Крапля крові - Гончар Олександр Терентійович - Страница 18
- Предыдущая
- 18/50
- Следующая
- Чи не багато дозволяє собі організована матерія!
Човен зупинився.
В парку вигравали музики, людьми володів джазовий настрій. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тіснява і неврівноважений рух. До каси - довжелезна черга. Звичний до грубих зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те, викарбував єдине слово: “Нерестилище”. Але воно розтануло в наступній миті, і він, заполонений нею, потягнув Лілю за руку. - Давайте станемо в чергу.
Цього разу довелося здивуватись йому.
- Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копійок підошви? Краще вже на асфальті. Ходімо он туди.
Вони купили квитки до кімнати сміху, куди Євген теж ходив хтозна-коли. Ліля перекривлювала дзеркала, було весело, радість хлюпала сміхом. І тільки раз, коли Ліля зупинилася біля звичайного, прямого дзеркала, Євгенові чомусь сплив на думку сьогоднішній день, а з ним напливла і бентежно-смутна хмара. “Все людське життя в кривому дзеркалі. І моє теж, - подумав він. - Олександр Кондратович, Ліля… Що буде далі?”
Вечір вже зсипав у Дніпро зорі, окутав синіми тінями старезні горби, і вони враз стали не суворими, задуманими, а ніжними, музичними, дрімали й марили тим, чим збудеться й не збудеться юність. Євген тримав Лілю під руку, і вони йшли та йшли, - крутими узгір ями, темними алеями, вузьким містком, по котрому поруч може пройти лише двоє людей.
* * *
- Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кіндратович вийшов з ванної кімнати червоний, розімлілий. На його чолі, на лисині густо поблискували росинки поту.
- Ти сам його привів.
Антоніна Михайлівна бачила, як здригають, немов у ображеної дитини, в чоловіка брови, як він пощипує верхню губу, і вже здогадувалась - якась неприємність перебігла тінню Олександрові сьогоднішній день.
Лілин вчинок - то лише дрібний камінчик під ногами. Але вона не поспішала розпитувати, знала гаразд, приспіє час, і Олександр розкаже сам. Він не вміє ховати в собі власні невдачі. І коли приходить радість - теж намагається розділити її. Мабуть, це найбільше єднає їх. Ні, вона взагалі не може поскаржитись на нечуйність чоловіка. Він вгадує її думки, бажання з одного погляду, вволює їх. От сидить Тоня на тахті, їй трохи незручно, але встати за подушкою ліньки, вона не мовила й слова, але Олександр сам приносить подушку, підклада під боки. Дехто називає таких чоловіків жіночими догідниками. Але кому з жінок чоловіча увага не лестить самолюбства? Антоніна Михайлівна давно уяснила собі: любити - це давати насолоди іншому, а не брати їх. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якій вони призначені, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радість і в тому, щоб допомогти їй по хатній роботі і часом, коли вдома немає нікого, навіть зварити обід. Його кортить здивувати всіх своєю вправністю кулінара, і деякі страви він готує смачніше, ніж вона сама. От тільки її робота… Антоніна Михайлівна працює в технікумі, читає студентам біологію… Олександр говорить, що йому з дитинства були відворотні всілякі жучки та метелики. Мабуть, тому він ніколи й не запитує її про технікум. До того ж власний великий клопіт поглинає його. Хоч часом їй теж хочеться поскаржитись, попрохати поради.
Дітям Олександр потурає вельми, більше любить малого Костика, зате частіше й осмикує його віжками батьківської суворості. “Я хочу, щоб козаком ріс”, - каже знайомим.
Син у його мрії мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.
Зараз син живе на селі, в баби. Олександр наполіг, щоб віддати його туди на літо. “Нехай набирається сільської науки. Баба в нього проста, та життям вчена. Нас усіх у люди вивела. Та й побігати босими ногами по землі йому теж хороше”.
- Що тут, вдома? - запитав Олександр Кіндратович, ааходячи до себе в кабінет. - Мене ніхто не шукав?
Запитання звичне, він знає - його шукають щодня. Адже він в десяти, якщо не більше, комісіях, комітетах.
