Измена. ZRA DA made in Ukraine - Кононенко Евгения - Страница 4
- Предыдущая
- 4/37
- Следующая
З ким була вона, коли пішла від нього? З ким зрадила його? Чи надовго лишався на її дитячому личку слід від його кулака? Минулої осені він бачив Вероніку на розі Воло димирської та Житомирської, і вона була милою жінкою, а не одноокою потворою.
Вона була з білявим молодиком у тонких золотих оку лярах. Невже через нього завалилася частина світобудови, яку він ретельно зводив сімнадцять років? Біляве нещастя, шмаркач, типовий матусин синок! Дмитро мимоволі пішов слідом за тією парою. Вони не помічали його, захоплені своєю розмовою. Зайшли до гастроному, стали в чергу до кафетерію. Він став за ними і почув, що вони не вуркотіли закохано, як йому здалося спочатку. Говорили про щось незрозуміле йому - Ґротовський, театр в Ополе, ритм вистави… До того ж, вони зверталися одне до одного на «ви».
Отой блондинистий шмаркач в окулярах говорив до його дружини «пані Вероніко». Але між ними був зв’язок, на який одружена жінка права не мала. Втім, Вероніка вже тоді не вважала себе одруженою жінкою.
Та любов, од якої тьмариться світ, од якої не знаєш, на якому ти світі - на цьому чи на тому. Просто дивитися на волосся кольору стиглої пшениці, на правильний профіль, на трохи іронічні губи, і більше нічого не треба! Тут усі злети, всі екстази! І стримувати себе, щоб не кинутись на шию, не вкрити любу голову шаленими цілунками, не пестити те во лося неймовірного кольору, не вдихати до запаморочення його божевільний запах - всемогутній Боже, пожалій гріш ну жінку! Але чи є гріхом ця любов, коли відчуваєш: це - життя, життя, а поза тим немає слів. Точніше, є безліч слів - простих, буденних: я буду пізно, але все гаразд! І просте «до побачення!» вимовляється з особливими інтонаціями, з особливим жестом, за які можна віддати все: і земні блага, і те, що не виміряти земними мірами. А твоя усмішка, від якої в усьому світі стає світліше! І той неймовірний пекельний біль, коли думаєш: т а к він посміхається не тільки мені…
У тебе своє велике життя, мій хлопчику! Знаю, що не варто втручатися в нього. Просто - зрідка йти поряд з тобою і гомоніти про пусте й незначуще, а перехожі на вулиці й не здогадуються про різницю у віці, втім, їм немає ніякого діла до нас! Не треба благати, не треба випрошувати твоєї уваги.
Тільки молитися, молитися за тебе і за нас з тобою. І тоді неодмінно прийде нагорода. Ти розповіси мені про все, що було з тобою. Розповіси про всі свої життєві мандри. Ти розповідатимеш так неймовірно, що я бачитиму кожного, хто зустрічався тобі, ти переповіси мені кожну свою думку, кожну подію твого життя. І я зрозумію і те, що ти сказав, і те, чого не сказав. Не сказав не тому, що приховав, а тому, що сам про себе цього не збагнув. А я збагну. Бо кращoго друга в цьому світі в тебе немає. І не буде.
Ще тільки цього не вистачало на мою нещасну голову!
Молода жінка, тридцять чотири роки, тa ще й досить відома, про неї в газеті писали! І тут раптом екзітус! Поки що якось обійшлося, довідку про смерть підписано без усіляких там прокуратур, але досить тільки заяви від родичів - переві рити, чи не було лікарської помилки, - і відразу піднімуть усі папери, і розтину, й лікування, а це добром не закінчить ся… У неї синє обличчя, видно неозброєним оком, що жінка задихнулася. Це алергійна реакція, тільки на що? Вона могла не спати вночі, випити снодійне, принесене з дому, і мати на нього таку реакцію, Але, оскільки це сталося в стінах нашого смердючого закладу, то ми винні в усьому. У неї на руці був свіжий слід від ін’єкції, але їй кололи тільки стрептоміцин, і ніби все було нормально. І взагалі, їй стало краще! Її можна було виписувати. Якби це сталося з нею вже вдома, то була б не наша морока. І моє чергування було, Боже милий, моє чергування! От що значить - на якусь ніч розслабитися, а тут хтось помре! І ніби все було спокійно, тяжких не було! От і запросила їх до себе до ординаторської відзначити день Тетяни! Вони собі поїхали на ранок, ще до того, як санітарки йдуть до палат, а тепер я в усьому винна! Господи, що ж могло викликати в неї таку шалену алергію? І головне, усі спали, а вона хрипіла, задихалася, однак нікого не покликала. Тільки баба Зося щось знає, але також нікого не покликала. Якби родичі зв’язалися з нею, вона б їм щось розповіла. І тоді мені зовсім хоч не живи на світі! Бабу Зосю треба вигнати. В мене є куди її прилаштувати. Вона дуже любить гроші і піде туди…
Телефонувати просто зараз. Поки в ординаторській нікого немає.
