Індійські народні казки - Автор неизвестен - Страница 16
- Предыдущая
- 16/24
- Следующая
— Дівчино добра, — сказала корова, — вислухай мене!
Та Щаслива навіть не озирнулася.
Гукало її й бананове дерево, і дерево шеура, і лошиця. Та Щаслива ні на кого не звертала уваги, нікому не помагала, тільки сердилась на всіх та лаялася.
— Ніколи мені з вами морочитись! — казала вона. — Я поспішаю до самої матері місяця!
Нарешті прибігла вона вслід за вітром до будинку старенької.
— Чого ти тут сидиш, бабусю? — спитала Щаслива, ще не переступивши порога. — Дай мені скоріше все, що треба, а тоді вже сучи свою пряжу. Адже отій роззяві Нещасливій ти подарувала стільки добра!
Щаслива схопила пряжу та враз і порвала її.
— А ти не поспішай. Не поспішай! — вигукнула мати місяця. — Ти ще така юна, а зі старшими розмовляєш грубо. Ну гаразд, іди двічі скупайся та пообідай, а тоді вже дістанеш усе інше.
Не встигла бабуся доказати ці слова, як Щаслива кинулася в будинок, вибрала найкраще покривало, найновіше сарі, схопила горня з пахучим мастилом і мисочку з сандаловою олією, сім разів помазала собі коси, сім разів зазирнула в дзеркальце й аж тоді увійшла в воду.
Скупалася Щаслива раз — стала красунею, скупалася другий — і на неї наділися золоті прикраси.
Та їй цього було мало. Озирнулася вона й подумала: «Скупаюся й третій раз! Може, мені припаде іще щось?!»
Скупалася Щаслива втретє і — о жах! — все тіло в неї взялося темними плямами, коси переплутались і стали, як клоччя.
— Ой, лишенько! Що ж це зі мною діється?! — скрикнула Щаслива.
Плачучи кинулася вона до старенької — матері місяця.
— О, тепер я все бачу! — мовила та. — Бачу, що ти скупалася тричі! Не плач, сльозами не поможеш. Уже пізно. Іди краще пообідай.
Проклинаючи стареньку, Щаслива пішла до світлиці. Наїлася досхочу солодкої рисової каші з молоком і солодких пиріжків та й вернулася до матері місяця.
— Ну, бабусю, годі мене мучити. Я йду додому. Давай мені все, що треба. Та хутчіш!
Мати місяця показала їй двері, за якими були скрині, й мовила:
— Йди, вибирай сама!
Щаслива вибрала найбільшу скриню, яку тільки подужала підняти, поставила собі на голову й, проклинаючи бабусю та всіх її предків, нарікаючи на свою огидну подобу, вирушила додому.
По дорозі її хвицнула лошиця.
— Ой-ой-ой! — зойкнула Щаслива.
Дерево шеура стьобнуло її по обличчю гілкою.
— Ой, боляче! — вигукнула Щаслива.
Гроно бананів упало їй з дерева просто на плечі.
— Ой, помираю! — закричала вона.
А корова буцнула її рогами.
— Рятуйте! — не своїм голосом зарепетувала Щаслива. Побита, перелякана, вона нарешті прибігла додому.
А тим часом мати приготувала їй урочисту зустріч — прибрала в хаті, потрусила підлогу свіжим віттям, сіла й жде. Та, побачивши доньку, з жахом вигукнула:
— О горе! Що це з тобою? Яке страхіття!
Вона закотила очі, похитнулась і впала непритомна. Очумавшися, мати трохи заспокоїлась і сказала доньці:
— О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з'явиться наречений, усе ще можна буде поправити.
І скриню поставили серед кімнати.
На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати. Вночі скриня відчинилася, і з'явився наречений… На ранок Щаслива не відчинила дверей своєї кімнати.
— Що сталося? — стривожилася мати. — Вже пізно, чому вона не встає?
Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.
Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду — її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!
Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.
ГОЛУБІВ ДАРУНОК
Край невеличкого села жив собі чоловік на ім'я Кіжаван. Був він дуже бідний, не мав ніякої рідні. На Кіжаван не журився, бо серед звірів і птахів у лісі було в нього багато друзів. А хіба журиться той, у кого багато друзів?
Кіжаван добре розумів мову звірів та птахів. Зустріне, було, когось із лісових мешканців, поговорить — і вже йому легше на душі. А птахи, вгледівши Кіжавана, вітали його радісним щебетом.