- З редакцій кілька разів дзвонили. І з обкому. А ще приходила жінка. З Білого Броду. Ота, що весною…
- Яка жінка? - Олександр Кіндратович наморщує чоло, потирає його рукою. Та хіба пригадаєш! Скільки до нього ходить прохачів… І в клініці, й тут.
- Пенсію за чоловіка клопоче. Машиною його переїхало. Ти б допоміг… Ось вона справки залишила. Білан знає: справа це дрібна, місцевого масштабу.
- Я не начальник собезу.
Антоніна Михайлівна заперечувала тихо, м'яко. “Мабуть, з наради виніс якесь невдоволення”.
- Вона ж ще й ніби колишня твоя сусідка. Розказувала, як ви колись разом корів пасли, телицю загубили…
- То це Наталя!
Його пам'ять вихоплює з далеких літ високу двогорбу могилу, широкий луг - Велику, маленьке чорненьке чортеня в червоних чунях - Наталочку, з котрою ніхто з хлопців не міг збігти наввипередки. А далі пам'ять прудко перескакує одразу через кілька літ. Вона підсовує йому під руку зв'язані ремінцем книжки, виводить на зарічанську стежку. Так випадало, що вони з Наталочкою завжди верталися з школи отією стежкою вдвох. Виходили до річечки, сідали під вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лісі по той бік лугу намисто зозуля. Вона низала його спільно для них обох.
Дурні, наївні діти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко і що потім можна відшукати лише окремі намистини.
Але скільки Білан не брижив зморшками чоло, не міг пригадати доярки Наталки, в чиїй хаті пив воду три роки тому. Він приїхав до свого села на зустріч з виборцями, разом з школярами садовили топольки під школою, вона теж вийшла з відром, поливала деревця. Кожної весни він збирається поїхати туди, але робота, всілякі справи заступають від нього село. Костика відвозить Тоня або Ліля.
- Вона казала, якісь топольки виросли, - чомусь тихо мовила Антоніна Михайлівна.
“Треба їй допомогти. Подзвоню в райком, у виконком…” Олександр Кіндратович підсовує до себе стосик конвертів, бере той, що зверху. Все це - скарги виборців. В того відрізали кілька метрів городу, тому виплатили за контрактоване теля на десять карбованців менше, ніж обіцяли, тому не дають квартири… Дрібні, малозначні справи. Хіба над ними сушити депутатові голову? Однак всі листи доводиться прочитувати, на кожен відповідати. Минулого й позаминулого року він наймав собі секретаря. Студент юрист розсортовував листи, віддруковував на машинці відповіді, розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий курс, виїхав на практику.
- Треба знайти іншого студента, - поклав у стосик конверти, лишивши посеред столу Наталиного.
- А може… Ти сам…
Олександр Кіндратович повів плечима, немов йому за комір кинули крижану бурульку, спантеличено подивився на жінку. Не те щоб він подивував, що вона заперечила йому, але його збентежив її голос. Не прохальний, а докірливий.
І, мабуть, вперше він відповів різко:
- Ти б краще своє… Сипала обідати. Зголоднів я. Але Антоніна Михайлівна бачила - їсти чоловікові теж не хочеться. Він би давно побував на кухні, заглянув у всі каструлі. Тепер, мабуть, не виповість їй і тієї своєї турботи, а ранком піде на роботу знервований, зім'ятий. Завтра в нього операційний день…
Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод. Постерігши такий товаришів настрій, той завше втягне його в суперечку, і в оцій змазі Олександр, камінчик по камінчику, викидає весь тягар, котрий наліг йому на душу. Антоніна Михайлівна сама не знає чому, але й їй вельми затишно почувається тоді, коли за дверима Олександрового кабінету гуркоче басовитий Прокопів голос і поскрипують під дужою ходою дощечки паркету. Вона вірить в Холода. Вірить в людину, серцеві й талантові якої Олександр може віддати всі свої сумніви і вагання.
- Прокіп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообідаєте вдвох? - мовила, забираючи з чоловікового плеча рушника.
- Що йому?… Хіба не знає, де я? - в голосі Олександра Кіндратовича Антоніна Михайлівна вловила дратівливе невдоволення, не знайому раніше вкрадливість. Вона здивовано глянула на чоловіка, пішла на кухню.
- Предыдущая
- 18/50
- Следующая
