Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/31
• Следующая

Так, вирощування нового сорту кукурудзи було для Яви справою дуже потрібним і корисним.

— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж цікаво. Може, ми справжніми мічурінця станемо. Хіба погано? Про нас вся республіка дізнається. В газетах ось такими буквами писати будуть.

— Ні, — сказав я, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків — мічурінців не буває, тому що в небі кукурудза не росте… Хай вже щось одне. Та я і не вірю, щоб ми щось путнє виростили. Це ж треба і тут мати, — я постукав себе пальцем по голові, — і працювати багато. Ні!

— А ти базіка.

— А ти сонна муха.

— А ти… тьху на тебе!

- І на тебе тьху!

Міцно ми тоді посварилися. Правда, через два дні ми помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Відразу після школи я поїхав в гості до іншого села, а коли приїхав, Яву не застав — він у піонертабір поїхав. Так ми з ним ціле літо майже не бачилися. І зустрілися, тільки коли почалися заняття в школі. Я, звичайно, зовсім забув про ту розмову, який був у нас весною. І раптом він каже:

— Знаєш, Павлуша, але ж я новий сорт кукурудзи таки посадив. Я рота роззявив від подиву.

— Бре… — кажу. — Де? Як?

— На маминому ділянці. Поліз я одного разу на горище, шукав коліщатко, те, що ти мені подарував. А у нас ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів — мільйони. Шукав я, шукав коліщатко і раптом наткнувся на незвичайний початок — ну просто як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені: так це ж, напевно, новий сорт кукурудзи сам виростили випадково, і ніхто про це не знає. Мабуть, мама його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Ось це річ! Щастя саме в руки лізе… Вишелушіл я зерна. Ох і зерна! Якби я тобі одним зернятком по лобі садонув — ось таку шишку б набив… Пішов я потайки на мамин ділянку, найкраще місце вибрав, повиковирівал те, що було посаджено, і цілий ряд своїм сортом засадив. Ще й кілочки повбівал — для пам'яті, щоб не сплутати.

— Ну і що? — Питаю з нетерпінням. — Виріс твій сорт?

— Так, напевно. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підемо сьогодні, подивимося. Давай?

— Давай, — кажу, — раз така справа, треба йти. Тим більше, через тиждень — півтора кукурудзу прибирати будуть. Збере комбайн твій сорт — дудки ти його тоді знайдеш.

Розмова цей відбувався на великій перерві. А коли уроки скінчилися, Ява сказав:

— Пішли.

— Так, може, — кажу, — спочатку пообідаємо?

— Та чого там обідати, не помреш. Ми швидко. Подивимося тільки, і назад. І будеш собі хоч до вечора обідати.

Я бачу, що так йому кортить, і погодився. Може, й справді він новий сорт відкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу.

На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке, ласкаве вересневе сонце.

По обидві сторони суцільний зеленою стіною, немов ліс, варто кукурудза, височенна, метра три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми і йдемо. Вже й села не видно.

— Довго ще? — Питаю.

— Та ні. Ще трохи, і все.

Після цього ми ще добрих кілометрів зо два відмахали. Нарешті Ява каже:

— Ось тут. Бачиш, табличка?

Дійсно, у дороги стирчить на кілочку фанерна табличка, а на табличці кривими літерами написано:

Кукурудза Сорт Буковинський № 1

ділянку

Надії Рень

Площа 8,5 га.

— Точно, — кажу, — це воно.

— Пішли, — каже Ява, — тепер вглиб потрібно.

Згорнули ми з дороги і — в кукурудзу. Ява попереду, я за ним.

І відразу ніби в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувати, щоб по носі не вдарили. А тут ще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з уваги втратив. Тільки по шереху чую, куди йти.

Через деякий час запитую:

— Ну як? Скоро?

— Скоро — скоро, — чую далеко попереду бадьорий Явина голос. Ось реактівщік!

— Стривай, не поспішай так, — кричу, — а то я не бачу, куди йти!

У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подряпав про жорсткі кукурудзяні листи. Нарешті знову питаю:

— Ну як? Знайшов?

— Ні ще. Густо дуже. — І в голосі чую, немає вже тієї бадьорості.

— Слухай, — кажу, — ти ставай на карачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав і сам став на карачки, портфель в зуби, щоб не заважав, і поповз.

Повзу і мовчу — з портфелем в зубах багато не наговориш. На всі боки дивлюсь, кілочки шукаю. З розгону прямо носом у Явина штани ткнувся. Дивлюся — він теж з портфелем в зубах. Сіли ми, портфелі поклали на землю, дух ледве — ледве переводимо.

— Ну що? — Питаю.

— Так знаєш, — каже розгублено, — дуже важко в цих заростях шукати. Десь тут має бути, а не можу знайти.

— А давай, — кажу, — діяти планомірно. Прочешіть цю ділянку за всіма правилами. Ти в одну сторону повзи, я в іншу, а потім зійдемося. Кукурудза адже квадратно — гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.

Ява повеселішав:

— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлуша. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх в зубах тягати.

Поклали ми портфелі і розповзлися — я в одну сторону, Ява в іншу.

Повзу і дивлюся. Хоч і говорив я, що це дуже просто, по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Якщо голову біля самої землі тримати — то ще трохи видно ці квадрати — ряди, а якщо поведеш голову — ніяких тобі квадратів, суцільні листя. Не будеш же весь час щокою об землю тертися.

Повзав я, повзав і прямо, і зигзагами, коліна вже все обдер — кілочків немає.

— Ява — а! — Кричу.

— Ау! — Здалеку відкликається.

— Давай, — кричу, — назад!

— Давай!

Поповз я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно мав би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чути навіть.

— Ява! — Кличу нарешті.

— Ау! — Чується десь далеко праворуч.

— Ява! — Кричу я. — Куди ти поповз, щоб тобі! Не туди ти повзеш.

— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди.

— Це ти сюди повзи!

Ось так, перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Обидва злі.

— Ну, — питаю, — знайшов?

— «Знайшов, знайшов»! — Передражнює він. — Якби я знайшов, хіба я повз б до тебе? Я б тебе кликав!

— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє мічурінство набридло. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

— Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, став оглядатися. Пилу наковтався, а портфеля не бачу.

— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі втратили. Спробуй їх тепер знайти в таких джунглях.

— Це не я, це ти, як сліпий щеня, поповз по — дурному і все заплутав.

— Ну гаразд, — кажу, — сваритися потім будемо, давай спочатку портфелі знайдемо.

Поповзли ми шукати портфелі.

Тепер рухалися разом, я навіть для вірності тримався за Явина штанину.

Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі в цьому дрімучому кукурудзяному лісі не легше, ніж ті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті піднялися, то мало не впали — ноги оніміли і підгиналися, не хотіли нас тримати.

— Ява, — сказав я, — давай плюнемо на портфелі і підемо додому. Пообідаємо, а тоді прийдемо за портфелями. А то я так їсти хочу, що навіть голова не працює. Якийсь гууу — гууу в голові, і більше нічого.

— Давай, — відразу погодився Ява, — а то у мене теж живіт до хребта присох. Це, напевно, тому ми і знайти не можемо, що голодні. А ось пообідаємо, так відразу і портфелі знайдемо, і кілочки теж. Пішли.

І Ява бадьоро рвонувся вперед. Я за ним. Незважаючи на біль в колінах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяні листя били нас по щоках, дряпали руки. Але ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало все важче.

— Ява, — сказав я, важко дихаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.

— Ява, — сказав я, дихаючи ще важче, — де дорога? Ява мовчав.

• Предыдущая
• 12/31
• Следующая