Намір! - Дереш Любко - Страница 37
- Предыдущая
- 37/50
- Следующая
Мені самому забивало дух, коли я уявляв, наскільки далеко можна зайти цим шляхом. Це ж, по логіці речей, одного дня навіть не захочеться повертатися… Нескінченна таємниця, перед якою все, що б я не знав і не передбачав – тільки нікчемний мізер.
О сила! Які обрії, які дистанції до подолання!
10
Гоца, натомість, реагувала не так ентузіастично. Радше тримала свою думку при собі – ці дівчата завджи сприймають нове з недовірою. Зате потім – ого-го, тільки тримай, щоб не втекла.
На доступних прикладах я демонстрував їй ірраціональний аспект світу. Головним я вважав донести їй думку, що видима причина і видимий наслідок – це дві незалежніподії, скріплені нашою волею. Ми часто сиділи у кафе і спостерігали за людьми, а я при цьоьму давав Гоці коментарі з позицій волі.
– О, супер! – вигукнув я одного разу, коли офіціантка Юля ледь не полетіла шкереберть зі сходів. Я підбіг до неї і спитав, чи вона не травмувалася.
З переможним виразом повернувся до Гоци, що сиділа за столиком біля вікна.
– Тільки що стався гарний приклад. Логічно припустити, що офіціантка просто перечепилася за п’ятку, і тому втратила рівновагу, чи не так?
Гоца погодилась, що так, все вельми просто і логічно.
– Це, – продовжую, – з погляду предметного матеріалізму, могло трапитися з кожним і будь-де. А з погляду часовогоматеріалізму стає очевидно: Юля вже третій день підряд кладе у чашку з кавою по три ложки цукру, замість одної, як це робила завжди. Між іншим, класти три ложки цукру вона почала після того, як посварилася з товаришем. Кожен, хто відчуває брак соціальної енергії любові, їсть багато солодкого.
Далі я доступно розжував Гоці, що додатковий цукор у метаболізмі системи створив певий тиск на сукупнісь пам’яті, яку ми називаємо «Юлею», причому вплив був такий, що вивів систему з рівноваги. Щоб компенсувати тиск з одного боку, система прогнулася в інший, що в результаті, у формі речових об’єктів виглядало як ситуація нерівноваги на сходах. А поскільки Юля була невиспана, тобто, процеси були позбавлені достатнього палива свідомості, вона ледь не розбила собі носа. Якби було більше уваги, цього не сталося б.
– Хіба не простіше сказати, що Юля спіткнулась, бо не виспалась?
– Ні, це невірно. Юля постала перед ймовірністю спотикання, тому що клала забагато цукру до кави. Тобто, вона ввела фактор нестабільності, і в конкретний момент система процесів «Юля» опинилася пере вибором – спотикатися чи не спотикатися. Недосипання забрало енергію, необхідну для того, щоби могти вибрати варіант «не спотикання». Інші фактори зумовили конкретний час і місце можливої нестабільності.
– А якщо сказати коротко: була б уважна – не спіткнулась?
– Хм, а я про що говорю? Але цю уважність ще треба вибороти. Вона ж уся розкладена по процесах! От тобі й перше завдання додому: з’ясуй, на що ти витрачаєш час впродовж дня. Встанови, що тобі потрібно, а що не потрібно, і позбудься зайвого. Економ час – він і є мастилом, яке обертає світ.
– До речі, – додав я. – Ти ж не думаєш, що Юля посварилася просто так, без причини?
11
В такому ж дусі можна було вести повчальні бесіди ще довго й безболісно. Я розумів слабку сторону моїх відвертостей – вони Гоцу ні до чого не зобов’язували. І то було зле. Тому що я хотів її негайної участі, активної позиції.
«Поступово. Не все нараз», – вмовляв я сам себе.
Та тільки біда – наш спільний час підходив до кінця, а Гоца ще в реальну роботу ні ногою. Тільки слухала, розвісивши вуха (вибач мені, дорогенька, що так говорю). Це була моя провина, сам поставив свою агітдіяльність у непродуктивне русло.
Не бажаючи того, я почав піддаватися паніці. Це змушувало гарячково шукати більш радикальних способів ініціації.
