Выбери любимый жанр

По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 8


Изменить размер шрифта:

8

Ні, не кінець! Юрко був не з тих, хто покірно підставляє голову під обух. Кров збунтувалася в його жилах. Ні, не кінець! Він штовхнув дівчину до стіни, за двері, вийняв з мертвої, задубілої руки бабусі слизький ніж і ступив у сінці, назустріч тим, що вже йшли до хати.

Їх було двоє. Перший з кучерями, випущеними по обидва боки козирка мазепинки, швидко підвів карабін для пострілу, але другий, визирнувши з-за його спини, вигукнув здивовано:

— Юрко? Ти, Юрку? Друже Сич, не стріляй, це Юрко, брат Ясного.

Юрко по голосу впізнав свого односельця Василя Тимкова.

Вояка в мазепинці, недовірливо поглядаючи на Юрка, опустив карабін. Тимків вийшов уперед, побачив закривавлений ніж у Юрковій руці, вбиту стару за порогом, зрадів, засміявся.

— О, тут наш козак молодий уже погуляв… Чого ж ти, Юрку, з самим ножем, без карабіна? Візьми хоч рушницю. — Перехопивши в ліву руку свою гвинтівку, він здійняв з плеча двостволку й простягнув її хлопцеві. — Ходімо з нами! Тут десь цей клятий лях, кривого Заремби син, ховається.

З вулиці долетіли вигуки: «Сюди, хлопці! Ось він!»

Обидва вояки вискочили з сінець, побігли до воріт.

Чудо сталося. Брат Ясного… Так, він брат Ясного, того самого Ясного, з чиєї, видно, волі й наказу проводиться ця акція. Брат, улюблений брат урятував його. Самим лише своїм грізним ім'ям. Тепер у нього в руках — рушниця. Заряджена? Так, набої в обох стволах. Спасибі, брате…

Юрко провів долонею по обличчю, стираючи піт, і повернувся до хати. Стефа стояла за дверима з заплющеними очима, притиснувши до себе хлопчика, що онімів від страху, губи її шепотіли слова молитви, Юрко опустив очі. Він не вірив у бога й знав, що ніякі нещастя не-змусять його визнати, повірити в те, чого немає, що вигадали безсилі, зневірені, зламані лихом люди. Але в цю хвилину йому захотілося, щоб бог існував. Байдуже, чий бог — християнський, мусульманський, язичницький, аби лише він був справді всевидющий, всесильний, справедливий. І Юрко не насмілився перервати молитву коханої. Він навіть почував себе винним, що не може приєднатися до її палких благань.

Їм пощастило вийти з хати непоміченими, й за кілька хвилин вони вже були в полі біля кіп. Стефа з братом на руках ішла слідом за Юрком, що ніс на плечах вузол, усе її багатство. Дівчина ні про що не запитувала хлопця. Вона віддалась на його волю й розсуд, визнала в ньому свого захисника, довірилась і підкорилася йому.

Юрко вів її у свої село Підгайці, там жила Стефина тітка, рідна батькова сестра. В її хаті Юрко сподівався знайти хоча б тимчасовий притулок для коханої та її маленького брата.

… Давно, давно клав піч у новій хаті сусіднього польського Бялопілля Семен Олящук. Був молодим Семен, вважався безтурботним диваком, але руки мав золоті. Не диміли його печі й при сирих дровах у сльоту, швидко нагрівалися, довго тримали тепло. Любив молодий пічник, мовби на жарт, прикрашати творіння своїх шорстких, порепаних рук якимось візерунком, а то й малюнком, зробленим із шматочків кольорового скла, черепків розбитого посуду, іскристих камінчиків: то коник по комину скаче, косячи на господаря голубим скляним оком, то білка камінчик-горішок у лапках тримає, а то місяць повновидий сяє, точнісінько лисий добродушний кум після третьої чарки… Піч як ніч, а глянеш, і всміхнутися хочеться.

Прийшла подивитись на піч сусідська Ядзя та й охнула. Наче в святу неділю на себе в дзеркало глянула. На сирому, ще не біленому комині стоїть вона в святковому одязі, червоних чобітках, із стрічками в світлих косах, держить на вишиваному рушнику високий коровай. А пічник-жартун свій немудрий інструмент у торбу складає, голову нахилив, сміється.

Не минуло й року, втекла з рідного дому Ядзя, єдина дочка в батьків, що й у бідності чванилися своїм шляхетським походженням. Зник і дивакуватий пічник. Чутка пішла, що десь у. сусідньому воєводстві кладе за невелику плату на добро та радість людям свої міцні, веселі печі, й допомагає йому в роботі чи то дружина, чи то любка. Повернулися вони повінчані, з дитинкою в пелюшках. Українець і полька родом, греко-католик і римо-католичка по церкві.

