По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/103
• Следующая

Оберштурмбаннфюрер і радник розмовляли вдвох близько години. Коли Хауссер пішов, принижений, розлючений начальник гестапо повернувся в свій кабінет. Грефрат удав, що не помічає стану свого друга.

— Отже, Генріх, ти не чіпатимеш цих людей, — бадьорим тоном промовив він. — І взагалі, мій любий, від сьогодні будь обережний з оунівцями щодо репресій. Особливо з їх ватажками всіх рангів.

— Навіть якщо вони грабуватимуть наші ешелони, забиратимуть зброю, що йде на фронт? — гнівно блиснув очима Герц.

— Генріх, ну що ти… — невдоволено скривився оберштурмбаннфюрер. — Я тобі пояснюю обстановку. Викрадення зброї оунівцями майже рекомендується.

Начальник гестапо дивився на приятеля широко розплющеними очима. Йому навіть здалося на мить, що це почулося. Проте обличчя гостя набуло холодного, підкреслено ділового виразу. Він давав зрозуміти, що його слова мають силу наказу й не можуть бути приводом для дискусій. Це вже не була людина, яку можна називати простацьки Гансом. Це був начальник.

— Дозвольте запитання, пане оберштурмбаннфюрер, — шанобливо, з ледь помітним глузуванням промовив Герц. — Як мені слід поводитися, якщо при пограбуванні зброї буде знищено охорону? Я маю на увазі наших солдат і офіцерів.

У деяких випадках охорона може бути незначною…

— Я хотів би одержати більш чітку відповідь — пролита цими бандитами німецька кров залишиться невідомщеною?

Грефрат наче не чув цього запитання.

— ОУН повинна перебувати під нашим негласним заступництвом, — сказав він тихо й безбарвно. — Зроби відповідні висновки.

— Це офіційна вказівка?

— Так.

— В такому випадку я хотів би мати письмове підтвердження.

— Ти його незабаром одержиш… — кивнув головою, Грефрат і посміхнувся. — А зараз я б не відмовився від чарки коньяку. Знайдеться?

Герц дістав із шафки піднос з пляшечками й закускою.

Мовчки наповнив дві чарки.

— Ти даремно сердишся, Генріх, — приязно сказав гість, спорожнивши свою чарку й беручись за бутерброд із шматочками рожевуватого сала, — Бачиш, у чому справа. Мені наказано написати докладну інструкцію відносно наших стосунків з українськими націоналістами. В ній я повинен урахувати побажання й поради… Чиї б ти думав?

Начальник гестапо кинув швидкий погляд на приятеля й застиг, вражений здогадом.

— Невже Хауссера? Неймовірно! Тоді я відмовляюся будь-що розуміти…

— Я теж не все розумію, — признався обешртурмбаннфюрер. — Тут якась складна, тонка політика. Ось що мені сказали про Хауссера: «Уважно прислухайтесь до його порад. Ви мислите в масштабі сотень, тисяч людей, він — сотень тисяч, мільйонів, ви думаєте про сьогоднішній, завтрашній день, він дивиться на рік, на десятиріччя вперед…»

— Цей жалюгідний, плішивий пуголовок? — обурився Герц.

— Не пуголовок, а голова, в якій, очевидно, мозку більше, ніж у нас з тобою, Генріх, разом узятих.

«Совітка», «пані професорка» — так попервах називали в селі сумну молоду жінку, що перебралася з своєю хворою матір’ю з Братина в Підгайчики незабаром після того, як ці місця були захоплені гітлерівцями. Всі знали, яке нещастя випало на її долю, і всі, навіть ті, хто зловтішався з цього приводу, не могли не схвалити її вчинку й не захопитися її відданістю дочірньому обов’язку.

Звістка про напад гітлерівців на Радянський Союз застала викладачку російської мови та літератури Братинської середньої школи Наталію Миколаївну Рум’янцеву на пероні Львівського вокзалу. Разом з матір’ю вона повинна була їхати до Москви, свого рідного міста, в якому збиралася провести літню відпустку. Її чоловікові, військовому льотчикові, відпустки не дали, й він залишився в Братині, біля якого був великий військовий аеродром.

До відходу московського поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Ці півгодини наче було дано Наталії Миколаївні, щоб вона, гарненько все зваживши і розміркувавши, вирішила, їхати їй з матір’ю до Москви чи повернутися до чоловіка. Наталія Миколаївна прийняла рішення в першу ж секунду. Однак мати не захотіла лишати дочку саму. І вони повернулися в Братин.

