Выбери любимый жанр

Перекотиполе - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 4


Изменить размер шрифта:

4

«Ось що воно езнача! Тривай же!» – подумав собі Трохим і пішов тихою ступою, поки спершу, як же зайшов, що вже Денис його не бачить, так тут вже нічого робити – став підбігцем поспішати та мерщій до хазяїна. Як на те, хазяїн дома і, накликавши гостей, поштує їх чаєм. Тут Трохим, увішедши, прямо і розказав йому усе, як він за Денисом запримітив, як що робилось і як він буцімто лавку замкнув, а його відтіль відпроторив.

Хазяїн, почувши усе, спершу було злякався так, що аж поблід; далі став дяковати Трохимові, що він такий вірний, і підніс йому аж дві чашки чаю, солодкого та пресолодкого, усе-таки дякуючи за його правду і чесную душу. А тут же мерщій послав знайти прикажчика з ключами. Насилу де-то його знайшли. Хазяїн вихопив ключі, засвітив ліхтар та, сівши на дрожки, мерщій до лавки.

Підбіг, оглядів, аж так і є – ні один замок не замкнутий. Почав кликати Дениса, а Дениса і духу нема.

Мабуть, що він і сидів усе біля лавки, та як побачив хазяїна з ліхтарем, догадався, що се щось недаром, так і притаївся тут де і не озивався, дожидаючи, що з того буде.

Хазяїн ускочив у лавку… слава тобі, господи! усе ціле, усе благополучно! Злодій ще не починав поратися. Мабуть, дожидав глухої півночі. Позамикавши уже сам усі замки як слідувало, тут же із сторожів найняв двох, щоб від його лавки не відходили через усю ніч, вернувся на кватирю.

І що то вже дякував Трохимові! Аж поцілував його, що відвів від нього таку біду і заздалегідь сказав про таку напасть. Далі вийняв цілкового, і дав йому, і каже:

– Не по полтинику на день буду тобі давати, а відсьогодні по цілковому. Одпускатиму, награжу, как сам знаю, за то, що ти єсть чесний чоловік. Старайся і уперед; що замітиш, що почуєш, зараз мені сказуй! Тепер не ходи до лавки, щоб той бездільник не зробив тобі якого худа, Там є калавурні.

Як же почули уранці, що аж три лавки обікрадено, так тогді хазяїн ще більш дяковав Трохимові, що остеріг його. «Було б, – каже, – се і мені. Там же, хоч і багато узято, та не на велику суму; а у мене хоч би і небагато чого потягнув, так усе б тисячів на які десятки».

Трохим так-таки і думав, що з злодіями, певно, був Денис. «Господи милостивий, – дума собі, – як то швидко чоловік розледащів! Який був бравий парень, так що лучного його і не треба, а тепер зовсім збездільничався!» І після тієї ночі він його і не побачив вже.

Раз сидить Трохим біля лавки, дивиться: ведуть рештантів, і попереду, і позаду їх салдати з оружжами. Приглядається Трохим, – аж меж ними йде і Денис. «Доживсь честі!» – подумав Трохим, і стало йому жалко земляка. Підбіг швиденько і подав йому, що там лучилось, на його заключеніє. Що ж Денис? Глянув бистро, бачить, що се Трохим, як заскрегоче зубами, а очі мов запалали, як кине ту милостиню геть і сказав: «Щоб було ти лучче пропав, чим мене бачити у такій нарузі!» – і пішов собі не оглядаючись.

Розказав се Трохим хазяїнові, а він і каже: «Переловили тих усіх, що лавки обокрали, узяли і нашого Дениса. На нього доказують, што он с ними заодно і хотєл навести на мою лавку, так он ні у чом не признається».

Покінчили ярмарок. Розщиталися усі; хазяїн розщитав і Трохима і, на усякий день даючи йому по цілковому, при прощанні дав йому аж сто рублів і каже: «Озьми, Трохимушка! Ти мне на десятки тисячей спас; благодарствую тебе».

От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.

Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. «Чого вже по другим місцям ходити? – дума собі, дорогою ідучи. – Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз – і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровець роздобуду і усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи».

Сердешний!

Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п'ятдесят зосталося йти до села свого… як зирк: догани його… хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки від далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.

Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене».

йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:

– Здоров, товаришу! Не втік від мене?

– Здоров, Денисе! де се ти взявся?

– А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?

– Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.

– Жалковав, ти?

– Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?

Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:

– Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?

– Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.

– Хіба ж я злодіяка який, га? – грізно крикнув на нього Денис.

– Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:

– Ти думаєш, що я через твої замки пропав?

– Через які замки?

– Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?

– Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.

– Забув! Забудеш і справді. – І вп'ять замовкли.

Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.

Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» – вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».

Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.

– Оттут відпочинемо! – сказав сідаючи Денис під грушу. – Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.

– А що в мене є? – сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.

Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».

– Знаєш що, пане брате? – наївшись, став казати Денис – Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.

Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали – і усе-таки Трохимові харчі – і пішли.

– У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? – спитав Трохим.

– А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві

4
Перейти на страницу:
Мир литературы