Хоч такі шлюби не були дивиною, та все ж родичі зустріли молоду пару холодно, з прихованою ворожнечею. Свати один з одним не зналися, шляхтичі зятя в гості не запрошували. Семен Олящук усього цього не брав до серця, побудував на зароблені гроші маленьку хатку, виклав пічку з розкішним півнем на комині й зажив з Ядвігою й маленькою дочкою під своїм дахом, сам собі господар і суддя. Дивно було тільки дивитися збоку, як у неділю вони виходили з хати разом і тут же розходилися в різні боки: Семен ішов до сріблясто-сірої дерев'яної церкви, Ядвіга вела дівчинку в гостроверхий цегляний костьол, вибудуваний в українському селі багатими польськими осадниками. Він до свого бога, вона до свого.

Коли радянські війська звільнили Західну Україну, осадники виїхали до Польщі. Ксьондз теж залишив свою плебаиію, і в її просторих кімнатах розмістилися початкові класи відкритої в Підгайчиках неповної середньої школи. Тепер у неділю Ядвіга вирушала зі Стефою слухати службу божу в рідне Бялопілля. «До костьола йде пані з своєю цуркою, — насмішкувато цідила крізь зуби Юркова тітка, побачивши, як сусідка виходить з дочкою на вулицю. — Як пані ест файно, елегантсько вбрана. Не єстем мужичка, єстем правдива гонорова полька».

Почалася війна, вуйка Семена забрали в Червону Армію. Відтоді ні від нього, ні від тих, кого мобілізували разом з ним, ні слуху ні духу. Лишилася Ядвіга з двома дітьми — малим Славком і дівчинкою-підлітком Стефою. Невесело жилося їй без чоловіка в чужому селі, а як пішли чутки про нічні підпали та різанину, зовсім занепала духом. Тому не опиралася, коли батьки приїхали двома найнятими підводами забирати її і внуків до себе в Бялопілля. Тут уперше Юрко побачив Стефину бабусю — суху стареньку з гордовито піднесеною головою й ображено стуленими устами, що так і не удостоїла поглядом нікого з жителів Підгайчиків.

До цього дня тоненької сусідської дівчинки із світло-рудуватими, кокетливо хрест-навхрест зав'язаними тугими кісками не існувало для Юрка. В той час він і не думав про кохання, й само це слово викликало в нього бридливо-глузливу посмішку. Проте він, здається, дурив себе, бо не раз крадькома стежив, як ступають її біленькі босі ноги по росяній траві, чи затамувавши подих чекав, коли з'явиться на сусідському подвір'ї її золотава голівка. А якось він зустрів її на вулиці після дощу, змоклу до нитки. Мокре плаття, збившись у складки, прилипло до тіла, й на грудях чітко окреслилися два маленьких гострих горбочки. І хоч він відразу ж одвів погляд, Стефа засоромилася, почервоніла, наче він побачив її голу, й, сердито прикусивши губу, прошмигнула мимо.

Коли Юрко, похмуро спостерігаючи збори сусідів, побачив, як Стефа злізла на воза й умостилась позаду обличчям до нього з двома вазонами й дзеркалом на колінах, він зрозумів раптом, що кохає цю біляву, схожу на соняшник, дівчину й що, коли вона поїде, рідне село стане чужим і порожнім для нього.

Юрко нічого не сказав їй, не побажав щасливої дороги, він тільки глянув на неї, коли навантажена домашнім добром підвода виїжджала з воріт на вулицю. Стефа подивилась йому в вічі тоскно, розуміюче. «Ти прийдеш?» — запитав він беззвучно, самими лише губами. Дівчина спалахнула, відповіла легким квапливим кивком і, закусивши губу, нахилила голову.

Через три дні Стефа прийшла до тітки в Підгайчики. Тут не було нічого дивного. Як-не-як, тітка Марта була рідною сестрою її батька. Але Юрко знав — Стефа прийшла, щоб побачити його. Він пішов у поле, заліг у ячмені й чекав, поки вона не з'явилася на стежці, що вела в Бялопілля.

Так почалось їх раннє, чисте, тривожне кохання. Аби лише побачити, постояти хвилину поруч, усміхнутись одне одному, спитати: «Ти прийдеш? Коли? Я чекатиму, я зустріну…» І подивитись услід, провести поглядом, помахати рукою.

Зима перервала зустрічі. Лише раз прийшла Стефа до тітки, принесла сумну звістку — померла мама. Юрко довідався про це, коли дівчина, так і не побачивши його, вже пішла з села. Він наздогнав її біля хреста. Стояли, а сніг замітав дорогу, і Стефа плакала, він утішав її, як міг, грів у своїх долонях її змерзлі пальці.

8
Перейти на страницу:
Мир литературы