- Зарику, як твої справи? Як мама? Так само? Ти ще нікого собі не взяв? Так, можу. Чудова санітарка, тобi ж треба санітарку, а не медсестру?.. Це саме той випадок!
Розумієш, їй нема де жити… Вона в мене ночує в палатах.
Мене оштрафують за це! Я більше не можу її тримати в лікарні! Завтра вранці вона буде в тебе. Не треба дякувати, Зарику, це тобі спасибі!
Лікарка втомлено підвелася, відчинила двері в коридор, попросила медсестру покликати санітарку Зосю. За кілька хвилин на порозі стала літня жінка з чорно синіми виверну тими губами і кошлатими бровами. В неї не було фізичних каліцтв, але вся її постать вражала пекельною потворністю.
- Зосю, я більше не можу тримати тебе тут. Через цю смерть у лікарні буде перевірка, тебе так чи так виженуть.
Працювати можеш і далі, і їсти тут можеш, але ночувати в лікарні щоночі - більше не вийде. Тільки у зміну, коли працюєш.
- Мені нема де жити, Ольго Павлівно. Я вже два роки тут…
- Я можу тобі щось запропонувати. Мій колеґа, також лікар, шукає жінку - доглядати його стару матір.
- Я не медсестра.
- Він лікар сам, робитиме ін’єкції.
- Ну, уколи я вмію робити. Навіть у вену можу, - пох муро відповіла Зося, і Ольга Павлівна згадала слід від ін’єкції на руці в померлої жінки. Тепер усі вміють знаходити вену, подумала лікарка, а вголос сказала:
- Він платитиме тобі вдвічі більше. У тебе тут сто гривень, а він платитиме двісті. Плюс кімната і харчі. Вони вдвох живуть у великому будинку. Завтра вранці поїдеш до них.
- А може, сьогодні?
- Гаразд, іди збирай речі. Я йому подзвоню.
Ольга Павлівна набрала знову телефон Зарика.
- Вона згодна. І доглядатиме твою матір дуже добре, бо від цього залежатиме її житло… Так, дуже добросовісна. Єдине - вона страшнувата.
- Гадаю, не страшніша за мою матір, - відповів Зарик на тому кінці дроту. Він уже давно шукав санітарку, щоб доглядала паралізовану матір. І шукав саме бездомну, бо грошей у нього небагато, а будинок великий.
Ну все, баба Зося зникає з обрію. Тепер тільки молитися, щоб родичі нікуди не поскаржилися. Одна надія, що дочка ще мала, ну а чоловік… Вона зуміє з ним поговорити…
Планування помешкання було європейське: великий хол, три невеличкі спальні, куди, крім ліжка й шифоньєра, нічого не влазило. Але виконання європроекту було пострадянсько безладним: із вхідних дверей тягнуло таким несамовитим холодом, що сидіти у просторій вітальні передпокої було вкрай незатишно. Тому й перебралися до кухні. Хазяйка дому невтішно схлипувала, а двоє гостей, що прийшли побу ти з нею у важку хвилину, не знаходили слів, щоб заспокоїти її.
- Як вам не щастить у цьому домі, - нарешті заговорила дівчина, - спочатку дід, а потім мама… Може, тут… як її… несприятлива геополітична зона?
- Так, так, - підхопив хлопець, - таке буває! Тільки це називається геопатогенна зона, а не геополітична. Бувають такі згубні місця в містах. Але ж тут, навпаки, благословенне місце, оно Святу Софію видно з вікна! Правда, якщо хтось колись у цих стінах вмер не своєю смертю, то тим, хто жи тиме в них, не буде ні щастя, ні спокою.
- Ви ніколи не помічали тінь від шибениці на стінах? - схвильовано запитала Люся.
- У старих будинках у центрі таке буває, - запевнив Костик.
- Але ж усі ці стіни перебудували! Тут було зовсім інше планування! Жодна внутрішня стіна не збереглася! - загово рила Вікторія, - ми були перші, хто в’їхав сюди після капі талки! Це, вважай, наново збудоване житло!
- А може, саме ті стіни, які відділяють помешкання від вулиці, накопичують неґативну енергетику і передають її наступним мешканцям, які в очі не бачили попередніх?
- Предыдущая
- 4/37
- Следующая
