Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 8

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая

Петро Чорний стояв мокрий до рубця на морозі, і його одіж швидко перетворилася на крижаний панцир.

— Треба пройти. Зможеш? — заглянув йому в очі Щербо.

— Мені не холодно, — ледве розтулив зсудомлені щелепи Чорний.

До берега ще з півкілометра. Півгодини — і він помре. Наша забарність може коштувати йому життя. Але раніше, ніж ми перетнемо фіорд, зупинятися не можна. Ніяк не можна!..

— Спирту!

Старшина швидко передав флягу ланцюгом, і Назаров, який стояв поруч, влив добрячу порцію в рот Чорного, у якого, здавалося, навіть очі побіліли від холоду.

— Не дрейф, Петю, зараз доскочимо! І сонечко тут не сідає, замерзнути не дасть. Дивись, який захід... рожевий, мов сідниці у юного павіана... Тепер воно підніматися почне.

Щербо чув, як примовляв Назаров, роблячи полтавцеві «масаж суглобів», бив по спині, намагаючись сколоти крижаний панцир. Вперед! Хутчі-іш!

Не інакше, як злі духи нам стають на заваді, бий їх грім. Гаразд. Згідно з законом балансу має бути компенсація надалі. А Чорний? Щербо знав, що надмірні вологість, туман, а надто ж вітер відбирають з тіла тепло. Так само, між іншим, і спирт, який може допомагати тимчасово. Не менш вагому роль відіграє і час перебування на морозі. Це він добре засвоїв минулої зими в засніжених сопках провінції Фінмарк. Зносити холод день у день, годину за годиною спати в снігу, роздягатися й одягатися на морозі, тільки двічі на добу мати можливість погріти руки над примусом — це серйозно. І звикнути до цього неможливо. Можна тільки стійко опиратися. Це просто. Для цього треба привчити себе до того, що холод — нормальне, обов'язкове, тривале явище. Але мокрий на морозі — це вже занадто. Мусимо встигнути!

Він знову перемістився в голову вервечки і майже наздогнав Байду. Шлях їм знову перегороджувало невелике пасмо торосів. Його досвід підказував, що торосіння виникає найчастіше в достатньо вузькій смузі, й подолати її можна. Необхідні тільки гранична уважність, реакція, котяча координація. Жодної метушні, поспіху, жодного необачного руху.

— Давай, Миколо! Тобі добре вдається, — він критично оглянув стомлену постать Байди. Нічого, попереду й не таке чекає, пронеси, Господи. Вперед!

Вони подолали й це пасмо, і наступне. Це був жорсткий темп.

До берега лишалося якихось півсотні метрів, коли під лід провалився командир.

«Тут шестеро офіцерів. Про Ерслебена та Фогля я вже згадував. Про особистість обер-фельдфебеля Зеппа Рана також. Окрім них, мою увагу привертає малосимпатичний для мене гауптман Петер Айхлер. «Малосимпатичний», тому що я не люблю офіцерів з відомства пропаганди.

Айхлер — гарант націонал-соціалістичного світогляду на нашій станції. Фанатик. Я знаю цей тип. Садистична несхитність. Ствердження своєї сили, своєї правоти, свого ідеалу через суд над іншими. Майже сексуальна насолода від своєї непохитності. Такий, втративши право судити інших, втрачає сенс і вдоволення життям. Очі в Айхлера зелені, а погляд якийсь затуманений і нібито неуважний, хоч водночас сторожкий, немов він пантрує рух твоєї думки, міміку, жести, очі. А сам він слизький, не п'є, не курить. Це свідчить про якусь приховану ваду. Нормальний чоловік принципово не може не вживати спиртного — це аномалія. Тим паче — в армії. Всі непитущі чоловіки, а їх на моєму життєвому шляху зустрічалося не так уже й багато, не більше шести-семи, були, як потім з'ясувалося, з якоюсь вадою: то впадали в шаленство, що межувало з божевіллям, то ставали над міру балакучими, і спинити їхнє слововиверження було понад силу будь-кому, то ще щось. Але так чи так їхня латентна неповноцінність відбивалася на повсякденній поведінці. Такі люди небезпечні, бо вчинки їхні непередбачувані. Айхлер небезпечніший удвічі, тому що «поїхав» на ідеї, як мені здається. Його ніхто не любить, ні офіцери, ні солдати. Солдати називають його «Шприц». Чому «Шприц»? Ідеологічні ін'єкції? Щеплення від вірусів? Яких? Комуністичних? Нісенітниця! Які червоні бацили можуть снувати тут, серед криги й каміння? Полярні вітри начисто вивітрюють будь-які ідеологічні бактерії. Тепло та їжа — ось найкраща пропаганда в подібних умовах».

