Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/50
• Следующая

- Це туга… Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. “Тобто по геніальному?”

- Називай, як тобі хочеться.

“Ти думаєш, ви колись подолаєте її?”

- Цього я не знаю.

“І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?”

- Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми - червоні кров'яні тільця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.

“Так, ви - фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та - фатальна”.

- Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.

“Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?… Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі - лише часточка її. Ви й досі не розгадали, що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе - теж мить, краплинка матерії”.

- Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там - скрізь.

Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:

“Це твоє відкриття?”

- Так.

Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в'язка ключів.

- Чого ви, Харитино Артемівно?

- Я… Тобто… Ви самі?…

- А, - посміхнувся Холод. - Книжку вголос читаю.

- Слава тобі господи, - перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись. - А я слухала-слухала під дверима… Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота… Аж знов, слава богу.

- А чого знову? - поцікавився Прокіп Гордійович.

- Та от… - Тітка переступила поріг, підібрала ключі. - І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь - під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто… Мене не бачить… А тоді кулаком - тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад - і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. “Сердешненький, - думаю, - отакий молодий”. Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне - кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: “То, каже, Вадька з бокси тренується”.

Холод не втримався, посміхнувся й собі. - А чого ви так рано на роботу виходите? - запитав він.

- Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев'яти.

На високе Холодове чоло набігла крута складка.

“От і вся філософія часу, - думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку. - Щоденно вкрадені дві години…”

Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові - гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.

Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.

- Харитино Артемівно, - сказав, коли та зайшла до кімнати. - Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев'ятій.

- А… апарат? - тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.

- Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п'ятій…

Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтів дзвінок. Йому у відповідь сухо клацнув вмикач, загудів апарат.

Холод перевів стрілку будильника на сім.

- Ви скажіть тим, хто працюватиме на Другій зміні, щоб заводили на ніч пружину дзвінка.

Тітка стояла, вражена не менше, ніж годину тому, коли слухала під дверима. В очах і подив, і захоплення, і щира людська вдячність.

- Для чого ви… Я й так… - Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати.

Холод повернувся до кімнатки в лабораторію, сів у куток за маленький столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але він ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душі, так хороше, немов звершив щось велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч і знав - дрібничка, маленький промінчик. Але він грів дужче, ніж інколи велике багаття.

Але потім прийшли інші думки. Втікаючи від них, силоміць занурився в розрахунки. Аж поки поволі не забув за все.

Запрацювався допізна. Вечеряв у ресторані, замовив сто п'ятдесят грамів. Він ніколи не втікав від чарки, але любив, щоб вона стояла на веселім товариськім столі, де добра бесіда, журна пісня. А сьогодні випив сам. З смутку, з тихої радості.

А потім довго блукав вечірнім містом.

Вийшовши на горб, звідки видно будинок, побачив у вікнах своєї квартири світло.

“Олег”. Лунко вдарило серце, він пішов швидко, а вже від другого поверху майже біг. Рвонув двері, переступив поріг і мало не спіткнувся на рівному. Посеред кімнати стояла Ольга.

Вона чекала на нього. На мить в її очах спалахнув вогник замішання і згас.

- Де Олег? Я одержала твого листа. Він до мене не приїздив.

- У Килини. - Тепер Прокіп Гордійович був певний, що син там. Більше йому податись нікуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбільше батько боявся, щоб син не поїхав до матері.

- Мабуть, посварилися?

- Трохи, - відповів коротко. Він стояв біля дверей, нецеремонно розглядав колишню дружину. Так, роки прошуміли й над нею. Але, мабуть, не гнули, не торсали. Вона не обважніла тілом: струнка, свіжа. І зморщок майже не видно на обличчі. Либонь, стежить за собою пильно.

Прокіп Ґордійович вийшов у коридор, почепив на вішалку плаща і капелюха. Повертатися не поспішав. Розчісував гребінцем цупке волосся, приборкував розвихрені стрічею думки.

П'ятнадцять літ промчали нашмаганими кіньми. Він думав, що відлуння стукоту їхніх копит по тому першому мосту давно вмерло, що й міст струхлявів. А зараз… Щось затремтіло в ньому, ласкаві й неласкаві спогади тиснулись до серця. І вже воно - безвольне, хлипке…

Силою волі струснув себе, прогнав хвилинну замрію.

“Папуга ти, папуга, - повертався думкою в звичну колію. - Виявляється, ти ще, мов ішачок, здатний бігти за пучком сіна. Тоді наступи собі на хвіст…”

“Невже ти можеш хоч на мить повірити, що її привела сюди тривога за Олега? За п'ятнадцять років вона не написала п'ятнадцяти листів”.

“Тоді що?”

Мало-помалу в його голові вироївся здогад. Але він поки що не давав йому повної волі, - здогад потребував перевірки.

- Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до кімнати.

- Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тітка, двірничиха, Оксеня чи як її, не хотіла відчиняти. Аж поки я їй не ска'зала, що дзвонила тобі. Я таки й дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не боїшся, що я тебе пограбую? - засміялася.

- Все, що могли, в мене вже пограбували, - відповів у тон. - Решту ж я не віддам.

- А мені здавалося, іноді буває приємно, коли тебе грабують? -повела примхливою бровою.

Тепер його здогад прийшов до свого кінця.

• Предыдущая
• 21/50
• Следующая