Я (Романтика) - Хвильовий Микола Григорович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/6
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам'ятаю -
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудів ліс.
Метнувся вогонь - раз,
два-
і ще - удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги - пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
- Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.-- Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
"От дурень!" - подумав я.
...Потім скинувся:
- Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! - І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.
І раптом чую:
- Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
- переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
...Я зупинився серед мертвого степу:
- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни
- Предыдущая
- 6/6
