Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/26
• Следующая

Омаша хотiла розповiсти про це молодшiй сестричцi, та вчасно схаменулася. Навiщо? Ще скаже, кому не слiд, i тодi клопоту не оберешся.

— Взагалi це подарунок вiд чистого серця, — якомога байдужiше пояснила старша сестра. — А ще Зубатка пообiцяла трохи згодом подарувати менi чарiвну паличку. Називається вона фарба для вiй. її теж впустили у воду… Варто лише цiєю паличкою провести пiд очима, як в ту ж мить стаєш мальованою красунею! А я їй за це… Взагалi, це також буде подарунок вiд чистого серця.

Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула джерельце i перевела погляд на сонце.

— Мабуть, пора нам з тобою i вiдпочити, — вирiшила вона. — А то я, признатися, добряче-таки втомилася.

Хоча по нiй цього не було видно.

Старша сестра першою кинулася в бистрину i попливла вниз за течiєю. Чара ледве встигала за нею.

— Покажу цю обручку Бухтиковi, — не вгавала Омаша. — I батьковi покажу. Хай бачать, що менi дарують стороннi iстоти. I нехай їм соромно стане…

На одному з поворотiв рiчечка сповiльнила свiй бiг i завиднiвся затон, де мешкали водяники. Дрiбнi хвилi м'яко билися в пiщаний берег. На глибинi ледь погойдувалися водянi лiлiї.

Пiд цими лiлiями, на свiтлому, чистому пагорковi стояв будиночок сестер.

Навколо затону панували тиша i спокiй. Все нiби заснуло. Навiть невгамовне листя й те немовби пiдкорилося непорушнiй i солодкiй полудневiй дрiмотi.

На березi, з того боку, де знаходився лiсовий санаторiй, гуляло кiлька хлопчикiв i дiвчаток. Омаша насупила чоло, коли побачила їх.

— Не подобаються менi цi дiти, — промовила вона. — Вiд них однi лише неприємностi. Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мiй город, я просто ненавиджу… Ох, хай тiльки вони менi попадуться!

На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара мимоволi здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли вона настигала здобич.

Несподiвано з боку дитячого садка долетiв багатоголосий вереск малькiв.

— А вони чого розходилися? — незадоволено запитала Омаша. — З-за цього вереску нiколи не можна спокiйно вiдпочити!

Чара прислухалася.

— Здається, щось трапилося з Зубаткою, — сказала вона. — Чуєш, як вони кричать: «Зубатка… так їй i треба…»?

— О, моя блискуча паличка! — не своїм голосом заголосила Омаша i кинулася на вереск малькiв.

— Сергiйку, а ти бачив Чару чи Омашу? — запитала раптом Оля. — Коли б ти знав, як менi хотiлося б подивитися на них! Особливо на Чару.

— Я знайомий лише з Бухтиком, — вiдповiв Сергiйко. — А русалок можна бачити лише пiд час їхнього свята Повного Мiсяця. Про це менi розповiв Бухтик. А зараз хочеш послухати про те, що трапилося iз Зубаткою?

Барбула майже з самiсiнького ранку сидiв перед дзеркалом i милувався своїм вiдображенням. Гарним, дуже гарним було вiдображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у вiдповiдь тут же показувало свого. Не встигнеш посмiхнутися до нього — а у вiдображення рот аж до вух розтягувався вiд смiху… Все життя милувався б ним!

Зрозумiло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукiт i метушню пiд дверима.

— Хто там ще? — незадоволено запитав вiн.

— Це ми! — одразу пропищало кiлька тоненьких голосочкiв. — Це ми, карасики! Рятуйте нас!

Барбула поспiхом притулив дзеркало до старого чобота i вилетiв з житла.

На мить вiн зажмурився вiд слiпучого сонячного свiтла, що пронизувало затон до самiсiнького дна. А коли знову розплющив очi, то побачив, що на просторiй галявинi перед дверима його помешкання зiбрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюкiв.

— Щось трапилося? — запитав Барбула. — Чи знову припливла Зубатка?

— Нi, — пропищав найменшенький серед тих, що зiбралися. — Але це ще страшнiше, нiж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спiймати?

— Зараз ми розберемося, що до чого, — вiдказав Барбула.

По дорозi мальки наввипередки розповiли йому про те, що на березi поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей i почали закидати до затону невiдомих страховидл на ниточках, якi шалено звивалися. I в них, малькiв, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке…

Барбула заспiшив. Вiн одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди i як називаються тi страховидла.

«Не могли собi пошукати iншого мiсця, — неприязно подумав господар затону про рибалок. — Хоча б вже всiлися там, де полює Зубатка… Лише малькiв наполохають…»

Проте коли вiн побачив, що на березi сидiли Сергiйко i Вiтько, його досада поступилася мiсцем перед веселою нетерпеливiстю. «Добре, що прийшли саме вони, — подумав Барбула i посмiхнувся. — Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в рiзнi iгри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!»

Бiля риболовних гачкiв вже зiбралися всi. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятiвного очерету i не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрi насправдi були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавцi, хизувався трохи старший за вiком карасик.

— Ет, ви, — зневажливо проголошував вiн, — дрiбнота зелена. Теж менi знайшли кого страхатися!

Зовсiм недавно цей карасик був таким же мальком, як i всi, хто тут зiбрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братикiв i сестричок точнiсiнько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку.

— Чи знаєте ви, скiльки я в своєму життi переплив океанiв i всiляких морiв! — безсоромно вихвалявся вiн, хоча насправдi нi разу не покидав своєї малесенької лiсової рiчечки. — Якi урагани на мене налiтали, якi шторми! Ет, що ви в цьому розумiєте, малявки!

На хвилину малеча забула про iснування страховидл i не зводила захоплених поглядiв з цього звитяжця.

— Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? — брехав карасик далi. — А це менi — тьху та й годi. Ось подивiться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвiрiнками!

— Зупинись! — крикнув йому Барбула.

Проте було вже пiзно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка…

Вудочку злегка повело вбiк.

— Тягни! — заволав Вiтько. — Хiба не бачиш — клює!

Малюсiнький карасик довжиною з мiзинець описав в повiтрi срiблясту дугу i впав поруч з рибалками.

— Оце так акула! — розреготався Вiтько, хоча в душi страшенно заздрив своєму товаришевi. — Та що я кажу? Кашалот! Може, збiгати за вантажною машиною?

Сергiйко на те нiчого не вiдповiв. Вiн наживив вудочку i знову закинув її в рiчку.

З несподiванки малюки зацiпенiли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тiльки-но рвонувся їхнiй хоробрий старший братик. Вони не могли зрозумiти, що з ним сталося.

Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було.

— Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? — запищали малюки.

— Може, вiн зараз ганяється за iншими страховиськами?

— Вiн у нас дуже-дуже хоробрий, вiрно?

— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?

— Ваш брат дурненький хвалько, а не смiливець, — вiдповiв їм Барбула. — Тiльки-но вiн постраждав. I постраждав тому, що тiкав з моїх урокiв.

Поблизу вiд них ледь-ледь похитнулися водоростi i з'явилася хижа пащека розбiйницi Зубатки. Жадiбнi очi злодiйки втупилися i вже не могли вiдiрватися вiд черв'ячкiв, що борсалися на своїх гачках.

— Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, — продовжував господар затону. Зубатку вiн не помiчав. — Але пiймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозумiло, що люди змушенi вдаватися до всiляких хитрощiв. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне i привабливе — i закидають його в рiчку. I всiлякi дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду… А тепер, коли ми вже всi зiбралися, я вам дещо покажу…

• Предыдущая
• 12/26
• Следующая