Архе - Дереш Любко - Страница 41

• Предыдущая
• 41/55
• Следующая

Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх.

Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на

одне, я безупинно кричав:

-О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!

Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба

ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі

звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.

Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар

щойно пережитого.

- Ну як? - спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.

- Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.

- Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!

Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.

- Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.

Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.

«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.

- Дикий, це троянда? - спитав уголос.

Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.

- Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом. - Такий далеко піде.

Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я

відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.

- Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів

мантру Дикий. - Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке

воно важке, як воно придавлює...

- ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!

Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були

відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх

від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як

фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки.

От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з

ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...

Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені

зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у

гігроскопічний спокій.

Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь

жовто-зелені спалахи я розгледів двох

190

191

міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з

пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі

плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.

У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В

обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим - мабуть, тому що був гладший. Інший - той вищий, підтягнутий - відчувався беззаперечно

молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими

очима і молодими зубами.

- Показуйте документи, - напористим голосом почав перший, старший і, до того

ж, вусатий. - Шо ви тута робите?

- У нас немає документів, - озвався Дикий. - Ми тут гуляємо. А які проблеми?

- Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок. Документи! Чуєте? Ану

розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! - міліціонер звернувся

до мене. - Ставай тут.

Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам

на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до

останнього подиху).

- Шо ви тут робите? - спитав другий.

- Наркотики куримо.

- Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.

Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки

не сумніваючись, відказав:

- Курили. Точно курили... - він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.

- Чого кричали? - продовжив перший, вчергове пройшовшись по нас овалом

електричного сяйва. - Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?

«До людей! - читалося між рядками. - До людей, с-суки!»

- Ну... хто шо, - сказав Дикий. - Тут кожен шукає щось власне.

Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.

- От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, - здогадався старший

міліціянт. - От шо ти тут робиш о першій ночі?

-Я?

- Ти, ти.

- Аз єсмь. Хіба це карно?

- І знають твої батьки, чим ти займаєшся? - спитав у відповідь Вітя, все

шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову

засліпив нас ліхтариком:

- Наку-у-урені! Ой, підуть... Глянь, Віть, які в них очі...

- Зараз, знайдемо, - міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від

налиплого снігу. - Де брали? Там, внизу? Признавайтеся, бо підемо зараз по

гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.

- Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?

- Можливо, це були не ми, - відказав Дикий. - Це були Інші. Ідіть шукайте

далі.

- І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! - підтакнув Олежик.

- А ти замовкни! - гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по

Ґєниковому кавказькому обличчі. - Гі-і-і-ИА ТО ШО ТАКЕ?

Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і

Віті доведеться викликати швидку.

- Гм-м-м... Схоже на телефон, - припустив Дикий.

- Звідки тут телефон? Чий він?

Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут

опинилось.

- ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? - світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на

інше.

192

193

Дикий шморгнув носом. Пауза.

- Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.

- Де його взяв?

- Подарували.

- Вкрав! - впевнено кинув Вітя.

Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.

- Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда

машину.

Вітя вправно обмацав Олежика - спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму

куртку. Так само пробігся руками по Дикому.

- Шо таке? - спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.

- Наркотики.

Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.

- Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.

- Показуйте, які маєте документи, - сказав старший, коли Вітя закінчив з

обшуком.

Ніхто не ворухнувся.

- Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте? Мовчанка.

Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:

- ЧШШШШШ! Ч-ККШ Третій! Третій! ЧШШШШШШ У нас тут пограбування! Приїжджайте!

ЧШШК!

Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.

- Четвертий, під'їдь машиною по дорозі. Забираємо тута. А нам кинув:

- Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.

Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї-єдиної, одної-

однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.

Зненацька... Зад з во ни в... Те л е ф он...

Міліціянти... Завме рл и...

Ґєньо... За вм ер...

194

Олежик... Зав ме р . ..

Дикий... Завмер... Я...

Завмер.

Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», - подумав я.

- їба-а-ать його мать! - видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може

стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до

апарата.

- Тихо-тихо, Вітя, - спробував відвернути напарника старший. - Хуй його знає, шо та пацанва...

Телефон...

Задзвонив...

Утретє...

Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя

обережно притулив слухавку до вуха. У тиші, котра запала, до моїх вух долинав

кожен звук:

- Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!

Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про

• Предыдущая
• 41/55
• Следующая