»Машина часу» - Уэллс Герберт Джордж - Страница 14

• Предыдущая
• 14/21
• Следующая

На моє щастя, Віна швидко заснула. Я обережно закутав її у свою куртку, сів поруч і став чекати, коли зійде місяць. На галявині було затишно й тихо, а з мороку лісу долинав якийсь шурхіт. Ніч була надзвичайно ясна, і в мене над головою сяяли зорі. їхнє мерехтіння заспокоювало мене. Між іншим, усі старі сузір'я позникали протягом такого довгого часу: вони набули нових обрисів завдяки тим повільним переміщенням зірок, які стають відчутними лише через багато поколінь. Тільки Молочний Шлях здавався все тим самим споконвічним потоком зоряного пилу. На півдні з'явилася нова для мене червона зірка, яскравіша за наш блідий Сіріус. А між цих іскристих цяток привітно й лагідно, наче усміхнене обличчя давнього друга, сяяла якась планета. [82]

Глянувши на ті зірки, я раптом відчув, які мізерні мої клопоти та й взагалі уся земна метушня. Я думав про безмежні простори, що відділяють нас од зірок, про поступ небесних тіл з невідомого минулого до невідомого майбутнього. Я думав про ті велетенські кола, які описує у просторі вісь землі. Поки я мчав на своїй Машині, вона описала їх лише сорок разів. І за цей час уся діяльність, усі традиції, складна організація, народи, мови, літератури, людські поривання, навіть сама пам'ять про Людину, яку я знав раніше, - усе це безслідно зникло. Натомість з'явилися нові тендітні істоти, що забули про своє високе походження, і білуваті створіння, які так лякали мене. Тоді я подумав про Великий Жах, що лежав між двома видами людського роду, і аж здригнувся, збагнувши раптом, що то за м'ясо бачив у морлоків. Але ж це було б занадто жахливо! Я глянув на маленьку Віну, що спала поруч зі мною, на її світле обличчя, ясне, як зіронька, і одразу ж відігнав від себе цю думку. Цілу довгу ніч я намагався не думати про морлоків і, аби скоротити час, почав шукати на небі сліди старих, знайомих сузір'їв. Небо було чисте, і лише зрідка пробігала по ньому легенька хмаринка. Кілька разів я вже мало не заснув. Нарешті, коли я зовсім знесилів, небо на сході почало яснішати, ніби відбиваючи якесь безбарвне полум'я, і незабаром на ньому з'явився наш старий блідий місяць з маленькими ріжками. А слідом за ним, наздоганяючи й перемагаючи його своїм сяйвом, зайнялася тьмяна зоря, що ставала дедалі рожевіша й тепліша. До нас не наближався жоден морлок, - та тієї ночі я, власне, й не бачив їх на пагорку. У світлі оновлюваного дня всі нічні страхи здавалися мені безпідставними. Я підвівся. Нога в черевику без підбора спухла, п'ята аж горіла. Тоді я знову сів, роззувся й викинув свої черевики.

Я збудив Віну, і ми з нею ступили в ліс, тепер зелений і привітний, а не чорний і загрозливий, як уночі. Декілька знайдених плодів угамували наш голод. Невдовзі нам почали траплятися ці гарненькі наземні люди. Вони сміялися й танцювали під ясним сонцем так весело, ніби в природі й не існувало ночей. Мені знову спало на думку бачене в морлоків м'ясо. Тепер я не мав уже сумніву, звідки воно взялося, і від щирого серця пожалів цей кволий струмочок, що залишився від потужного колись потоку людства. Певно, в далекому минулому сталося так, що морлокам забракло їжі. Може, вони якийсь час харчувалися пацюками або якоюсь іншою поганню. Адже і в наш час людина не така вже вибаглива [83] щодо харчів, як була колись, - мавпа, скажімо, значно вибагливіша. Наша огида до м'яса людського - зовсім не такий уже закоренілий інстинкт. Значить, оті нащадки людей... Я намагався глянути як учений. Врешті-решт морлоки набагато менше схожі на людей і набагато віддаленіші від нас, ніж канібальські предки чотири тисячі років тому. І свідомості, яку обурювало б людожерство, у них давно вже не існує. Чого, власне, мені хвилюватися? Елої, очевидно, просто худоба, і морлоки, наче мурахи тлю, розводять їх собі на їжу; може, навіть підгодовують їх... А Віна безтурботно бігала круг мене, витанцьовуючи.