Він відчув, як пекуча холодна вода заливає комбінезон.

— Усім залишатися на місцях! — пролунав його крик. Сильна течія вже збила його, поклала майже горизонтально й невблаганно затягувала під лід. Пальці судомно чіплялися за крижану кромку. Однак течія була дуже потужна, опиратися їй тільки пальцями рук, які щосили хапалися й сповзали по зализаному водою краю ополонки, було неможливо. Холод сковував м'язи, продирав до кісток. Усе вирішували секунди.

— Ніж, Батю! Ніж! — крикнув Байда, поспіхом здираючи з плеча мотуз.

Утримуючись лівою рукою, Щербо занурив праву у воду, намацав на поясі ніж і, вирвавши його, з усієї сили ввігнав у крихкий лід. Одразу стало легше. Руків'я ножа, немов великий цвях, стирчало з криги. За нього можна було зручно триматися.

Байда, а разом з ним і Щербань, уже спокійніше, без метушні, кинули потерпілому два кінці, спочатку обмотавши їх навкруг себе. Тримаючись обома руками й по черзі підтягаючись то на одній, то на другій, Щербо намагався не перенавантажити жодного з них. Він щойно переконався на власному досвіді в тому, в чому вони ще не встигли впевнитися, — найменший тиск на лід проламає його, наче папір, і тоді у воді вже опиняться троє. Та злі духи, що шугали над фіордом, не хотіли заспокоюватися. Підмитий течією літній лід не витримав ваги Щербаня, і той з тріском пішов під воду. Щербо вже лежав на кризі і бачив тільки його голову. Той також тримався за ножа, як хвилину тому — Щербо. Тепер головне навантаження було на Байді. «Тільки б він не шубовснув! Тільки б лід витримав!» — майнуло в голові Щерба. Краєм ока він помітив, що вся група лежить на льоду і просувається вперед поповзом. Молодці, хлопці! Вдвох із Байдою вони витягли на кригу Щербаня. Коли той уже заніс ногу, щоб відштовхнутися подалі від ополонки, провалився Щербо. Вони знову помінялися ролями. «Коли ж цьому настане край, дідько б його взяв!» Нарешті, видряпавшись на лід і намагаючись захопити якомога більшу площину, Щербо зі Щербанем доповзли до невеликої старої крижини трохи осторонь. Перевели дух. Щербо помітив, як силкується розліпити побілілі кулаки Байда: жодного разу він не перехоплював мотуз. Як узявся, так і тримав. До кінця. Намертво.

Старшина передав флягу зі спиртом.

— Ну й водичка... Мов у Гаграх, — ляскаючи зубами, намагався пожартувати Щербань.

Врешті стали табором на північному березі. Стоянка була зручною — поряд струмки талої води й завала плавника на паливо. Тільки часу в них було обмаль. Знайшли більш-менш простору печеру, розташувались у ній і швидко розвели вогнище. Невдовзі мокрий одяг уже сушився біля вогню.

— А наш старший лейтенант — кремінь! — замислено промовив Сиротін, простягаючи задубілі долоні до вогню, — Батю й Григорія тримав — ні на крихту не зсунувся.

— Таких мужиків у всій армії якщо з десяток буде, то багато. Це я тобі кажу, — потвердив Назаров.

— Так, чоловік він серйозний, — охоче встряв у розмову Цвях, набиваючи тютюном величезну люльку. — Тут до нього нещодавно лікарка приїжджала... з армійського шпиталю. Капітан медичної служби, між іншим, — він з насолодою запихкотів, обгортаючись димом. — Ну, баба, скажу я вам... — він солодкаво примружився. — Налита, як... трьохсотп'ятиміліметровий снаряд. Іде — кожна жилочка грає. Але при тому не профура якась, а... статечна. Коротше, козир-баба!

Назаров штовхнув Сиротіна й скорчив гримасу, яка мала означати: теж мені, фахівець!

— Нашому брату, оскаженілому на фронтах, самі знаєте, багато не треба — спідниця війнула, він і розпустив шмарклі. А Микола — ні за що! І неодружений, нічим не зв'язаний! Знову-таки, не він до неї, а вона до нього — факт показовий, — він помовчав, смачно затягуючись. — Вони й у сопки гуляти ходили, але так і повернулися за метр одне від одного. А вже як вона на нього дивилася! Та з тим і поїхала. Напевно, не припала до серця ця дама пік нашому старшому, незважаючи на свій скажений шарм. — Цвях досадливо крякнув, немов підсумовуючи розповідь.

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая