Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/51
• Следующая

Франьо випив келих і зник. Мені в чужій компанії теж не сиділося, я запросив Надю на танець з притисканням і з втіхою відчув, як її ніжне домашнє тіло горнеться до мене. Можливо, від випитого, а можливо, від почуттів. Дасться чути.

Коли я попрощався з нею і рушив до свого столу, то побачив п’яного поляка, який дрімав на могутніх грудях профури, в той час, як її права ручка делікатно досліджувала глибини його кишень. Я бадьоро їй підморгнув, а вона соромливо опустила свої невинні свинячі очка.

За моїм столом любов била фонтаном. Помітивши мене, Маріанна нервово обсмикнула сукню. Ну так і має бути — адже я її брат! Я набрав суворого вигляду, і руки грузинів, мов сполохані зайці, вигулькнули з-під грецьких спідниць.

— Маріанна! — сказав якомога грізніше. — Амохі канталабія! Ісме сом хірі! — і рушив до дверей, а Маріанна з палаючим личком подріботіла за мною.

— Вах! Какой грозний брат! — похитав головою Теймураз. — Савсем грузин. Наша кров.

У фойє Маріанна дала мені останні цінні вказівки.

— Вони хочуть нас кудись повезти. Я їм скажу, що ти міг би домовитися про ночівлю і тут, в готелі. Коли спитають тебе про ціну, скажеш, що за двох мусять заплатити півтори сотні. Візьмеш ці гроші і заплатиш за дві кімнати. Але не більше п’ятнадцяти за кімнату, чуєш?

— Кому я повинен заплатити?

— Підійдеш до портьє і скажеш, що ти від Маріанни з Одеси. Я з ним розмовляла нині вранці.

— А потім?

— Потім іди додому. А завтра о сьомій вечора ми чекаємо тебе в ресторані.

Маріанна відійшла, а я затримався, щоб дати їй можливість розповісти про лихого брата і про те, що його вмилостивити можуть лише гроші. Зненацька хтось мене штовхнув, і я опинився припертий до стіни. Атакувала знайома вже нам профура. Вона роззявила рота з вибитим переднім зубом і прошипіла:

— Не продавай! Чуєш? Не продавай! Бо він мене закатрупить.

З її писка, мов із кратера вулкану, виривалося гаряче повітря — прокурене, проспиртоване ще й добряче вистояне — аж мені дух забивало. Я намагався повернути носа кудись убік, щоб чого доброго не звалитися з ніг завчасу.

— На, візьми. Добре? Не продаш?

В її очах заблищали сльози. А в моїй долоні захрумтіла банкнота.

— Не продам.

— Я теж нікому не скажу, що ви не греки… Ходімо, я поставлю тобі шампанського. Хочеш? Або коньяку?

Я не хотів ні того, ні другого, але вона мало не силоміць затягнула мене до свого столу, налила вина і з виразною втіхою спостерігала за тим, як я його випив. Потім погладила мене по руці і стала по-котячому ластитися.

— Я тепер сама… Розумієш? Зовсім сама. Колись я мала успіх. Я мала все, що хотіла… Ну, не зовсім все, але… Налити ще?… А тепер я ніхто… Якби хтось зайнявся мною…

— Що ти маєш на увазі?

— Ніхто не хоче бути моїм опікуном. Розумієш? А самій тяжко. Будь-коли я можу опинитися серед тих, що сидять у скверику навпроти гастроному.

Вона мала на увазі скверик на проспекті Свободи, де збираються синього кольору алкоголіки. Серед них немало страшних, аж чорних на обличчі, бабів. Гидкі, опущені, у брудному шматті, віддаються вони кожному, хто запропонує пляшку «чорнила». А якщо біля них постояти, то можна вислухати найфантастичніші матюкові конструкції і потішитися, що вже й українська мова зробила значний внесок у цей жанр.

— А я ще можу багато. Можеш перевірити. Тобі ніхто такої оралки не зробить, як я. Я майстер. Я можу цілу годину пестити твого прутня, і ти не скінчиш, доки я сама того не схочу. Я готова для тебе на все.

Вона раптом закинула голову вгору, і губи її почали тремтіти. Біля нас зупинився Франьо.

— Ти її знаєш, Юрасику?

— Ні. Щойно познайомилися.

— Твоє щастя… Ну, сонечко моє, давай сюди подаруночок.

— Ні! Я нічого не маю! — Вона мене смикнула за рукав, шукаючи захисту. — Скажи йому — я нічого не маю!

— Юрасику, ми домовилися з тобою?

— Ясно, Франю.

— Ну, то люкс. Я мушу поговорити з дамою.

