Выбери любимый жанр

Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 2


Изменить размер шрифта:

2

– Ми не можемо! – крикнув хтось із натовпу пасажирів. – Це… це нечувано! Я заплатив за квиток!

– Ми всі заплатили, – плачливим голосом підхопила огрядна пані. – Нас із сестрою зустрічають… сьогодні в порту… В ім\'я Імператора, ми не можемо піти!

Митник зиркнув на неї, але нічого не сказав. Купець, що стояв поряд, повідомив пані впівголоса:

– Імператором тут не присягаються.

– Ми не можемо піти. – Капітан говорив уривисто й глухо, так уразила його несподівана біда, що сталась при самому кінці подорожі. – У нас майже вийшли… запаси прісної води.

– Мені не потрібен клопіт про вашу воду. – Митник попрямував до драбини, по якій уже спускалися його підлеглі. – Моя вам проста порада: скиньте гекса за борт і входьте в порт.

Хлопчисько й досі стояв обіч від усіх. Невтямки було, розуміє він чи ні, через що така веремія. Не схоже, щоб його знічували погляди – лихі, відверто неприязні, іноді бридливі.

– Скільки можна чекати! – закричала огрядна пані. – Скиньте його за борт, нарешті! Ви ж бачите – іншої ради нема, інакше нас не пустять!

Переписувач виступив наперед. Губи в нього тряслися.

– Панове, я розумію ваше обурення… Я сам, я не знав… але, панове, це ж моя власність… Він знаряддя моєї праці, дуже цінне, важливе… Він джерело моїх прибутків! Він дуже дорого коштує, хто мені відшкодує?!

– А хто мені відшкодує простій на рейді?! – гаркнув капітан.

– Ви поставили нас усіх у жахливе становище, – завважив купець. – Хто винен, як не ваша недбалість? Усім відомо, що гекса та їхніх напівкровок не пускають у Мірте!

– Заждіть, – переписувач кинувся за митником, готовий був схопити його за рукав, але в останню мить утримався. – Заждіть… Я можу заплатити штраф. Ми ж люди, домовмося… Я відпливу з ним сьогодні ж, я тільки пересяду на інший корабель!

– Ані ногою. – Митник узявся за дужку, до якої кріпилась драбина. – Гекса не опоганить Мірте ані диханням, ані доторком, ані гидким випорожненням своїм. Викидайте за борт – або корабель не пройде.

Пасажири говорили вже на повний голос, і, здавалось, жоден не чує іншого.

– Але що ж мені робити, – переписувач кусав губи. – Це… головне моє добро, цей раб! Він… у нього дивовижна пам\'ять на букви та знаки, він переписує книги з нечуваною швидкістю, без нього я зубожію!

– Ваша справа, – митник поставив ногу на сходинку. – Гей, капітане, хвилина на роздуми.

– Та що тут думати! – закричав старший із ремісників, бородатий ювелір. – У мене контракт у Мірте, хто за мене заплатить неустойку?!

– Може, човен, – бурмотів блідий, як лід, переписувач. – Може, спустити човен… Він переписує по цілій книзі за три ночі!

– Доведеться тобі самому потрудитися, – сказав ювелір і сплюнув за борт. – Руки не відпадуть!

Капітан, стиснувши зуби, ішов по палубі, переступаючи через кодоли, кинуті кимось вузли, – ішов до хлопчиська.

Той відступив.

– Добре плаваєш? – похмуро спитав капітан.

Хлопчисько мовчав, продовжуючи відступати. Капітан схопив його за комір. Хлопчисько випручався з несподіваною спритністю й кинувся тікати – уздовж правого борту. Наспіли матроси й пасажири. Десять рук одночасно вчепились у куртку й штани із запраного полотна, але хлопчисько, прудкий, мов вивірка, вирвався знов. Його наздогнали й збили з ніг.

– Не оглушуйте! – голосив переписувач. – Так він, може, випливе! Книги мої, ще й до половини… А завдаток же…

Він сів на згорнуту кодолу і, в розпачі розгойдуючись, узявся за голову. Перо за вухом, знак професії, поникло.

Хоч тіло хлопчиська звивалося, спільними зусиллями його перекинули через борт. Хлопчик полетів униз, дриґаючи в повітрі руками й ногами, і шубовснув у воду, і бризки вдарили в облавок вітрильного судна «Крилама».

Митник, що спостерігав з палуби, кивнув:

– Заходьте в гавань. Можете швартуватися.

