Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович - Страница 11
- Предыдущая
- 11/77
- Следующая
- Приходьте, одружуємось!
Зубрівка стоїть на столі, печиво лежить купами, чорний хліб та свіжа зелень, що її привезла Мар'янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько Мар'янині сидять між студентами за столом, мати розчулено витирає хусточкою очі, а батько суворим поглядом оглядає то білявого тендітного жениха, то його друзів, що з незвички швидко повпивались, поблідли і вже поколихуються, посоловіло стріпують чубатими головами, що їх ледве тримають худі студентські шиї.
- Гірко! - погукують до молодих. - Гірко! Справді, гірке якесь, безрадісне це весілля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до цього знала, що Мар'яна має нареченого, не раз бував він і в них дома, оцей тендітний, стебелястий хлопець, очі в якого такі голубі і трошки насмішкуваті, вперті. Двадцять років йому, молодий, як барвінок, так і віє від нього свіжістю, молодістю, чистотою. Гарний зять.
Тільки чи надовго? Всі оці хлопці, що сидять за столом, молоді такі та здорові, підуть завтра, покинуть свої книжки та науку, а чи всі з них повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весілля мріяла мати. Думала, коли діти довчаться, згуляють весілля по-справжньому, добре підготувавшись, скликавши всіх родичів та знайомих заводських. І свати, батьки Славикові, приїхали б, - десь вони вчителюють обоє на Сумщині. Дома, на відкритому повітрі в садку, а не в цій душній, замаскованій ковдрами кімнаті; мали б стояти довгі, заставлені стравами столи, електричні лампочки гірляндами висіли б просто між листям на деревах - є серед родичів свої електрики, все зробили б - і світло було б, і людно, і весело, музика гриміла б до ранку, все заводське селище знало б, що то кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весілля.
А замість цього наспіх зібраний студентський стіл і, як недобре нагадування товариству, зятів парусиновий рюкзак, що лежить зверху на гардеробі, наготований для походу. - Гірко! Гірко!
Славик трохи аж ніби соромиться свого раннього весілля і трохи ніби іронічно до нього ставиться, намагається відбутися жартами, коли вимагають «гіркої» - щоб при всіх вони з Марўяною цілувались! - але від матері нічого не приховаєш, вона помічає, як крізь юнацьку оцю соромливість і насмішкуватість час від часу так і прозирне, так і сяйне з блакитних отих очей глибока ніжність і смуток, коли Славик гляне на свою наречену.
Мар'яна весь вечір нервово-весела, удавана весільна буйність мовби захопила її всю, але хвилинами ця радість з неї враз опадає, очі беруться поволокою, і тоді вона тільки спрагло дивиться на свого судженого глибоким, мовби запам'ятовуючим, поглядом. Тоді нема вже їй діла до гостей, бачить лише його. Світле, з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий рівний ніс з чутливо-трепетними ніздрями, і по-дитячому припухлі, щойно ціловані губи, і туманна синява очей - все це її, її! Дивлячись у блакитні тумани його очей, вона так і танула, забувала про все, крім нього, і то палахкотіла жаркими рум'янцями, то враз, наче злякавшись чогось, - може, передчуття якого? - блідла раптом, і сліди рум'янців, що залишались жевріти на зблідлому в мушках обличчі, були якісь жалібні, перемучені… Він, тільки він був тут для неї, і на нього дивилась, на його добру відкриту усмішку, а інших ледве чи й помічала - помічала, якось не помічаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на його рюкзак похідний, тоді вона неначе ладна була закричати і, вже забувши про присутніх, одверто линула до Славика. Одверта була в своєму жаркому й невеселому жданні тієї години, тієї миті, коли вони нарешті залишаться вдвох.
Сама вона наполягла на цьому весіллі, коли дізналась, що завтра він іде. Одруження й весілля їй теж уявлялося не таким, наспіх влаштованим в цю прощальну ніч, коли все місто огорнуте темрявою, в тривозі, розбентеженості, і пости стоять на дахах, і плачуть, вдовіючи, жінки по квартирах, віддаючи війні своїх найдорожчих. Вдень би, при сонці грати це весілля. Але не сонце освітлює їхнє єднання на все життя, не пісня роздольна, радісна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут і не зникає. В своїй руці вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її з своєї весь вечір.
Поруч з Славиком сидить її, Мар'янин, батько - круглоголовий кремезний вусань з густими, ще зовсім чорними бровами. Він був проти цього весілля. До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою і, лише добре підвипивши, обертається нарешті до зятя.
