Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/31
• Следующая

Цього я не пам'ятав, хоч убий. Чулося «шик», безумовне, стовідсоткове «щик», а не «чик».

— «… Привіз… в штаб…» — продовжувала диктувати Галина Сидорівна. Більше думати було ніколи, і я акуратно вивів: «ізвощік».

«Перебіжчика» я за компанію (раз вже вони їхали на одній прольотці) теж написав через «ш»…

— Ну як? — Запитав мене Ява після диктанту.

— Порядок, — впевнено сказав я. — А в тебе?

— Будь здоров! — Підморгнув Ява. Ми відчували себе іменинниками.

На наступний день Галина Сидорівна повернула диктанти.

— Гребенюк — чотири, — називала вона позначки. — Карафолька — п'ять. Ну, а Завгородній (це я тобто) — три з мінусом. Рень (це Ява) — два!

Нас ніби хто мокрою ганчіркою по шиї ляснув.

— Доспівався! — Хмикнула Гребенючка. Я показав їй кулак.

— А з тобою, Рень, я просто не знаю, що робити, — зітхнула Галина Сидорівна. — Через два тижні іспит, а ти зовсім нічого не знаєш. Адже суфікси — це матеріал першої чверті.

Ми поверталися зі школи похмурі й мовчазні. Ось тобі й «діти за сажею»! Мені було незручно перед Явою за свою трійку з мінусом. Немов я завинив перед ним. Разом же вчили, разом придумували цих безглуздих «дітей». А якісь пів — позначки — і вже немає єдності. Ех! Краще б і я отримав двійку!

— Хочеш, я піду і скажу, щоб вона і мені поставила двійку? Що це нечесно, що ми однаково знаємо.

— Ось ненормальний! Думаєш, я переживаю? Двійка! Плювати! Мені взагалі чомусь завжди більше щастило на диктантах, ніж Яві.

Чи то він був такий неуважний, чи то ще щось, диктанти для нього завжди кінчалися погано. Усно він ще міг іноді відповісти граматику на трійку, а пару раз бувало, що й на четвірку. А в диктантах — двійка за двійкою. І я знав, що Ява дуже переживає свої невдачі. Але він був гордий.

— Може, засядемо за повторення? — Несміливо пропоную я.

— Засаджуються, якщо тобі потрібно, — не дивлячись на мене, каже Ява, — а мені воно ні до чого.

— Так воно ж знаєш як!.. Все?таки іспит, — обережно починаю я. — А що, якщо і на іспиті двійка! Можуть же не перевести.

— Що — о?… Ех, ти! Нічого ти не розумієш… Думаєш, це так легко! У них же свій план по п'ятірок і навіть по трійках. А за кожну двійку знаєш які неприємності! Від них же знаєш як вимагають ці самі… як його… інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що не бійся — трійку як — небудь поставлять. До того ж моя мама депутат. Це теж щось та значить.

— Ну, раз так, тоді, звичайно…

Явина впевненість передалася мені, і настрій у мене відразу виправилося.

Вранці ми вже забули і думати про диктант, про граматику, про іспити й вовтузилися на річці біля старої напівзатопленій плоскодонки. Ми вирішили зробити з неї підводний човен. Звичайно, це була знову Явина ідея.

— Воду вичерпати, дірки заткнути, просмолити, верх забити дошками. Тут перископ. Ось тут люк. На дно баласт, — стурбовано говорив Ява.

— А двигун?

— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.

— А дихати як?

— Через перископ.

— А на поверхню як випливати?

— Баласт викинемо і спливемо.

— А якщо водою заллє та затопить?

— Ти що — плавати не вмієш? Ось ще!

Як швидко летять дні! Ми ледве встигли зашпаклювати і просмолити свою «підводну» човен (ще й верх не покривали, і перископ не встановлювали), а вже й іспит. Завтра. Ми сидимо на березі й варимо на вогнищі смолу — досмаліваем човен.

Смола вариться і булькає, як манна каша. І в грудях у нас булькає тривожне передчуття завтрашньої біди.