Тоді я почав заспокоювати себе, кажучи, що той жах є кара за людське себелюбство. Люди жили в розкошах, добре знаючи, що добробутом завдячують праці своїх братів. Вони виправдовували себе неминучістю такого ладу, аж ось прийшов час - і та ж таки неминучість обернулася проти них. Я навіть - на зразок Карлейля* - намагався збудити в собі зневагу до цієї звироднілої аристократії, але даремно. Хоч як змиршавіли елої розумово, в них, проте, збереглося багато людського, і я відчував симпатію до них, поділяв їхні страхи й шкодував, що вони так занепали.

* Томас Карлейль(1795-1881) - англійський історик і есеїст.

На той час я ще не знав як слід, що мені робити. Передусім я мав знайти собі безпечний притулок і подбати про якусь металеву чи кам'яну зброю. То було конче необхідно. Далі я сподівався винайти якийсь спосіб здобувати вогонь, щоб завжди мати змогу запалити смолоскип, - це ж було б найкращою зброєю проти морлоків. Згодом я мусив якимось способом розбити бронзові панелі під Білим Сфінксом - я вже подумував змайструвати таран.

Я був певний, що, якби мені пощастило пройти крізь ті двері, та ще й з вогнем у руках, я знайшов би свою Машину і міг би вибратись із цього Майбутнього. Навряд чи морлокам вистачило сил затягти її дуже далеко. Віну я вирішив забрати з собою, повертаючись у наш час. Обмірковуючи всі ці плани, я все простував до палацу, який обрав собі за оселю.

XI. ПАЛАЦ ІЗ ЗЕЛЕНОЇ ПОРЦЕЛЯНИ

Опівдні ми підійшли до Палацу з Зеленої Порцеляни. Він був незаселений і лежав у руїнах. У вікнах лише подекуди зосталися шибки, а на землі валялися великі шматки [84] зеленої облямівки, що повипадали з поіржавілих металевих рам. Палац стояв на моріжку, на вершині високого пагорба. Перед тим як увійти до будівлі, я глянув у північно-східному напрямі й дуже здивувався, побачивши щось ніби гирло річки, а може, й затоку там, де, на мою думку, мусили колись бути Вондсворт і Беттерсі. І тоді я подумав, які зміни могли статися за цей час із морськими істотами, але розмірковував про це недовго.

Як виявилося, палац і справді був із порцеляни. На фасаді його виднівся якийсь напис невідомою мовою. Мені спало на думку, - наївний же я був! - що розібрати цей напис могла б допомогти мені Віна, та вона, а це було дуже прикро, не мала ніякого уявлення про письмо. Здається, я вбачав у ній більше людського, ніж вона на те заслуговувала, мабуть, тому, що ставилася вона до мене занадто по-людському.

Величезні половинчасті парадні двері палацу були розламані і стояли отвором, а за ними, замість звичайного вестибюля, ми побачили довгу галерею, освітлювану збоку вікнами. З першого ж погляду це нагадало мені музей. Паркетну підлогу вкривав грубий шар пилюки; під таким же сірим покриттям лежали рядами найрізноманітніші речі. Посеред галереї стовбичила якась дивна висхла фігура - очевидно, нижня половина велетенського кістяка. По його кривих ногах я здогадався, що то була давно вимерла тварина, з роду мегатеріїв. Долі, поряд з нею, в густій пилюці лежали череп і верхня частина скелета. На тому місці, куди з продірявленого даху стікала вода, валялися зовсім зотлілі кістки. Далі ми знайшли велетенський скелет бронтозавра. Це підтверджувало моє припущення, що тут був музей. Під стіною галереї були наче якісь перекошені полиці; обтрусивши з них пил, я впізнав старі знайомі засклені шафи наших часів. Видно, вони були герметично закриті, бо речі тут збереглися добре.

Мені стало ясно, що ми знаходилися серед руїн велетенського музею, схожого на Південно-Кенсінгтонський, але побудованого значно пізніше. Тут, очевидно, був відділ палеонтології, дуже багатий на викопні тварини. На жаль, неминучий процес розкладу, хоч і позбавлений, завдяки знищенню бактерій та грибків, дев'яноста відсотків своєї сили, поволі, але неухильно, нищив ці скарби. Тут і там я бачив сліди перебування в музеї маленьких людей - деякі з експонатів було поламано, а деякі понанизувано на очеретини, вітрини подекуди понищено. То була, як я гадав, робота [85] морлоків. Навкруги стояла тиша. Порох притишував звуки наших кроків. Віна, яка тим часом бавилась, катаючи по нахиленому склу вітрини морського їжака, підійшла до мене, зупинилась поруч і тихенько взяла за руку.

• Предыдущая
• 14/21
• Следующая