Жив селянин у невеличкій хатині. Якось він дуже зголоднів, а вдома їсти нічого не було. Взяв Кіжаван палицю та й пішов до лісу. Довго він там блукав, але додому повернувся ні з чим.
І раптом Кіжаван почув:
— Допоможи мені! Допоможи!
Оглянувся селянин і побачив край дороги голуба.
— Я не можу злетіти, врятуй мене! — благає голуб.
Кіжаванові стало шкода нещасного птаха. Він підняв його, обтрусив, пригорнув до себе та й пішов далі.
Вдома Кіжаван поклав голуба на постіль і сказав:
— Житимеш у мене, поки видужаєш. Я тебе не скривджу, не бійся. Шкода тільки, що нічим тебе нагодувати. В моїй комірчині порожньо…
— Не сумуй, — втішив Кіжавана голуб. — У лісі росте велике дерево манго. А в його дуплі лежить рис. Піди й візьми той рис.
Кіжаван подався до лісу. Йшов він, ішов, але дерева манго не видно та й не видно.
Стомився Кіжаван, сів перепочити. Коли дивиться — а манго стоїть просто перед ним! Зазирнув селянин у дупло — там і справді лежить трохи рису. А навкруги сяють діаманти й самоцвіти. Та Кіжаванові було до них байдуже. Нащо селянинові коштовності, коли їсти нічого?..
Взяв Кіжаван рис та й подався додому. Підходить до хатини — а на порозі сидить ще один голуб. Тільки-но Кіжаван прочинив двері, як голуб влетів у хатину й сів біля свого хворого товариша. Птахи радісно затуркотіли. Селянин висипав перед ними рис, і голуби заходилися дружно його клювати. А Кіжаван сів край ліжка й милувався ними.
Голуби склювали весь рис. А тоді другий голуб спитав селянина:
— Чого ж ти собі не залишив рису?
— Його й так було мало, — відповів Кіжаван. — Добре, що ви наїлися, а я потерплю, вже звик.
Голуб нічого не сказав, змахнув крилами й випурхнув у вікно. Незабаром він прилетів назад і поклав селянинові на долоню золотий перстень.
— Носи цей перстень на пальці, — сказав голуб. — Поки його носитимеш, матимеш усе, що забажаєш.
— Спасибі тобі, добрий пташе, — подякував Кіжаван. — Багато мені не треба — лише трохи хліба та молока.
Тільки-но він це мовив, на столі з'явилася чашка з молоком і окраєць свіжого запашного хліба. Кіжаван випив молоко, з'їв хліб, а рештки покришив голубам.
Відтоді селянин живе щасливо. Все, що йому треба, дає перстень — голубів дарунок.
ГОРЩИК
Пішла якось одинока бабуся до гончара й купила чотири горщики. Вдома поставила їх рядочком на полиці, а сама взяла борошно й заходилася пекти коржі.
Бабуся була зовсім старенька, недужа й ходила згорбившись. Руки її вже не слухалися. Місить вона тісто, думає про свою гірку долю та все зітхає.
— Ох, якби я мала синочка, — мовила нарешті старенька, — то було б кому жати пшеницю.
А горщики ніби зрозуміли її слова, враз загойдалися на полиці та стук-стук один об один, стук-стук — наче розмовляють. А бабуся місить тісто та все зітхає. Тоді один горщик загойдався дужче, й старенька раптом почула:
— Матусю, я піду жати пшеницю!
Подивилася старенька в один бік, подивилася в другий — нікого немає. А голос знову промовляє:
— Матусю, дозволь жати пшеницю мені!
— Хто тут? Хто це балакає?
А горщик скок із полиці — і до бабусі:
— Це я, матусю, я!
Старенька подивилася на горщик, усміхнулась та й каже:
— От малий бешкетник! Як же ти жатимеш пшеницю?
— А ось побачиш! Дозволь, матусю, я швиденько впораюся!
І горщик, підскакуючи, викотився з хати.
Підкотившись до двору сільського старости, горщик гукнув:
— Агов, старосто! Найми жати пшеницю!
Староста примружив очі й засміявся:
— Жати пшеницю? Та тебе від землі не видно!
— А ти все ж таки найми! — не відступався горщик.
— Куди тобі! Котися своєю дорогою!
— А я кажу — найми! Де те поле з пшеницею?
Староста знов сміється:
- Предыдущая
- 16/24
- Следующая