Для того, щоби телепортнутися в інший світ – ну хоча б у світ червоного – необхідно й достатньо накопичити вольовий заряд, еквівалентний сорока-сорока п’яти рокам інтенсивного усамітнення у безлюдній місцевості за умови чітко сформульованої цілі та пристрасного прагнення до успіху. Цей спосіб повільний і нічого не ґарантує. З іншого боку, людина, яка підписується на експеримент завдовжки в сорок років, мабуть, не з тих, хто шукає ґарантій, еге ж?
Ключовий момент наступний – аби вся наявна в людини увага на мить зосередилася в єдиній точці часу-простору. Такий стан можна означити як повноту волі. Коли повнота волі досягнута, доступні всі чудеса, про які я розповідав Гоці. Скажімо, у стані тотальної зібраності варто лише подумати про ту ж таки Африку, і ти опинишся у помисленому місці фізично. Можна помислити і не про Африку. А про світ писанок, припустимо. Теж нівроку проковбасить. Спробуйте. Не виходить?
Волі інших людей тримають нас. Щоби виплутатися з цієї сітки-плутанки, якраз і потрібна левова частка указаного строку. Десятиліття минають за десятиліттями… Ви нікому не потрібні у своїй пустелі. Про вас забувають, від вас давно нічого не чекають, нічого не вимагають, нічого не сподіваються. Тому нікому не буде образливо, якщо ви одного дня телепортнетеся до чорта на роги.
Та не кожен може собі дозволити сорок літ у пустелі. От ми з Гоцою не можемо.
Є різні шляхи – довгі, коротші, зовсім короткі. Всі вони всіяні тілами тих, хто поспішав. Чим пряміший шлях, тим важчий. Найкоротший шлях повинен нагадувати відвисну скелю без найменшої зачіпки.
Є ситуації, які виривають нас із павутини повсякденності силоміць. Наприклад, близькість смерті. Вони ламають хід часу і утворюють лаз, у буквальному розумінні. Цей лаз дає шанс вийти за межі причин-наслідків, на якийсь час опинитися вище них. При відповідному налаштуванні увага, яка вивільнюється в результаті схожої події, подіє ніби катапульта. Ми з Гоцою зімітуємо нашу сметь, і це додасть нам такого прискорення, що ми негайно перенесемося в суідній світ.
Оце дійсно діло – це буде непоганий трюк. І зразу все для Гоци стане на свої місця.
12
Бажання тіла іншого: поглинути його, розчинитися в ньому, проникнути в його товщу. Насититися ним. Зробити частиною себе. Навіть дивуюся – невже в цій енергії пристрасті, котра рухала мною, стільки сили? Такі ресурси та у мирних цілях!
Ставки зроблено. Часу лишалося менше й менше. Хоч би все вдалося.
Аж тут почалося щось дивне. Якось у четвер вона не прийшла. І у п’ятницю не прийшла. Сам я спеціально не давався чути, бо знав, що інколи дівчатам потрібно відчути вільний простір
Прийшла аж у суботу. Ми провели з нею години три у кафе, балакали, мов ні в чім не бувало. Мимольотом у мене вихопилося щось про те, ніби людина не повинна обмежуватися полігонами людської пам’яті. Я розповів їй, що всі можливі досвіди, доступні людській свідомості, обмежені контуром людського потенціалу, за межами якого починається потенціал нелюдського рівня. І що ціль людини – вийти за рамки цього обмеження.
Слова подіяли магічно, але невпопад. Гоца заметушилася і сказала, що повинна їхати сьогодні вночі у Київ. Я збагнув, що важливі процеси проходять повз мене боком, і я чогось не допираю. З дивною зажурою (Гоца відрадила мене від думки провести її на потяг), я сидів допізна у кафе і грав із Данилом, сином Косми, у шахи.
Холєра, коли я починаю себе відволікати чимось на кшталт шахів, значить, речі йдуть не по-плану.
13
Все ніби й було в порядку, але, з іншого боку, посудіть самі.
Гоца повернулася з Києва у компанії старшого фотографа, який загорівся бажанням зробити з нею кілька фотосесій на тлі міста. Всю свою чарівність вона випромінювала на цього патлатого чоловіка, і мені залишалися самі крихти. Вона привела свого фотографа прямо у кафе, коли я був менш за все готовий відреагувати адекватно. Вони сиділи за нашим із Гоцою (за нашим із Гоцою!) столиком, і я обслуговував їх – приносив то пиво, то сандвічі, то ще пару еспресо «лавацца».
- Предыдущая
- 37/50
- Следующая
