору і уявляв широкий, безмежний світ — повінь на Десні, зелені бори і темні, ще безлисті гаї на видноколі, вузькі смужки озимини на полях, темні провалля ярів, бездонну голубінь неба.

• Предыдущая
• 27/91
• Следующая