* * *

Він занурився з головою. Вода вдарила по вухах, на мить стало боляче, але Розвіяр нараз виплив, ухопив повітря в легені й затрусив головою. Біль пройшов миттєво, як і з\'явився. Поряд, зовсім поряд був мокрий облавок «Крилами» – блискучий і чорний над водою, а під водою – бурий, волохатий, де-де порослий черепашками. Вода виявилася майже такою ж прозорою, як повітря, – Розвіяр міг бачити всю тушу «Крилами» аж до кіля.

Розпустились і набрали вітру паруси – зелені з червоним, кольору Фер, порту приписки. Запінилася вода біля борту, і сам борт повільно сунувся, пропливаючи мимо. Розвіяр подався убік: за кормою «Крилами» нуртував високий білий вал, потрапити туди – умить затягне й закрутить, залишить під водою назавжди.

«Крилама» відходила повільно. От вона закриває весь світ, от вона відсунулась, от вона – силует, усе ще величезний, але щохвилі, то менший. Розвіярові знову відкрилося місто: високий Мірте, ширяючи в хмарах, дозволяв дивитися на себе й капітану на містку, і гекса, що тонув посеред моря. Хоча давніше Розвіяру ніхто не казав, що він – гекса.

Сонце сідало. Казали, що дивитись на Мірте можна опівдні, на світанку, при заході, вночі, – з кожним поглядом це буде нове місто. От і тепер: бірюзові арки зробилися синіми, а рожеві – опалово-жовтими. Білі вежі взялися золотим. Шпилі тримали на вістрях хмару, немов припнувши її до неба.

Море не хвилювалось. Невелика хвиля то піднімала Розвіяра, то опускала. Там, де пройшла «Крилама», лишався на воді слід. Розчепірившись на поверхні, бовтаючи у воді ногами, Розвіяр бачив, як далеко-далеко пливе митний човен, і ще один, і ще. Як слідом за «Криламою» спрямувалося в гавань інше судно – під жовтими й білими вітрилами.

Він ковтнув солоної води й закашлявся. Як він пам\'ятав, ніхто не навчав його плавати. Проте триматися на воді він завжди вмів. Не варто пливти до берега, на берег не пустять. Тоді куди?

Розвіяр продихався, роззирнувся й поплив, націлившись на невеликий корабель, що стояв найдалі од усіх від берега. Чомусь йому здавалось, що коли корабель невеликий і коли стоїть так далеко – його неодмінно візьмуть на борт. Чому ні? Він добре вміє працювати.

Схилялося сонце, золоте місто знову міняло свою подобу. Розвіяр плив; вода виявилась такою оманливою – і твердою, й м\'якою водночас. З борту «Крилами» поверхня моря здавалася стійкою, але ходити по воді не можна. Кораблі й човни рухалися швидко, Розвіяр думав, що й сам зуміє так плисти – але помилився; борсаючись, він старався з усієї сили, однак місто й досі здіймалося над водою, відбиваючись у ній разом зі шпилями й хмарами, і корабель на рейді лишався так само далеким.

Щось дивне робилося з руками й ногами. Вони немов здерев\'яніли. І дихати ставало все важче. Розвіяр перепочив, полежавши на спині, але плеснула хвиля – і він знов похлинувся. Відкашлявся й знову поплив: тепер йому здавалося, що корабель наближається. Розвіяр гріб, облизуючи пересохлі губи. Йому все сильніше хотілося пити. Морська вода обпікала горло.

Він не шкодував ні за хазяїном, ні за «Криламою», ні за вузликом із пожитками, що лишився в трюмі під його гамаком. Він шкодував за «Подорожжю на Осиний Ніс». Учора вночі він переписав півкнижки, а закінчити до ранку не вдалося – капітан заборонив палити вогонь у трюмі. Розвіяр перегортав сторінку, дивився на неї, потім схилявся над чистим аркушем і ретельно переносив на папір те, що запам\'ятав, що висіло, наче в повітрі, у нього перед очима. І поки писав – він потроху розумів слова й бачив те, що вони значили. Бачив далеку протоку, зубчастий гребінь між двох скель: з одного боку півострів Осиний Ніс, з другого – Крем\'яшок. Двічі на рік біля гребеня вирує вода, страшно нуртує, й зриваються камені. Вода то спускається, оголюючи нори глибинних гадів, то піднімається знов, зубчастий гребінь ховається під водою, і тоді через Осиний Ніс може пройти судно, хай навіть найбільше, ось як «Крилама». Мандрівник, що написав колись книгу, долав протоку в небезпечний час – коли вода от-от готова була опуститись; доплив він чи загинув у хвилях?

2
Перейти на страницу:
Мир литературы