Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич - Страница 14

• Предыдущая
• 14/26
• Следующая

Барбула заперечливо похитав головою.

— Я не певний цього. Ну подумай сам: хiба може язик здорової iстоти вимовляти такi слова, якi я щойно чув? Не може.

— Нiчого ти, виявляється, не зрозумiв, — засмутився Бухтик. — Це ж переклад, невже тобi неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кiнця до початку, i тодi кожен зрозумiє, про що йде мова.

Барбула наморщив чоло i з зусиллям проказав тi слова, котрi щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заяснiло нiби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Вiд захвату вiн так ляснув Бухтика долонею по спинi, що бiдний винахiдник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.

— Так це ж чудово! — вигукнув вiн. — Це ж просто дивовижно! Не розумiю лише, чому тобi закортiло вивернути їх до невпiзнання?

— Я їх не вивертав, — похмуро заперечив Бухтик. — Я їх лише переклав.

— От-от! Такi вiршi — i перекладати! Нiби це рiч якась. Ех, Бухтику, Бухтику… Перекласти такi вiршi! «Люблю грозу в начале мая…» Це ж про нас, розумiєш? Ми коли прокидаємося? В травнi. А що нас розбуджує — пам'ятаєш?

— Чому це не пам'ятаю! — Бухтик навiть образився. — Пам'ятаю — перший весняний грiм.

— От-от! — жваво пiдхопив Барбула. — А ти якийсь юл-бюл вигадав… — Господар затону замислився. — А той… твiй Сергiйко, вiн ще якiсь вiршi знає?

— О, вiн багато вiршiв знає, — з неприхованою гордiстю за свого нового друга вiдказав Бухтик. — Вiн знає їх силу-силенну.

Барбула провiв поглядом чимось заклопотаного малька.

— Кажеш, силу-силенну… Слухай-но, синку, я хотiв би тебе запитати ось про що… Як ти гадаєш — ображається Сергiйко ще на мене чи вже нi? Ну, за оту Кусикову охорону…

— Сергiйко? Та що ти! Вiн вже й думати про це забув, — вiдказав Бухтик.

Погляд у Барбули прояснiв.

— Ти тодi ось що… Запроси його колись сюди, до затону, — попрохав вiн. — Нехай ще почитає таких вiршiв. Щоб про нас були. «Люблю грозу в начале мая…» Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свiй переклад?

Бухтик схилив голову.

— Та… читав, — знехотя зiзнався вiн. — Сестрам читав.

— I що вони тобi сказали?

Бухтик схилив голову ще нижче.

— Нiчого…

— Чому?

— Тому, що розбiглися хто куди. I слiд їхнiй пропав…

Посерединi лiсової гущавини височiв кремезний дуб. Точнiсiнько такий, як десятки iнших кремезних дубiв. От лише в його листi птахи вдосвiта не спiвали своїх пiсень.

Справа в тому, що в стовбурi цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплi оселився господар тамтешнього лiсу Даваня. I йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвiта без поважної на те причини.

Ось i сьогоднi сонце вже вигулькнуло з-за обрiю, вже воно й над деревами стало проглядати — а Даваня все ще тихенько хропiв на м'якенькому ложi, вистеленому пiр'ям i сухим мохом. Його довгi руки втримували ноги за кiсточки. Ноги Даванi мали погану звичку рухатися i пiд час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нiчого було не варто занести сонного господаря далеко вiд дупла. Таке траплялося вже не раз.

В дуплi було тепло, затишно, i Даванi снилося, буцiмто вiн перетворився на орла i ширяє високо-високо над лiсом, орлиним своїм зором пiдмiчаючи всiлякi неполадки.

Зненацька на найцiкавiшому мiсцi в сон Даванi увiрвався гучний барабанний дрiб. Господар лiсу стрепенувся i розплющив очi. Перше, що вiн зробив, — подивився на власнi ноги.

З ногами було все гаразд.

Отже, пiдозрiлий стукiт долiтав знадвору.

— Цiкаво, кому це не спиться такої ранньої години? — пробуркотiв вiн i визирнув з дупла.

На сусiдньому деревi сидiв його зв'язкiвець Дятел i тарабанив мiцним своїм дзьобом по корi.

— Хiба не можна тихiше? — поцiкавився Даваня i позiхнув.

— Нiяк не можна, — вiдповiв зв'язкiвець i стукнув по корi з такою силою, що, напевне, i в самого у вухах задзвенiло. — Iнакше не всi гриби почують.

— А для чого їм потрiбно тебе чути?

