Маруся - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/24
• Следующая

От і пилипівка; от і Ганнино зачатіє; зачали парубки засилати старостів до дівчат. Знай люди швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперев'язувані рушниками, бодряться, вихваляються; от там і там таку-то за такого просватали. А інші свинячою стежкою, попід плотами мовчки собі ідуть і під плечем, замість хліба святого, несуть… гарбуз! Еге! нігде дітись: як заробили, так і відвічать.

Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю, – так що ж?

– Таточку мій ріднесенький! Я їм, – каже, – піднесу по чарці!

Старий, було, гримне на неї:

– Чи ти дурна та божевільна? Чом ти не йдеш! люди хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?

– Василя, а коли не Василя, то й нікого!… – каже, було, Маруся. Мати її у сльози, а батько, було, аж розсердиться та й крикне:

– Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть і тебе люди цуратись, і досидится до сідої коси.

– Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса.

Здвигне тільки плечима Наум, подума: «Нехай ще до того году», – та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було ніякої чутки: бо він його дуже любив і усе надіявсь, що він з собою що-небудь до пуття зробить.

От і м'ясниці пройшли, і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда, і пишна; за тутешніх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сміялась і каже, було: «Дарма! І підожду». Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка улад не дається, та нічого було робити; силою не озьмеш.

Пройшов і піст, відговілись і – слава тобі господи! – дождались воскресенія. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум'янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий великдень уранці з батраками понесла до церкви на посвященіє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку солі і, розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві божій і молиться.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справді молився, а не ловив вітрів, не розглядав і сюди і туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, і тільки слухав, що читають і співають. А сьогодні, у такий великий празник, він ще більш молився, і на серці так йому було весело, як і усякому богобоязно-му, кого приведе бог дождатись великодня.

От, як він стоїть і молиться, служба божая співається, вийшов насеред церкви читати «Апостола» [4]… і хто ж? Василь!… Наум дивиться – і сам собі не вірить, чи се він, чи не він? Розглядів хорошенько – аж зовсім він! «Та він же овсі неписьменний! Як же він буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам'ять? Побачим!»

От Василь вже і «Павла чтеніє» сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний підбасок та по-нятний!… От Наум і дума: «Бачив я сліпорожденного, що читав псалтир [5] так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хіба чи не хваста? Може, напам'ять від дяка перейняв, та буцімто й письменний?… Так, отже, за титлу було зачепився, та й розібрав потроху… от і дочитав без помилки; от і алілуйю по закладкам знайшов… Ні! якби неписьменний, то не зумів би «Апостола», та ще й на самий Великдень, прочитати!»

Прислухається Наум, Василь співа. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умів улад узяти, а Василь без запинки так усі голоси і покрива, і переводи виводить, сам і кінча, сам вп'ять і почина. Тогді вже Наум зовсім положивсь, що Василь став письменним: та коли ж він справився, і де пробував? «Нехай, – дума собі, – опісля знатиму».

Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитовати, і народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз і каже:

– Христос воскресе!

От, похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум:

– Чи ще ти нас, Василю, не забув?

– Нехай мене бог забуде, коли…

– Добре ж, добре, сину! Тепер не до того. Приходь до нас розговітись: а хоч і пообідаєш, коли не підеш додому.

– Ви мені і дом, ви і родителі…

– Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму. Сказавши сеє, Наум поспішав додому і дорогою собі

дума: «Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе. Може, він вже об Марусі і не дума, а може, вже і жонат, а я тільки потурбую Марусю і знову розважу її тоску. Та хоч би і не те; так, може, ще він не відкупився від не-крутщини, так що тогді робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговітись, а там буду поправляти, що напортив з радощів, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Відкіля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тільки дяком бути».

З такою думкою прийшов додому і не каже жінці нічого, що кого він бачив. Прийшла й Маруся і принесла усе свячене, і байдуже! бо вона як не стояла у церкві, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столі як треба, і налагодила, та й дивується з матір'ю, що батько не сіда розговлятись, а ходить собі по хаті та дума.

Аж ось двері – рип! – і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Ва-силечку!» – та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе бог зна чому, і кинулась до Василя, і похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають, він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм:

– Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь і каже:

– Не смію, панотче!

– Чом не сміти? – каже Наум. – Закон повеліва христосуваться зо всяким і хоч би з смертельним урагом. Похристосуйтесь же по закону утричі, та нехай вас бог боронить від усякої поганої думки! Тяжкий гріх у такому святому ділі думати лукаве!

От і похристосувались гарненько.

Маруся кинулась до нього з розпросами:

– Де се ти, Василечку, був?:.

– Знай-бо урем'я, – перебив її Наум, – одно що-небудь: або розговлятись, або говорити. Бог дав празник і паску свячену; дякуючи бога милосердного, треба розрішати без усяких хлопіт і з веселою душею, а говорити будемо опісля. Сідайте лишень. Господи благослови!

Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки конці столу. От, перехрестившись, Наум

прочитавши тричі «Христос воскрес з мертвих», зараз в'ідрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштовавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі богу милосердному! Дай боже і на той год діждати!» Тут вже прийнялися за печене: поїли баранця, поросятини; а кісточок під стіл не кидали, а клали на стіл, щоб опісля покидати у піч. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От сеє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола тож бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев'яній тарілочці, посолили та й їли – вже звісно що не по-панськи, бо виделок не водиться – пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було, баранина, а там молошна каша, та й годі, більш і нічого.

Маруся чи їла що, чи не їла; їй лучче усяких розговін – опріч празника святого – те, що Василь вернувся і жив і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби б то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, бо біля Наума сидів, і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

• Предыдущая
• 12/24
• Следующая