- Скажу тобі, Ярославе, не хотів я цього весілля вашого, скороспілого, не так це робиться в нас, та що ж, - він прихилився вусами до зятя ближче, - такі дні переживаєм. Все довоєнне йде шкереберть. Ось і ми на території заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцію переводимо… Якби завод відпустив, я й сам би пішов туди, куди й ви, дарма що літа. Настав, видно, час вогнем перевірити, чого ми і наші діла варті. Позаписувались оце ви. Що ж… За це хвалю. Але головне не тут, головне, щоб там штани не спадали. Знаєш, куди йдете?
- Приблизно, - всміхнувся Славик.
- В ковальський цех ідете. У нас на заводі в ковальський ми відбираємо людей особливої проби, ледащо в нас довго не втримається. Отак і в армії. В писарі не шийся - іди чесно в піхоту, то якраз він і є, ваш ковальський цех…
Славик уважно слухав старого і, здається, й не відчував, як Мар'яна гаряче гладить під столом його руку.
- Коли вже він вирішив, то за нього не турбуйтеся, тату, - спокійно, з гордістю сказала вона.
Хлопці завели патефон, але він хрипів, його неприємно було слухати. Тоді хтось подав думку:
- Краще попросимо Ольгу, хай заспіває.
Ольга-гречанка чудово співала, всі знали це, і її не довелося довго упрохувати. Притихли всі, і з кутка, де вона сиділа, полинула якась малознайома, старовинна пісня, що її принесла Ольга в університет десь із своїх приазовських українсько-грецьких поселень: «Долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться». Зараз, коли Ольга співала, некрасиве обличчя її набуло якоїсь сумної чарівності, очі, розгорівшись, спрямувались понад цей весільний стіл на замасковане ковдрами вікно, мовби туди, кудись за вікно, посилала вона свою сумовиту пісню.
А внизу, надворі, стоїть на посту Степура, добровільно підмінивши Мороза, що поїхав до родичів на Основу. Стоїть, відстоює свій останній студентський пост, і йому теж чути, як нагорі там час від часу гукають «гіркої», і чути цю пісню, що зараз ллється звідти і забирає від нього його кохану, віддає її в цю ніч іншому назавжди.
Слава Лагутін став йому на життєвій дорозі. «Якби не він, якби його не було в університеті, то хіба б вона не могла покохати мене? - думалось Степурі зараз. - Невже нема в мені чогось такого, що могло б сподобатись дівчині, привабити її? Невже їй всі вірші мої так нічого й не сказали?»
Степура був поет. Писав довгі, трохи сентиментальні вірші про нещасливе кохання, про весняні солов'їні ночі, про місяць та зорі над своєю Ворсклою, чистою, мов із сліз, річечкою південної Полтавщини, звідки він був родом. І хоч вірші його ніде ще, крім факультетської стінгазети, не друкувались, все ж товариші вважали його справді поетом. Самому зараз дивно: за що? Мабуть, тільки за правдивість, за щирість почуття, вкладеного в оті кострубаті рядки, адже він писав про те тільки, що любив, що сам пережив. Мар'яна, яку третій рік безнадійно кохає Степура, сьогодні віддається другому, а той, хто заволодів її душею, хто зробив Степуру нещасливим, сидить зараз там, нагорі, і то йому кричать «гіркої», і він цілує її при людях в оті вуста напіввідкриті, і очі її горять, і щоки палають жарко-смагляві, мов яблука старого українського сорту «циганочка»… Звичайно ж, вона мусила дістатись Лагутіну. Коли в думці порівнює себе з Лагутіним, це порівняння завжди не на його користь. Той дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а він важкодум, з грубим широким обличчям і качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що мусить здаватися їй просто печерним неандертальцем з доісторичною важкою щелепою, і тоді ненавидів свою зовнішність і вайлакуватість. Була в ньому сила, але і в цій силі було щось селюцьке, важке, неотесане, і коли на занятті в спортивному залі вони по черзі підходили до турніка, то й тут перевага завжди була на боці Лагутіна. Крутячи на турніку «сонце» не гірше Колосовського, Лагутін легко й красиво влітав у повітрі, і Мар'яна дивилась на нього неприховане закоханим поглядом, а коли на той же турнік забирався він, Степура, то під ним металева перекладина аж вгиналась, вся споруда турніка скрипіла й бряжчала, і дівчата з виском розскакувались - їм все здавалося, що Степура з своєю вагою ось-ось зірветься і вб'є когось. Пригадує, як ще на першому курсі Мар'яна опитувала на факультеті хлопців, хто в яку спортивну секцію запишеться, тоді Лагутіна вона сама записала в легкоатлети, а Степуру, навіть без йото згоди, ніби на глум, записала в штангісти, хай іде вергає штангу. І він таки ходив на ту секцію, виважував ту ідіотську штангу і писав про Мар'яну свої безнадійні, розчулені вірші.
- Предыдущая
- 11/77
- Следующая
