Намір! - Дереш Любко - Страница 27
- Предыдущая
- 27/50
- Следующая
Знову помовчав. Гагарін продовжив:
– Я її добре запам’ятав. Вона ще на відкритті була. Відразу кидається в очі. Хочеш, я передбачу тобі її майбутнє?
– Ну, давай, – без охоти погодився я. Гагарінові часто вдавалися такі речі, хоч він і робив прогнози виключно як жарти.
– У неї на житті написано бути відомою. Виставки на інших континентах.
– Вже є виставка в Канаді.
– Буде сильно відомою, поки молода. Кожен захоче відщипнути собі від неї шматок на щастя. Спочатку вона буде думати, що навпаки – вона всіх може витрахати, а її не може ніхто. Але так буде недовго. Десь до тридцяти п’яти. Далі вона почне сильно пити, у неї може розвинутися шизофренія. В неї це на обличчі написано, ти не помітив? Можеш спитати у неї, чи ніхто в її роду не хворів психічними хворобами.
– Мати хворіла.
– Я це зразу помітив: мутна пляма з гострими чорними краями, охоплює всю жіночу лінію її родини… Ну, це не важливо. Важливо те, що вона почне пити. Вона помре молодою, хоч і на чужому материку та в багатстві. Можливо, сяде п’яною за кермо. Вона може також впасти у відчай і накласти на себе руки, це теж у ній сидить. Знаєш, чому так стається?
– Чому?
– Тому що вона думає, що в неї багато вільного часу. Час помститься за таке ставлення і одного дня задушить її.
Тут я теж не міг не погодитися. Основним різновидом занять Гоци було нудьгування. Того вечора Гоца розповіла мені, що вона часто їздить у далекі краї, про які я знав тільки з карти світу: Мальта, Кіпр, Марокко, Борнео. Зневажала буржуазну Європу, тому часто навідувалася у Париж, у Берлін – підживитися мерзенними соками глобалізму. Не потрібно було жити з нею десять років, аби за один погляд побачити в ній нудьгу. Важку задушливу нудьгу, розворушити яку на час може хіба що наступна подорож.
Я зітхнув.
– А мені шо робити?
– Я ж кажу: пощастило, що ви не пара. – Гагарін здавив голос, ніби передражнював якогось дідуганчика: – «Ти гумно, а вона красавиця». Потрахаєтесь і розбіжитеся.
Це мало прозвучати весело, але я засмутився. І навіть не мав у чому звинуватити Гагаріна. Все те, що він казав, я й сам побачив відпочатку. Є така техніка, із розробок спецслужб. Миттєве зчитування людини, нагадує моє «дивлення в пам’ять». Глянув – і знаєш про людину все на світі. Точність техніки – від 2 до 99%, в оберненій залежності від зацікавленості у результаті. Чим більше зацікавлений, тим більше очікувань, тим менше довіри заслуговує результат. Юра знав багато таких прийомчиків.
Він подовжив:
– Я тобі не указ. Ти сам вільний вибирати. Можеш бути з нею, і всіма силами намагатися втриматися при ній. Тобі буде з нею легко, але це неправильна легкість. Знаєш, яка це легкість? Коли ти програв квартиру, і тобі легко-легко, аж голова крутиться. Погана легкість. Тобі не можна, щоб легко. Тобі потрібно, щоби було важко, щоби ти пихтів, – повторив він із притиском.
– Дереш собі лаха з мене?
– По-доброму. – Знову затяжка. – Просто подумай, справді так подумай, по-дорослому. Який у тебе вибір. Або ти виходиш з фільму, або ти засинаєш.
Carramba !Як я хотів, щоби Гагарін помилявся. Для мене це – не вибір.
Якась тоска напала, коли я дійсно на секунду відпустив себе і зрозумів, що мені і їй не по дорозі.
Порожній проїзд Крива Липа, Юра, дві цигарки і третя ночі. Насувалася зима.
3
– Насувається зима, – прошепотів Ю. – Я збираюся йти геть.
– На південь?
– Далі. Це стосується нашої розмови.
4
– Ти вже не повернешся?
– Немає резону. Наші виграли на всіх полях. Я згортаю фронти. Ми більше не побачимось… у цій пам’яті.
– Може, колись? Десь?
– Може. У Дійсності все можливо.
5
Було щось розпачливе в нерухомості осінньої ночі. Вже повинен би випасти сніг, а його все нема. Навпаки, у повітрі вчувається потепління – антициклон з-над Італії. Парниковий ефект на середніх широтах. Неправильні кліматичні ритми, вони створють враження урвищ. Ця осінь – плоскогір’я, що обривається над прірвою холоднечі.
Гагарін щезає так само, як появився. Без попереджень, особливо не прощаючись. Так навіть краще, коли не прощатися. Ніби нікого й не було.
Все можна забути, переводячи важкі подихи.
– Я йду в холод, – шепоче він. – У відкрите світло.
– А що залишається мені?
– Пригадувати. Один смак.
Пауза.
– Я маю подарунок для тебе. Три дні.
6
Один смак.
Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене обдало поривом вітру. Я стояв сам.
Один смак. Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе», і пробував нагадати, що, властиво, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.
На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні… далі я вийшов із кимось перекурити… ні, все-таки вийшов сам… Зараз, зараз – щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось задумався… щось собі говорив… ну ж бо, згадай!
Не зміг. Тільки прірва у безнадію, котра нависає над нашими широтами о цій порі року.
І відчуття, ніби я знову зостався один.
7
Кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.
Усередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне та безнадійне. Вся його компанія – тільки пронизливий вітер, від свисту якого тягне плакати.
Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забредав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неявні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля…Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє…
На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Коли я відмітив, що зайшов досить далеко від людей, щойно тоді зауважив, яка кругом панує незвичайна тиша. Вітер замовк, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши
глибину, від якої підкошуються ноги.
Рельєфний час
То було так, мовби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події… Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.
Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною… сам ЧАС!
Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуттів, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взалагі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому… все тече кудись у нескінченність
8
мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут – чи я там? Хто бачить – той скрізь.
Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто серед поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки западини і ями, величезні, мов небесні тіла, з таємничими відблисками.
- Предыдущая
- 27/50
- Следующая
