Черлені щити - Малик Владимир Кириллович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/91
• Следующая

Ігор нахмурився.

— А я не боюся твого вітця… Хоч він і наймогутніший на Русі володар, а не боюся… Я тут господар, і ти можеш жити у мене зі своїми людьми, скільки тобі захочеться! Поїдеш у Путивль і там житимеш… Так, Ярославно?

Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима.

— Так, ладо мій! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича.

Після вечері, на якій були присутні бояри і воєводи, Ігор, Ярославна і Володимир залишилися у затишному покої княгині самі. Тут було тепло, пахло воском від свічі, що потріскувала у срібному підсвічнику, і ладаном.

Ігор і Ярославна сіли з одного боку столу, Володимир — з другого. Старий чашник вніс глек холодного квасу, налив три келихи. Ігор відпив кілька ковтків і, зачекавши, поки чашник причинить за собою двері, пильно подивився на свояка.

Я радий, Володимире, що ти завітав до мене, що я познайомився з тобою. Євфросинія багато розповідала про тебе, але мені хотілося б почути з твоїх уст, що трапилося у вас з батьком, чому виникла між вами котора, як ти опинився тут… Може, я зумію чимось допомогти тобі?

Володимир гірко усміхнувся. В його сумних запалих очах залягла глибока туга.

— Важко згадувати, але тобі, Ігоре, розповім. Та й сестра не все знає, тож хай послухає…

— Мати моя, княгиня Ольга-Євфросинія, дочка Юрія Долгорукого, вийшла заміж за мого батька не по любові — їх подружили батьки у своїх корисливих цілях. Жінка горда і незалежна, вона була дуже нещасливою:

батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її, зневажав, навіть у гніві руку здіймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасію. І це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсім неможливим стало її життя відтоді, коли батько відкрито заявив боярам, дружині і всьому Галичу, що свого позашлюбного сина Олега від тієї повійниці Настасії хоче після себе бачити князем на галицькому столі. Обурилися бояри, захвилювалося поспільство, а мати зовсім втратила голову. Я став на її захист і на захист своїх прав. "Отче, — сказав я на боярській думі, — за мудрість і за могутність прозвали тебе Осмомислом. Та яка ж то мудрість державна — ладити в князі Настасича, сина жінки гулящої? Яке ж то батьківське серце — відрікатися від законного сина, свого спадкоємця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе сміятиметься вся Русь! А чужоземні володарі зневажатимуть і не захочуть знатися з тобою!"

Бачили б ви, як обурився на ці мої слова князь Ярослав! Як грізно блиснули його очі, а голос загримів, як грім!

"Нещасний! — вигукнув він грізно, схопившись зі свого золотого стола. — Як смієш мовити таке вітцю своєму! Я не тільки позбавлю тебе князівства, я вижену тебе геть із землі моєї, не дам тобі спокою ніде, куди б не закинула тебе доля! А всім, — хоче хто знати це чи не хоче, — я тут урочисто об'являю свою волю: спадкоємцем після мене стане мій син Олег! І то дарма, що його мати — не княгиня! Досить того, що я кохаю її! Хіба великий князь київський Володимир, син Святославів, не був позашлюбним сином служниці-простолюдинки Малуші? Був! І всі руські князі ведуть від нього свій рід! То чому ж мій син, княжич Олег, не має права посісти золотий стіл галицький і володіти Галицькою землею після мене?"

Бояри загули, загомоніли, найбільш гарячі голови посхоплювалися з місць, почали кричати, що князь негоже чинить і вони не дозволять Настиному синові володіти ними.

Князь грюкнув посохом об поміст, побагровів, показав мені на двері:

"Геть звідси, крамольнику! Не здіймай котори проти отця! Як я сказав, так і буде! А всі, хто тут підвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене глибокий, а меч гострий!"

Я покинув боярську думу. Зі мною пішли всі, хто боявся за своє життя. Князь Ярослав має крутий норов і важку руку, — до розправи у нього не довго.

