Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/50
• Следующая

Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спиною до стіни. Вечірній гомін, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.

Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.

Мати і Костик спали на печі. Старечий сон - чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.

“Це ж і мати завтра довідається”, - прокралася думка. “Ну и нехай”, - спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.

Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз - загубив, утікаючи.

Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж… Яке мають право бити його? Професора?

Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, - материне обличчя.

- Вже ранок? - потер кулаками очі.

- Синку - з лікарні… Там з Наталоччиним хлопцем… - Мати говорила несміливо, майже благальне.

Сонлива кволістю розвіялась в одну мить. В наступну іин вже стояв босами ногами па підлозі, одягався. Поспішав. Відчував, його ніби підштовхує щось. “Треба було таки зайти вчора”, - подумав занепокоєно.

Надворі ніч боролася з ранком. Ще снили хати, сліпаючи проти зір шибками, дрімали поскарлючувапі діди-журавлі, а понад землею вже тріпотів легкий вітерець, і небо на сході вив'язувалось в білу хустку.

Олександр Кіндратович поспішав за санітаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З її відповідей зрозумів: не знають самі що. Хлопчикові вже кілька днів болів живіт. А сьогодні вночі йому стало зовсім зле. Мати принесла до лікарні. Думали - апендицит, але ніби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б… у них вся надія…

Знайомі, вже збуденнілі в роках слова. “Вся надія…” Але сьогодні ті слова пролунали йому голосніше, ніж завжди. Може, тому… що був вечір. Він оголив його душу, і вона сприймала кожен дотик. Всі ці люди сиділи в клубі… А тепер просять його… Йому навіть здалося - в темряві поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, і справді люди дивляться. Ранком всі говоритимуть про нього. Показуватимуть на їхню хату.

“Що вони тямлять?… Лише одне”. Але це одне… Від нього залежить все. Він розумів це. Ось і лікарня. Стара, довга, приземкувата будівля з чисто побіленими, нерівними стінами, на котрих рябіють в три фарби лозунги. Сюди він колись біг, впавши на ключку, котрою дістають втоплені в колодязі відра, сюди волокли його хлопці, коли роздавив у воді пляшку. На цей високий, перетягнений з-під церкви, де він раніше був за пам'ятника, поріг падали крапельки його дитячої крові.

Перше, що побачив, вступивши до палати, - очі. Ті, Наталоччині, очі. Великі-великі, обпалені сльозами. Вони метнулись йому назустріч, прощали все, молили про одне… Забувши скинути плаща, пройшов до ліжка, на якому лежав хлопчик.

Білявчик, як казала мати. Костиків одноліток. І який же схожий на Костика! Хвороба цупко тримала його в своїх кігтях. Злипся на лобі чубчик… Губи гарячі, припухлі. Малі дитячі рученята, котрі ще недавно обіймали мамину шию, пускали по воді кораблики, тепер чиберяли, несвідомо хапаючись за життя. Йому здалося, він ще ніколи не сприймав так хворого. “Це в тебе від утоми. До дідька сентиментальність”, - відкарбував думкою.

- Вийдіть, хто зайвий, - наказав рішуче. - Наталко… Тобі тут не можна…

- Світла більше. Візьміть за руки! Страшний лікарський присуд злякав усіх. І його самого. Перитоніт. Йому здалося, його вимовили чужі вуста. Десять, п'ятнадцять процентів надії при негайній операції…

Але ж. це - не клініка. Тут ніяких умов для оперування. Треба везти в район.

В район… П'ятнадцять кілометрів розмитої весняними бурчаками дороги. Коли смертельний - один. Він стояв біля вікна невеликої сільської хірургічної кімнатки, дивився, як займається на сході світанок. Думка його працювала чітко. Вона зважувала, вивіряла, заперечувала. “Десять, п'ятнадцять процентів? Хіба можна виміряти людське життя процентами! А віру?… Один процент віри вартіший ста процентів байдужості. А чи є хоч цей один процент? Скільки минуло років, як я востаннє робив таку операцію? Скільки?… Либонь, з десять. Але ж це значно простіше, ніж те, що я робив потім. Це може кожен хірург”.

“Не кожен. Тільки той, хто день від дня… Робітник на чорному полі”. Чиї це слова? Холодові? Вони такі ж неправдиві, як і все, чим намагався перетяти йому шлях.

До дідька всі слова.

- Готуйте хворого до операції, - наказав.

* * *

Пам`ятав тільки її початок. До тої хвилини, коли розбіглась, розплавилась думка, неспроможна з'єднати все докупи, затиснути, здавити, коли невагомий, раніше невідчутний скальпель врізався ребрами в пальці, повів їх кудись убік. А ще - гостреньке личко і ротик, що жадібно ковтав повітря. Він пам'ятав перелякані обличчя лікаря-терапевта і фельдшера, які асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив її, мов черствий окраєць. І вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц і намагався ввести кров. Але не міг знайти вену, і тоді медична сестра взяла з його пальців шприц, легко ввела голку. Тонкою цівочкою вливалося життя, але струмочків, якими воно вибігало, було більше, і він уже не знав, як перетяти їм шлях.

Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострішало й гострішало, ротик витягувався в сувору складку. А потім воно видалося йому схожим на інше, до жаху знайоме і рідне - Костикове. В ту мить скальпель випав з його руки. Зроняючи з чола гарячі краплі, похитуючись, пішов до дверей. Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, осліпило, змусило прикритись рукою. Олександр Кіндратович глибоко вдихнув ранкове повітря, хотів ступити вниз, але ноги йому підломилися, і він важко опустився на холодний камінь. Отак і сидів, безтямно дивився собі під ноги, на нижній приступець сходів, на якому чорніли викарбувані колись слова. Століття прошуміли по них дощами, тисячі підошов наступали на них, зчовгали, зітерли, і він скоріше згадав, ніж прочитав їх: “…добру і істині”.

Розділ п'ятнадцятий

Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував їх воєдино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер їх було троє: Холод і двоє інженерів. Десь за місяць, за півтора серце має забитися в розміренім ритмі.

Має забитися… А коли не заб'ється? Або коли ритм його буде не таким, на який сподівається? Адже не кожного, хто шукає, чатує невдача. В житті завше так. Поки мріємо, поки прагнемо - доти й горимо, віримо. Ми бачимо мрію великою-великою. А потім, звершивши, відійдемо, поглянемо збоку. Обмацуємо витвір холодною думкою. І вже він видається меншим, дрібнішим. І вже розчарування стукає в серце.

Але Холод втішає себе іншим. Поки мріяв - горів, вірив. Хіба ж це не радість? Хіба це не життя?

І сам розуміє, що обманює себе такою філософською химерою. Це тільки кусник радості. А її треба всю. Господар будує дім, щоб пожити в ньому.

• Предыдущая
• 47/50
• Следующая