— Як для чого? — вiд здивування Дятел навiть вiдiрвався вiд своєї працi. — Ти ж сам призначив на сьогоднi грибний збiр!

— Ах, так… Звичайно. — Даваня збентежився. — То я так… запитав, щоб перевiрити твою пам'ять.

Вiн ще раз позiхнув якомога байдужiше i зник у дуплi. Проте приємнi орлинi сни вже вiдлетiли вiд нього. Натомiсть з'явилися всiлякi невеселi думки.

Тяжко доводилося Даванi цього лiта, ой, як тяжко! Вiн один, а лiс он який великий! Та ще й засмiчений добряче. Хiба ж можна впоратися самому?

Ранiше було легше. Даванi допомагали його доньки, лiсовi мавки. То в дуплi приберуть, то бур'яни навколо саджанцiв повисмикують, то ще чимось допоможуть.

Але нещодавно на весняному оглядi художньої самодiяльностi доньки його доспiвалися до того, що завоювали перше мiсце, їх нагородили туристичною путiвкою в гiрськi лiси Карпат. I повернуться вони додому лише напередоднi осенi.

Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому вiд того не ставало.

Ось лише сьогоднi, наприклад, вiн повинен виконати безлiч всiляких справ. Спочатку йому треба обiйти весь лiс i пересвiдчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи i потрiбно буде прослiдкувати, щоб вони не залишили пiсля себе непогашених вогнищ.

Але в першу чергу треба було провести грибнi навчання.

Вчора Даваня знову зазирнув до лiсового санаторiю i випадково дiзнався, що цими днями вiдбудеться загальний похiд по гриби. Отже, потрiбно якомога стараннiше пiдготуватися до прийому гостей.

Даваня ще трохи покрутився в постелi, тодi зробив коротку ранкову гiмнастику, себто кiлька разiв дригнув ногами, потрусив над головою руками — i злiз на землю.

Лiсова галявина, на котрiй господар лiсу завжди проводив грибнi навчання, потроху заповнювалася.

Першими, як звичайно, зiбралися довгоногi опеньки. Однi, котрi бiльше бачили свiту, вели неспiшнi розмови про днi минулi. Молодшi опеньки грали в цурки. Найстарiший сидiв трохи осторонь i переглядав останнiй номер «Лiсової газети».

Коли Даваня з'явився на галявинi, найстарший опеньок шанобливо схилив голову i повiдомив:

— Ворона накаркала суху, сонячну погоду з незначними опадами. На тиждень вперед. Ви про це, певно, вже читали, чи не так?

Даваня чемно вiдповiв на уклiн i зiтхнув.

— Ще не встиг. На жаль, зараз нiколи навiть присiсти, не те що газети читати.

— Воно звичайно… — спiвчутливо похитав головою найстарiший опеньок. — Так я вам ось що скажу: завтра треба чекати дощу.

I знову заглибився в газету.

Слiдом за опеньками прибiгли цiкавi до всього лисички. За лисичками, спираючись на сухi гiллячки, причимчикували на чолi своїх родин поважнi боровики. Пiдштовхуючи одне одного, збiглися непосидющi рижики та вгодованi маслючки.

Останнiми надiйшли самозакоханi мухомори. На їхнiх головах ледь-ледь трималися яскраво-червонi в бiлу цяточку беретики.

Даваня зачекав, коли гриби закiнчать вiтатися один до одного, вилiз на пеньок i запитав:

— Всi зiбралися?

Гриби закрутили на всi боки рiзнокольоровими шапочками.

— Здається, всi, — нарештi вiдгукнулися вони.

— Ну що ж, тодi лiсовий збiр оголошую вiдкритим, — сказав Даваня i заплескав в долонi, аби його всi слухали. — Увага, увага! Вам, напевно, вже вiдомо, що на днях до нашого лiсу прибули вiдпочивати Дiти…

— Сто вiсiмнадцять чоловiк, — уточнив старий опеньок.

— А я їх вже бачив! — радiсно вигукнув малесенький маслючок, який лише вчора з'явився на бiлий свiт. — Сьогоднi вранцi! Такi меткi-меткi, бiгають на чотирьох ногах. А на головi рiжки. Один з них навiть облизав мене своїм язиком.

Гриби рiзноголосо захихотiли.

— Ти помиляєшся, юначе, — взявся пояснювати йому старий опеньок. — Мова не про них. Ти, швидше всього, переплутав людських дiтей з оленячими.

— I нiчого я не переплутав, — ображено вiдказав маслюк, проте голос його потонув у загальному реготi.

• Предыдущая
• 14/26
• Следующая