Тут, у Братині, стривожених, стомлених жінок чекала ще гіркіша звістка — командира ескадрильї винищувачів старшого лейтенанта Рум’янцева вже не було живого, він загинув у першому повітряному бою. Біда не приходить одна… В матері від цієї звістки відібрало ноги.

Гітлерівці наступали. Командування авіаполку спішно відправляло сім’ї льотчиків у глибокий тил. Наталія Миколаївна в своєму горі не розуміла, що відбувається навколо. Вона й слухати не хотіла про евакуацію, вона не могла залишити місця, де був похований чоловік. Їй здавалося, що її квапливий, боягузливий від’їзд дорівнюватиме зраді. Вона не могла змиритися із смертю людини, яку так любила. Вона чекала чуда — ось увійде він, ось внесуть його, пораненого, обгорілого…

Коли Наталія Миколаївна опам’яталася, вже не було можливості вибратися з Братина з хворою матір’ю на руках. Вона могла піти на схід тільки сама, І вона лишилася з матір’ю.

Так, усіх мимоволі зворушувала ця сумна історія, але ніхто не знав найголовнішого — стара хвора жінка, заради якої Наталія Миколаївна вирішила пройти через усі випробування, які їй, дружині радянського офіцера, готувало життя на землі, зайнятій ворогом, не була їй рідною матір’ю. Це була мати її чоловіка…

Кілька хлопців і дівчат з Підгайчиків училися два роки в Братинській середній школі. Вони звали свою вчительку, як і раніше, — Наталія Миколаївна. Незабаром її почали так звати й ті, кому вона з матір’ю шила обнови, заробляючи на харчі. Ні старомодне «пані професорка», ні напівпрезирливе «совітка», жодне з цих слів не підходило до милої, сумно привітної жінки, що з ранку до вечора сиділа за ручною машинкою.

В Юрка Карабаша склалися особливі стосунки з учителькою. Він був її улюбленим учнем, і він знав: коли б не заступництво Наталії Миколаївни — не вчитися б їм, Карабашам, братам запеклого націоналіста, що втік до німців, у радянській гімназії. Але Наталія Миколаївна відстояла його й Степана, кращих своїх учнів, хоч не раз накликала на себе невдоволення начальства. Любов надто слабе слово для тих почуттів, які викликала в Юрковій душі його вчителька — він її обожнював, боготворив. Коли Наталія Миколаївна з’являлася, в класі, — ставна, впевнена в собі, молода, квітуча російська жінка з веселими сірими очима на відкритому рум’яному обличчі, з викладеними широкими кільцями на голові товстими пшеничними косами, — Юркові здавалося, що в класі стає ясніше, чистіше і навіть повітря починає пахнути чимось свіжим, весняним. Він радів кожному її погляду, кинутому на нього. Коли ж вона зупинялася біля його парти, клала руку на його плече або легким ласкавим дотиком пригладжувала його буйний кучерявий чуб, він завмирав щасливий і зляканий, наче це була неоціненна материнська ласка, якої йому не довелося зазнати і якої — він інстинктивно відчував це — йому завжди бракувало.

Але це були почуття хлопчика, що виріс без матері, це була мимовільна приязнь і прихильність учня до хорошої, красивої вчительки, а глибока повага до Наталії Миколаївни, віра в неї як у добру, справедливу й непохитну людину прийшли до Юрка після того випадку, коли його викреслили із списку кращих учнів, премійованих безкоштовною поїздкою на екскурсію до Києва.

Всі в класі знали, чому це сталося, — брат націоналіста. Наталія Миколаївна довідалась найпізніше. На перерві вона затрималась у кабінеті директора й запізнилась на урок — раніше цього ніколи не траплялося — на добрих п’ять хвилин. Увійшла до класу, здавалося б, спокійна, але з червоними плямами на обличчі, з недобрим блиском в очах, і оголосила своїм звичайним рівним голосом:

— Нагадую. Виїзд групи екскурсантів призначено на завтра. Всі, кого я називала позавчора, повинні з’явитися на вокзал рівно на десяту годину без запізнення.

— Наталіє Миколаївно, а Юрко Карабаш теж їде? — скочила Галя Худяк, найстаранніша і найтупіша учениця в класі.

• Предыдущая
• 15/103
• Следующая