Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/26
• Следующая

Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очi в дiвчинки з цiкавiстю бiгали на всi боки, а на обличчi часом з'являлася усмiшка. I вiд того Сергiйковi здавалося, нiбито сьогоднi якийсь особливий, святковий день. А хвороба…

Коли Микола Володимирович дозволив Олi вийти надвiр, вiн, мiж iншим, зауважив:

— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовнiшi твої помiчники — сонце, повiтря i… — вiн затнувся, добираючи потрiбне слово.

— Вода, — поспiшив пiдказати Сергiйко.

— Е, нi, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобi зараз потрiбно.

Сергiйко зрадiв: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже вiн сам потурбується.

Тьотя Клава нiби здогадалася, що у Сергiйка на думцi. Вона поправила комiрець Олиного платтячка i застерегла дiвчинку:

— Тiльки не дуже захоплюйся тими прогулянками…

Потiм скосила очi в бiк Сергiйка i додала:

— I не здумай ганятися з ними наввипередки.

Було бiльш нiж зрозумiло, кого саме мала на увазi строга тьотя Клава. Проте Сергiйковi навiть у голову не приходило ображатися на неї.

I ось вони йдуть по м'якiй шовковистiй травi пiд незвичайно блакитним i високим небом. На узлiссi весело i рiзноголосо щебечуть пташки, стрiмголов вистрибують з-пiд нiг коники, а рiчка попереду виблискує так, як ще нiколи до того не виблискувала… Напевно, тому, що поруч iшла Оля.

— Ой, як чудово! — мружачись вiд сонячних променiв, казала вона. — Навiть у головi трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.

— А я б i дня не мiг пролежати, — зауважив Сергiйко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пiшов дощ. Отодi я тебе познайомив би з Бухтиком.

Усмiшка повiльно сповзла з Олиного обличчя.

— Сергiйку… — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вiтя Капустiн, коли побачив Бухтика, з переляку забився пiд лiжко?

— Ще й яка правда! — радiсно вигукнув Сергiйко. — Ми його ледве докликалися звiдтiля.

Вiн сподiвався, що Оля ще раз посмiється разом з ним. Проте Оля не смiялася.

— Розумiєш… Якщо це правда… Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж ми… I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене, коли я дiвчинка?

— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергiйко.

— Нi… не те щоб дуже, але…

Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але надто вже таємничi… загадковi…

На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю.

Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину.

— Темно як, — сказала вона. — I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди пiрнути?

— Звичайно, змiг би! — запевнив Сергiйко. — Вiн куди хочеш може пiрнути! Йому аби лише була вода.

I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до санаторiю — немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише слухав та клiпав очима…

«Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, — думав тепер вiн. — Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки для Бухтика, а й для всiх водяникiв!»

Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки. Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон.

— Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, — сказав Сергiйко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там вiн i живе.

— Ага, бачу… А Бухтик де мешкає?

— Трохи ближче до нас, отам, де верболiз виходить на чисте розводдя… А лiворуч починаються болота. Дуже грузькi болота, з трясовинами. I десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Мiсяця. I лише цiєї ночi люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.

Оля замислено подивилася в той бiк.

— Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, — мовила вона.

— Напевно, — згодився Сергiйко. — Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює нiхто… А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалiк вiд старої верби.

— То верба Барбули? — запитала Оля.

— Атож. Його.

— Пiдiйдемо ближче?

Оля сiла бiля верби i довго дивилася на оголене корiння старезного дерева. Затим докiрливо зауважила:

— Як же тобi не соромно, Сергiйку! Давно треба було змiцнити це корiння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?

— Я не забув, — винувато вiдказав Сергiйко. — Я весь час пам'ятаю про це. Тiльки в мене зовсiм не було вiльного часу.

— Я розумiю, — сказала Оля. — Вибач. Ти ж стiльки просидiв бiля мого лiжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб змiцнити. Правильно я кажу?

Сергiйко промовчав.

— От бачиш… А я сьогоднi знайшла в кишеньцi моєї куртки одну записку.

Сергiйка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гiрше, глузуватиме. Що ж, нехай. Вiн знав, на що йде.

Проте Оля сказала дуже просто:

— Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо змiцнювати корiння разом, гаразд?

— Ще б пак! — вихопилося у Сергiйка. — Тiльки це робити не так вже й легко. Треба спочатку вiдгородити вербу вiд води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потiм засипати корiння. Тут не один день треба працювати…

— Ну то й що? — вiдказала Оля i вперто стрiпнула кiскою. — Скiльки треба, стiльки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго.

Вони збiгали до слюсаря за лопатами, сокирою i приступили до роботи.

— Тепер вона довго стоятиме, — примовляла Оля.

— Сто рокiв, не менше, — пiдтакував Сергiйко i з хеканням забивав у намул сухi кiлки.

Несподiвано за спиною у Олi почулося:

— Ось ви де!

Лопата випала з її рук. Дiвчинка застигла, не в силi озирнутися.

Проте це був не Бухтик, а Вiтько Капустiн. Вiн подав лопату Олi, а Сергiйковi сказав:

— Давай допоможу заплiтати лозу… — I тут же похвалився: — Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох i потанцюють в мене Васько Миколаєнко i цей Бухтик!

— А чого їм треба танцювати? — запитала Оля.

— Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її?

— Чому не читала? Читала, i не раз, — вiдказала Оля.

I чомусь їй стало шкода Бухтика.

З деякого часу в лiсовому санаторiї почали творитися дивнi речi.

В найпотаємнiших куточках раптом нi з того, нi з цього лунали пронизливi крики. То струсить повiтря гучне ревiння водяного бугая. То пугач зарегоче так, що у декого аж мороз по шкiрi пiде. То над самiсiнькою головою зловiсно закряче ворон…

Вiд того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру i обурено проголошувала:

— Ну геть тобi нечиста сила! I звiдкiля вона взялася на мою голову?

Трохи пiзнiше дивнi вигуки переселилися з потаємних куточкiв санаторiю до палати, де мешкали Вiтько Капустiн i Сергiйко Микитюк. Час вiд часу звiдтiля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дiвчатка чи тьотя Клава, — навiть вiконнi шибки, i тi тихенько брязкотiли з переляку.

А ще через якийсь тиждень пугукання, виття i ревисько долiтали вже з усiх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьотi Клавi з'явитися на порозi, як дивовижнi крики негайно припинялися i на тьотю Клаву дивилися невиннi хлоп'ячi обличчя.

А через хвилину все починалося знову.

Для дiвчаток настали нелегкi часи. Вони не знали нi хвилини спокою. То несподiвано з-пiд дверей до палати з шипiнням забiжить загадковий вогник i почне гасати навколо столу. Або хтось постукає в дверi i хрипким голосом оголосить, що вiн не хто iнший, як Бармалiй i просить впустити його погрiтися.

Навiть речi — i тi почали поводитися незвичайно. Раптом без нiякої на те причини здiймуть гучну метушню мильницi на туалетних поличках. Кеди маленької Наталi Гаврилюк двiчi без сторонньої допомоги видиралися на височенний шпиль головного корпусу. А так, як злiзати з нього вони ще не навчилися, то їх вирятовувало все дiвчаче вiддiлення.

• Предыдущая
• 17/26
• Следующая