Я встав з-за столу і не встиг зробити й кроку, як за спиною пролунало: лясь! Це Франьо мазнув профуру. За кілька кроків я озирнувся і побачив, як вона подає йому тремтячою рукою гаманець. За хвилю вона вже лежала на столі і гірко ридала, а курдупель вишивав на другому кінці зали. Зате в кишені я намацав банкноту. Так і є — десятка. Чесно зароблена. Скільки ж було в гаманці, який вона поцупила в поляка?

Нарешті оркестра перестала грати. Одинадцята година. Тепер і для них настав зоряний час. Гратимуть вони уже тільки за гроші.

Я зиркнув у бік Надиного столу — там ще й не збиралися розходитись. Я пішов до своїх гречанок. З-за столу встав Теймураз, обняв мене за плече і відвів набік.

— Слушай, Кастантин. Твой Маріан — персик. Понял? За персик плачу, как за персик. Понял? Она сказал, што ти можеш зделать две комната, да? Зделай. Я плачу. Сколка?

Сто п’ятдесят карбованців? Матко святая! Як я видушу з себе таку суму? Хто б подумав, що ці гречанки такі дорогі?

— Гавари, дарагой. Я панімаю — радной сестра. Жалко. Очень жалко. У меня тоже єсть сестра. Я би убил тебя, єсли би ти зделал єй больно. Но я васточний челавек. А ти западний. У меня адин закон, у тебя — другой. Сколка? Сто рублей дат?

Я мовчу і шморгаю носом. Нема дурних — нехай сам піднімає ціну.

— Сто пятдесят дат? А? Даю сто пятдесят. Понял? За двух.

Я мовчу. Мовчати я вмію як Бог. Відчуваю, що грузин уже губить терпець.

— Ну ти разбойник, дарагой, да? Двести рублей даю! Больше ни капейка. Панимаеш — очень гречка хачу. Никагда гречка не хател, а типер хачу, да?

— Чорт з тобою, — кажу я, і ми ляскаємо долонями.

Ляскаємо і вдруге, але цього разу не так дзвінко, бо в моїй долоні опиняється вісім четвертаків, які хутко зникають у кишені.

Тепер я прямую до портьє і добиваю торг. Він вимагає тридцять за два покої. Даю двадцять п’ять. Згода. Я вільний.

Удома мені сниться товста-претовста профура з вибитими зубами і клянчить: «Не продава-а-ай!»

«Хочеш спізнати багно? — запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: — То стань ним». І я став.

На дверях ресторану знайоме попередження: «Вибачте. Місць немає». Під дверима нетерплячий тлум. Але у фойє я бачу Маріанну, вона теж помічає мене і кличе швейцара. Той розповзається в усмішці, обережно відчиняє і одним ривком втягує мене до себе, тут же затраснувши двері перед носами обурених відвідувачів.

Маріанна виглядає чудово. Не хочеться й думати, що оце квітуче сотворіння колись перетвориться на профуру з вищербленими зубами. Сьогодні вона в «левісах» і тоненькому светрику, а темне волосся буйним хвостом спадає на груди.

— Ти поміняла гардероб?

— Так, привезла з камери схову. Нам тут сподобалося, ми вирішили зупинитися на кілька днів.

З’являється і Єлена. Так само в «левісах».

— Привіт!

Вона цілує мене в щоку. І це на очах публіки, яка там за дверима жадібно спостерігає за нами. Я повертаюся до неї обличчям: бачите, як виглядає галицький супермен? Ото щоб знали!

Потім виймаю з кишені гроші.

— Тут сто сімдесят п’ять.

— Що? — дивуються обидві. — Звідки?

— Дуже просто. Я мовчав, а він піднімав ціну. Зупинився на двохсот. Четвертак ковтнув портьє. А це решта.

— Хо! — ляскає мене Маріанна по рамені. — Ти нам подобаєшся! Давай працювати разом. Ліпшого опікуна годі й шукати.

— Еге, — підхоплює Єлена. — Катаймо разом в Ужгород. Там теж можна незле погуляти.

— А поки що поділимо гроші, — каже Маріанна.

— Всім по п’ятдесят, а четвертак на пропій і службові витрати.

Таким чином, крім мештів «Саламандра» і десятки від профури, я заробив ще півсотні, і все це за один день.

За столиком Єлена розливає шампанське і проголошує:

— Кіріє елейсон!

— Ми знову греки? — запитую.

— В обов’язковому порядку. Сьогодні в нас у гостях польська делегація.

— Звідки ти знаєш?

• Предыдущая
• 7/51
• Следующая