Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 9
- Предыдущая
- 9/50
- Следующая
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчнкову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:
— А хто, хто в моїй хатці?
А коза сидить на печі та й каже:
— Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А ведмідь:
— От я його вижену!
Побіг до хатки:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
— Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
— Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
— Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу, тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А лисичка:
— От я його вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
— Отже, вижену!
Побігла лисичка до хати та:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
— Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:
— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
А рак:
— От я його вижену!
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
— Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена!
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету,—
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
— А я рак-неборак,
Як ущипну, — буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!..
Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці!
ЧОМУ ГУСИ МИЮТЬСЯ У ВОДІ, КОТИ — НА ПЕЧІ, А КУРИ ПОРПАЮТЬСЯ В ПОРОСІ
Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
— Куди йдете, гуси?
— Шукаємо воду, бо велика спрагота.
— І я йду з вами, — каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила.
— Ну, ходи з нами.
Ідуть, ідуть, ідуть.
Зустріли кота.
— Куди йдете? — питає кіт.
— Шукаємо воду.
— І я з вами піду, добре?
— Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться… Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.
— Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?
І поскакали у воду… Але нараз почали тонути.
Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.
А курочка собі:
— І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.
При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
— Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.
— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі.
А хто не вірить, най перевірить!
ХВАЛЬКУВАТА МУХА
Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає ту, що сидить на розі вола:
— А ти звідки їдеш, сестро?
— З поля, — відповідає та, — цілий день орала з волами, аби люди мали хлібця досить!
Що варт такий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?..
РАКОВА СКОРА РОБОТА
Колись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:
— Скора робота, так нагла смерть!
ХИТРИЙ ПІВЕНЬ
Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка.
— День добрий! — гукнула вона. — Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.
— А як же співав мій батько?
— Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну…
— І я зможу! — сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.
— А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати?
— Зможу! — крикнув півень.
Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.
Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з’їсти, а він і каже:
— Твоя мати не так робила!
— А як же вона робила? — спитала лисиця.
— Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати.
— Я вся вдалася в матір! — промовила лисиця.
Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти.
Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.
— Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив, — облизавшись, промовила. лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.
ЛИСИЧКА ТА ЖУРАВЕЛЬ
Були собі лисичка й журавель. Ото й зустрілися якось у лісі. Та такі стали приятелі!
Кличе лисичка журавля до себе в гості:
— Приходь, — каже, — журавлику, приходь, лебедику! Я для тебе — як для себе.
- Предыдущая
- 9/50
- Следующая