— А чого мені переживати? — Немов відповідаючи якомусь внутрішньому голосу, каже Ява. — Я все одно не встиг би вивчити всю граматику. За два тижні! Хто ж її за два тижні вивчить! Люди її віками вигадували, голови собі сушили. Скільки вчених полисів на цій граматиці. А хочуть, щоб я її вивчив за два тижні. Кіно!

«А хто тобі не давав цілий рік вчити?» — Хочу сказати я, але не кажу: пізно вже говорити, та й чого це я такий розумний — я і сам не дуже вчив і теж можу отримати завтра двійку. Запросто! Іспит — це іспит, і хто там знає, що воно буде — удача або невдача.

— Давай, може, все?таки щось повторимо, на всякий випадок, — кажу я.

— Перед смертю не надихаєшся. Тільки в голові все переплутає.

— А Карафолька, я бачив, повторює, і Гребенючка теж.

— Нехай. Вони все знають, їм потрібно повторювати. А ми нічого не знаємо. Нам і повторювати нічого. Нам вчити потрібно. А все відразу не вивчиш.

Як добре, що Ява каже «ми», «нам». Він знає, що мені завжди хочеться все ділити з ним порівну — і радості і печалі.

До пізнього вечора пробули ми з Явою на річці біля човна…

І ось настав день, день першого в нашому житті іспиту.

У школі святково і урочисто, як під час виборів (у нас і агітпункт і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах постелені доріжки, на вікнах квіти, стіл в класі накритий червоною скатертиною. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!»

Дівчатка в білих фартухах, хлопці незвично вмиті і причесані.

Входимо в клас. У грудях холодно, як перед стрибком з верби у річку. Сідаємо. Кожен за окрему парту. Списати — і думати нічого. Дзвенить дзвінок.

Входить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті. За нею йде Микола Павлович, вчитель географії. Він у нас на іспиті асистент.

Галина Сидорівна стає біля дошки, стискає руки, немов зараз співати буде (вона, видно, теж хвилюється), і каже:

— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого" БНа першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого" Б "класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище. класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище.

Ми затримуємо дихання, схиляємо голови, пишемо.

Іспит почався.

Учні сопуть, пір'я скриплять.

Пот тече мені за комір святкової сорочки. Ох і мука пекельна цей іспит!..

Нарешті — все!

У повному мовчанні ми виходимо з класу. Ідуть все мляво, ледве — ледве — як після дводенного піонерського походу.

Я підходжу до Яви:

— Ну як?

Він тільки рукою махнув. По всьому видно, що справи у нього погані. Всі надії тепер на маму — депутата і на ті інстанції, які вимагають від вчителів план по п'ятірок.

Давно вже можна йти додому, але все товпляться біля школи і не розходяться. Кожному не терпиться дізнатися, як воно там, як написали. Галина Сидорівна закрилася в класі з Миколою Павловичем — перевіряють.

І навіть шкільний пес Собакевич, який завжди носиться по двору разом з нами, зараз присмирнів і сидить біля дверей — начебто теж переживає.

Уже двічі Микола Павлович виходив на ганок покурити і говорив:

— Чого ви? Ідіть додому. Все одно сьогодні нічого не скажемо. Завтра вранці приходьте.

Потопчіться ми трошки, рушимо до воріт. Потім глядь — хтось залишився.

«Ага, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні! га, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні!»

І тому. Спершу тихо було, потім дівчинки «класи» на землі понарісовалі, застрибали на одній нозі, хлопчики в п'ятнашки стали грати. Все?таки ще не так довго тягнеться.

І ось нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшла Галина Сидорівна. Все — відразу до неї. Хлопці мовчать, а дівчатка, як сороки:

— Галина Сидорівна, ну скажіть! Галина Сидорівна, ну будь ласка! Галина Сидорівна, дорога!

Галина Сидорівна хитає головою: «Завтра, завтра». Але дівчатка не відстають.

— Галина Сидорівна, ну хоч натякніть! Посміхнулася вчителька:

— Досить вже, вистачить вам. Заспокойтеся. Відмітки оголосимо завтра на батьківських зборах. А взагалі всі перейшли в шостий клас… Все, крім…

• Предыдущая
• 9/31
• Следующая