Індійські народні казки - Автор неизвестен - Страница 19
- Предыдущая
- 19/24
- Следующая
Став просити кінь, щоб відпустив його царевич, та хоч як просив, хоч як молив — царевич був невблаганний.
— Ну що ж, твоє зверху, — мовив нарешті кінь. — Чого хочеш, проси, будь-яке твоє бажання я сповню.
— Нічого мені не треба, — відповів царевич, — тільки щоб садок квітнув на радість батькові, щоб ніхто його не топтав.
— Гаразд, так і буде, — сказав кінь. — До того ж я хочу зробити тобі добру послугу.
Кінь висмикнув з гриви кілька різнобарвних волосин і дав царевичу:
— Дарую тобі ці чарівні волосини. Візьмеш одну, простягнеш до сонця — і враз постане перед тобою могутній кінь з дорогою вуздечкою та розкішне вершницьке вбрання. Яку волосину вибереш, такої масті й буде кінь, такого кольору вуздечка та вбрання. А кінь той за будь-якої біди тобі допоможе. Ти задоволений моїм подарунком? Відпусти ж мене тепер на волю…
Відпустив його царевич, дивиться — і очам не вірить! Садок буяє, трави піднімаються, гілки випростовуються, плоди наливаються солодким соком. Гнеться важкими гронами до землі прозорий виноград, крізь смарагдову зелень яріють гранати, вітерець ширить довкола ніжні пахощі манго, медово пахнуть квіти й трави. Не обдурив-таки кінь!
І відразу біль у пальці вщух. Упав царевич на молоду зелену траву й міцно заснув.
Вранці пробудився царевич і згадав про кінські волосини. Взяв білу волосину, простяг її до сонця — і став перед ним білий кінь й біле вбрання. Вдягся царевич, скочив на коня та й помчав до палацу. Розповів батькові й братам усе, що трапилось. Цар глянув — справді: садок квітне ще буйніше, ніж доти, — і невимовно зрадів. А старші брати, навпаки, засмутилися, розсердилися на меншого, що розумнішим за них і спритнішим виявився. Куди це, мовляв, годиться, щоб на царство став брат-дурник, а вони були в нього на побігеньках! Краще вже піти світ за очі, поки не пізно, а то він буде безперестану над ними глумитися та збиткуватись!
Побачив царевич, що брати його збираються йти з дому, і до них:
— Куди ж ви, брати любі, навіщо мене покидаєте? Яка мені радість самому тут лишатись і царювати? Коли вже так, то і я з вами!
— Тебе ще нам бракувало! — сердито відказали брати. — Чи мало ще тобі почестей? Став царем, то царюй! А нам хоч людям на очі не потикайся від ганьби та сорому!
Мовили так вони та й пішли, куди очі світять. А менший — і собі слідом за ними. Ідуть вони так, ідуть — старші брати попереду, а менший позаду.
«От причепа! — дратуються брати. — Чого йому ще від нас треба?»
Терпіли вони, терпіли, а тоді не витримали:
— І чого ти плентаєш за нами, як той хвіст? Іди собі в свою державу, царю пресвітлий! Народ, певно, жде не діждеться тебе! Чого тобі треба від нас, бідних та злиденних?
— Лайте мене, сваріть, що хочете зі мною робіть, а не вернуся я додому без вас, та й край!
— Ну, то слухай, що ми тобі скажемо! Повернемось лише тоді, як ти даси слово в усьому нас слухатися, чинити так, як ми звелимо. Інакше ноги нашої там не буде!
— Згоден, — покірно мовив царевич, — згоден на все!
І всі троє повернулися додому. Старші брати взяли найгіршу мушлю, нанизали її на нитку й повісили на шию меншому братові.
— Віднині ти будеш нашим слугою! — заявили вони. — Митимеш посуд, казани чиститимеш, підлогу замітатимеш, воду носитимеш, їжу варитимеш, хороми прибиратимеш, одяг пратимеш та ноги нам розминатимеш. І багато чого іншого робитимеш, що ми звелимо тобі!
І став менший царевич прислужувати братам. Ходив біля них ревно, дбав про них, як міг, догоджав їм. А тим того й треба: розважаються собі, веселяться та над рідним братом збиткуються. Кликали його не інакше, як слуга за гріш, — мовляв, така йому красна ціна. Куди брати не йдуть, слугу-брата беруть, наче на повідку ведуть!
Якось надумали брати податися на полювання. Гасали верхи по лісу, полювали, аж поки забрели в чарівну й мальовничу місцину. Вирішили тут перепочити, а слузі своєму звеліли поставити шатро.
