Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/31
• Следующая

І ось перед нами новий острів. Немов суцільна зелена гора: кущі краснотала, плакучі верби і подекуди тополі. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чістоводье з трьох сторін омиває острів.

— Здається, цей, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.

— Давай! — З радістю сказав я, так як мені вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такої справи, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухих гілок — як раз на двадцять вісім років вистачить. В очереті, навіть зараз чути, качки крякають. Значить, дичини повно. На плесі у самого берега риба грає — сама в юшку проситься. Посеред острова поляна: не те що в цурки — палки — в футбол грати можна. На краю галявини величезна стара плакуча верба стоїть, гілками землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.

— Курінь я тобі допоможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.

Це правда. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців в селі не зробить. Мене цього батько навчив. Він тесля, будівельник. Половину хат у селі будував.

На обличчі Кукурузо було написано сумнів:

— Робінзон, звичайно, все сам робив. Тому що він один потрапив на безлюдний острів…

— Так то Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж, щоб все було однаково.

Мені з усіх сил хотілося допомогти другу. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодкою і почав різати лозу. Я дуже любив свій ніж, ніколи з ним не розлучався, і від нескінченного носіння в кишені колодка його відполірувати так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покірно допомагав мені, визнаючи в цій справі моє першість. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса — загалом, виконував всю чорну роботу.

Через деякий час під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний — міцний (ніякі бурі, ніякі грози не страшні) і такий затишний, що мені самому захотілося в ньому жити. Я був дуже задоволений своєю роботою.

— Всі двадцять вісім років без капітального ремонту простоїть — гарантія! — Впевнено сказав я.

Лише тепер ми згадали, що дід уже, мабуть, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Добравшись нарешті до берега і заховавши човна, ми до самої хати бігли бігом.

А коли, захекавшись, прибігли — виявилося, що дід ще не приходив. Кукурузо був правий: «хвилиночку» діда Варави мала властивість розтягуватися до декількох годин.

— Ну що! Раз діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнемо в човен, а завтра…

— Значить, вирішив уже завтра? — Запитав я.

— А чого тягнути. Через кілька днів приїде мати — буде складніше. Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшись рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.

— Перш за все ложку. — Він витягнув з буфету дерев'яну надщерблених ложку і засунув її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду, — відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — Сумно подивився на черству окраєць, що лежала на столі. — Мало…

Дід пішов у сільмаг саме по хліб.

— Я тобі принесу. І хліба і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.

— Чаю? — Він покрутив в руках пачку з чаєм. — Обійдеться. Тоді й чайник брати потрібно. А у нас один…

— Ліхтарик не забудь. Стане в нагоді, — нагадав я.

— Ліхтарик обов'язково. Без ліхтарика не можна.

Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, яка стояла в кутку біля порога:

— Сокира, треба було б хоч два. У Робінзона було аж дванадцять сокир.

— Він що — жонглював ними, чи що? — Здивувався я. — Навіщо йому було стільки? Дивний якийсь твій Робінзон.

— Ти дуже розумний, — образився за свого натхненника Кукурузо. — Мовчи краще! Ти ніколи на безлюдному острові не жив.

В цей час двері розчинилися, і на порозі з'явився дід. Кукурузо так і завмер з сокирою в руках.

— Ов — ва! — Спокійно сказав дід. — Меблі рубати надумав? А ну постав сокиру на місце.

— Так я нічого, — промимрив Кукурузо. — Я… я… я хотів показати йому, який у нас сокиру хороший. А він каже, що у них краще… Правда ж у нас краще, діду?

Дід нічого не відповів, і ми шаснули з хати.

— Фу! Мало не засипалися! — Уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як це ми кроків не чули!

Було дійсно дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Тому що кроки діда чути здалеку. Дід ходить як на лижах — не відриваючи ніг від землі: шарк — шарк, Шарк — шарк!.. Здається, ледве ноги переставляє, ось — ось впаде. Але бачили б ви його на полюванні. За чернотропу на зайця дід може прочовгав так кілометрів п'ятдесят — і хоч би що.

Сидимо ми з Кукурузо за клунею і розмірковуємо, як краще перетягнути все необхідне в човен. Нарешті домовилися. Кукурузо по дрібнички буде виносити з хати і ховати в бур'яні за клунею. А як стемніє, я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозр) потайки перенесу все у човен. А завтра…

Ранок наступного дня. Сонячне, дзвінке і голосисті: півні співають, гуси гогочуть, корови мукають, тітки у колодязів відрами гримлять…

Я скорчився біля плоту і дивлюся в щілинку, що робиться на подвір'ї біля мого друга.

Підготовчі роботи успішно завершені. Все добро Робінзона вже в човні: і берданка, і вудки, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, один, та й то без топорища — ну це нічого, на острові можна буде вистругати), і багато чого іншого. Червяков накопано — повна бляшанка з — під бичків в томаті (я слово «бички» закреслив і написав олівцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томаті»). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.

Тепер залишилося одне — відпроситися в діда.

Дід сидить на колоді і вирізає ручку для вил. Кукурузо ходить навколо нього і канючить:

— Діду!

— Га?

— Так я до тітки Ганни піду в Піски.

— Відчепися.

— Діду!

— Га?

— Так я піду.

— Відчепися, тобі говорять. Іди краще уроки вчи. Помовчали небагато. Потім знову: — Діду!

— Га?

— Мені з вами нудно.

— Так що, мені на голову стати, щоб тебе, розвеселити?

— Я до тітки Ганни піду. Там же Иришка. Я її стільки не бачив…

— Коли вона вдома, так тільки лаєшся з нею, а тут, бач, скучив…

— Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад.

— У мене свій є не гірше. Відчепися. Знову помовчали.

— Діду!

— Га?

— Так я піду. Так?

— Ну що пристав? А уроки?

— Так я візьму книжку і там вчити буду. Ось запитаєте тоді у тітки Ганни.

Я причаївся і думаю: «Ох і важко ж у наш час тікати на безлюдний острів!»

Довго канючить Кукурузо. Нарешті терпець у діда лопається, і він каже:

— Ось чортеня, а не дитя! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив! Тільки на три дні, не більше. І якщо тітка Ганна скаже, що ти уроків не вчив, — ось цієї палиці спробуєш. Двієчник!

Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (а то ще передумає дід), схопив граматику — і за ворота. Потім раптом зупинився, обернувся, потоптався на місці, зітхнув:

— Бувайте здорові, діду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший…

- Іди—іди! — Буркнув дід. Хіба він знав, що прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів.

На вулиці я приєднався до свого друга. Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човен і мовчки попливли у плавні.

Не зронивши жодного слова, допливли ми до Острова.

В урочистому мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.

І ось в останній раз стоїмо на березі біля човна. Опустивши голови, колупаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.

• Предыдущая
• 16/31
• Следующая