А вночі, забравши матір і сім'ю, я разом із своїми однодумцями втік у Польщу. Вісім місяців жив там у місті Червені, ждучи вістей од вірних людей, що лишилися дома. Вісім місяців, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як сходить сонце з-за рідного, але такого далекого краю, і думав: "Коли ж настане мій час? Коли повернуся додому?"

І ось такий час настав. Взаємна ненависть між батьком і боярами, а потім і городянами росла і збільшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич — і бояри, і дружинники, окрім небагатьох батькових прихильників, і ремісники, і робучичі — хлинув, як повінь, на Гору, до князівських хоромів. Князя взяли під варту, його прихильників посікли. Олега Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку скоїлося таке лихо, схопили, вивели на майдан і привселюдно спалили на вогнищі як відьму.

Ось тоді ми, княгиня Ольга і я, одержали від вірних людей звістку: "Повертайтеся в Галич!"

Ми повернулися. Який то був радісний день! Гули дзвони на Горі і на Підгородді, вітаючи нас, гомоніли на вулицях і майданах святково одягнуті галичани, з церков вийшли нам назустріч попи з хрестами в руках… З гридниці вивели князя Ярослава, і велії мужі галицькі змусили його поцілувати хрест і покластися, що княгиню він матиме за жону, а мене — за спадкоємця…

Побачивши, як змарніла у вигнанні княгиня Ольга, батько просльозився і, здається, щиро поклявся на святому хресті мати й справді її за жону, а мене — за спадкоємця. Поклявся він також не чіпати і тих бояр, котрі сприяли нашому поверненню і замиренню з батьком.

Ми разом, супроводжувані тисячами людей, які були свідками цієї клятви, пішли до князівських хоромів.

Та не на щастя ми повернулися, не на щастя помирилися з князем. Захопивши під час втечі та в поневіряннях по чужих краях важкої хвороби, мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла і незабаром упокоїлася.

Ми поховали її пишно, як і личить княгині. Отець ходив пригнічений, сумний, сумирний, розмовляв з усіма лагідно, по-доброму, а таємно замислював чорне діло. Поволі збирав своїх друзів-однодумців, непомітно для сторонніх очей стягував до Галича вірних йому бояр, дружинників, огнищанинів, тіунів, отроків, а коли почувся на силі, одної ночі схопив усіх тих, кому хрест цілував, і наказав повідрубувати голови… Мене попередили про небезпеку, і я втік на Волинь до Романа Мстиславовича. Отцеві так хотілося піймати своє бунтівливе чадо, що не пожалів трьох тисяч гривень — найняв поляків, щоб напали на волинські землі. Ну, а ті раді старатися: вогнем і мечем пройшлися по окраїні Волинської землі, спалили два городи, кільканадцять сіл, повигинали людей… Що було робити? Я втік у Торчеськ на Поросся, що теж належить князеві Роману, але йому батько пригрозив війною, і мені довелося тікати далі…

Важко розповідати про мої поневіряння. Де я тільки не побував — від Росі дійшов аж до Волги, — і всюди князі ввічливо приймали, пригощали, а через місяць, через тиждень, а хто навіть на другий же день, ще ввічливіше виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнішого на Русі і найбагатшого… Так домандрував я аж до Володимиро-Суздальського князівства. Ну, подумалося мені, де той Галич, а де Володимир та Суздаль! Не дістане сюди отець! Та й князь Всеволод теж могутній князь. Хіба побоїться він Ярослава Галицького? До того ж він рідний мій вуй, материн брат! Невже відмовиться надати племінникові притулок?.. Відмовив!.. Лагідно, чемно спровадив мене з Володимира як рідного, милого, але небажаного родича… Правда, спорядив у дорогу — дав грошей, і коней, і харчів, їдь, мовляв, дорогий племіннику, швидше звідси та шукай собі пристановища деінде… От і приїхав я до тебе, Ігорю… Приймеш — дякуватиму, не приймеш — серця на тебе не матиму: світ широкий — десь прихилюся… Тоді поїду до двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія…

Сумна це була розповідь. І хоча Володимир намагався бадьоритися і не показувати, як йому важко на душі, однак було видно, що за кожним його словом — гострий відчай і глибока туга.

• Предыдущая
• 23/91
• Следующая