А неподалік стояв гарний палац, у якому жила красуня-царівна. І глашатаї саме оголосили скрізь, що вийде вона заміж за того, хто доскочить на коні до її високого балкона і на льоту кине в неї м'ячем. Приїздили царевичі-женихи з усіх усюд, пробували виконати царівнину умову, але жодному не вдалося цього зробити.
— Ану-бо спробуймо! — загорілися брати.
Поскакали вони до палацу. Шмагали та підострожували коней, намагаючись дострибнути до балкона, де сиділа царівна. Високо злітали буйні коні, та все ж не могли дострибнути до балкона.
— Дозвольте спробувати й мені! — попросив менший брат, їхній слуга.
— Та чи ти при своєму розумі? — підняли його на сміх брати. — Бач: дурник-дурник, а й собі хоче одружитися з царівною! Де вже тобі дострибнути, коли ти й коня до пуття не вмієш осідлати! Сиди собі краще нишком і не рипайся, не роби себе, а більше нас, посміховиськом!
Змовчав менший брат, а коли брати подалися на полювання, взяв зелену волосину, простяг до сонця — і вмить постав перед ним зелений кінь у зеленій вуздечці та ще й вбрання зелене. Перевдягнувся царевич, сів на коня, вихором промчав понад балконом, кинув м'яча і влучив просто в царівну. Царівна озирається — ніде нікого!
І оголосила вона тоді, що вийде заміж за того, хто зуміє злетіти на коні до балкона й попаде в неї м'ячем не раз, не два, а сім разів, тобто цілий тиждень поспіль. Бо кортіло їй дізнатися, хто ж він такий, отой молодець, що виконав її умову, але не схотів постати перед її очі.
У наступні дні простягав царевич до сонця червону волосину, потім — жовту, синю, золотисту, чорну, руду. Яку волосину він простягав, такої масті кінь і з'являвся перед ним, такого ж кольору були вуздечка і вбрання. Стрілою мчав царевич повз балкон, кидав у царівну м'ячем і зникав, ніким не помічений. Крутить головою царівна, а нікого не видно — ні коня, ні вершника. Що за дивина!
І звеліла царівна оголосити, що відітне мечем голову тому, хто іще хоч раз насмілиться дострибнути до її балкона й кинути в неї м'ячем.
Та царевича й це не злякало: простяг він до сонця білу волосину, вдягнув біле вбрання, скочив на білого коня з білою вуздечкою і знову злетів до самісінького балкона. А царівна стоїть на балконі, на всі боки озирається, пильнує сміливця. Кинув царевич м'яча і навмисне трохи притримав коня. Помітила його царівна й змахнула мечем. Царевич нахилився, і тільки лезо меча торкнулося його голови, дав коневі остроги й наче розтанув у синьому небі.
Меч лиш ковзнув по його чолі.
Так царівна поранила спритного царевича, а не відтяла голови, як обіцяла. Вона відразу розіслала по всій країні гінців шукати юнака з раною на голові. Хоч хто траплявся гінцям на дорозі, з кожного вони зривали чалму, тюрбан чи шапку й дивилися, чи немає на голові рани, порізу, бодай подряпини. Обнишпорили все місто, але такого юнака не знайшли.
Царські слуги поверталися ні з чим. Коли це зустрівся їм жалюгідний жебрак у смердючому дранті, обліплений мухами. Зірвали з його голови шматину — і очам своїм не вірять: свіжий поріз! Вони аж у поли вдарилися. Що, мовляв, скаже царівна, коли побачить, якого жениха привели? Чи не покарає вона їх?
Подумали, погадали вони та й дали жебракові спокій. Прийшли в палац і повідомили цареві, що так і так, усе місто перевернули, кожен куточок оглянули, жодної людини не пропустили — немає поранених мечем царівни. Всяких голів надивились — гладеньких і шишкуватих, круглих і довгастих, зарослих і лисих, але ні в кого не виявили свіжої рани чи хоча б порізу. Правда, наостанок трапився бруднючий жебрак з раною на голові, ніби й від меча. Та хіба той відразливий жебрак може бути женихом царської доньки?
— Мерщій схопіть жебрака й приведіть до мене! — звелів цар. — Нехай царівна нарікає сама на себе за свою впертість! Якого хотіла жениха, такого й матиме!
Слуги побігли виконувати цареву волю.
Хоч і глузували з нього брати, проте менший царевич дуже любив їх. Він знав, що коли одружиться з царівною, то брати повмирають від заздрощів. Тому і вдягнувся в лахміття, а тіло обмазав грязюкою з медом, щоб на нього й дивитися було гидко. «Такого мене ні в чому не запідозрять; якщо ж навіть схоплять і приведуть до царівни, то вона, побачивши мене, сама зречеться своїх слів», — розважив він.
- Предыдущая
- 19/24
- Следующая
