Выбери любимый жанр

Енеїда [Энеида] - Котляревский Иван Петрович - Страница 5

Изменить размер шрифта:
5

Частина п’ята

[1] Біда не по дерев’ях ходить,
І хто ж її не скуштовав?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас – судьби устав!
Еней в біді, як птичка в клітці;
Запутався, мов рибка в сітці;
Терявся в думах молодець.
Ввесь світ, здавалось, зговорився,
Ввесь мир на його напустився,
Щоб розорить його вкінець.
[2] Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла;
В ній бачив гибель неминучу
І мучивсь страшно, без числа.
Як хвиля хвилю проганяла,
Так думка думку пошибала;
К олімпським руки простягав.
Надеждою хоть підкреплявся,
Но переміни він боявся,
І дух його ізнемогав.
[3] Ні ніч його не вгамовала,
Він о війні все сумовав;
І вся коли ватага спала,
То він по берегу гуляв,
Хоть з горя сильно ізнемігся;
Мов простий, на піску улігся,
Та думка спати не дала.
Скажіть, тогді чи дуже спиться
Як доля проти нас яриться
І як для нас фортуна зла?
[4] О сон! з тобою забуваєм
Все горе і свою напасть;
Чрез тебе сили набираєм,
Без тебе ж мусили б пропасть.
Ти ослабівших укріпляєш,
В тюрмі невинних утішаєш,
Злодіїв снищами страшиш;
Влюблених ти докупи зводиш,
Злі замисли к добру приводиш,
Пропав – од кого ти біжиш.
[5] Енея мислі турбовали,
Но сон таки своє бере;
Тілесні сили в кім охляли,
В тім дух не швидко, та замре.
Еней заснув і бачить снище:
Пред ним стоїть старий дідище,
Обшитий весь очеретом;
Він був собі ковтуноватий,
Сідий, в космах і пелехатий,
Зігнувсь, підпершися ціпком.
[6] «Венерин сину! не жахайся, —
Дід очеретяний сказав, —
І в смуток дуже не вдавайся,
Ти гіршії біди видав;
Війни кривавой не страшися,
А на олімпських положися,
Вони все злеє оддалять.
А що мої слова до діла,
Лежить свиня під дубом біла
І тридцять білих поросят.
[7] На тім-то берлозі свиноти
Іул построїть Альбу-град,
Як тридесят промчаться годи,
З Юноною як зробить лад.
Однаково ж сам не плошайся,
З аркадянами побратайся,
Вони латинцям вороги;
Троянців з ними як з’єднаєш,
Тогді і Турна осідлаєш,
Все військо виб’єш до ноги.
[8] Вставай, Енею, годі спати,
Вставай і богу помолись,
Мене ти мусиш также знати:
Я Тібр старий! – ось придивись.
Я тут водою управляю,
Тобі я вірно помагаю,
Я не прочвара, не упир.
Тут будеть град над городами,
Поставлено так між богами…»
Сказавши се, дід в воду – нир.
[9] Еней пробуркався, схопився
І духом моторнійший став;
Водою тібрською умився,
Богам молитви прочитав.
Велів два човни знаряджати,
І сухарями запасати,
І воїнів туди саджать.
Як млость пройшла по всьому тілу:
Свиню уздрів під дубом білу
І тридцять білих поросят.
[10] Звелів їх зараз поколоти
І дать Юноні на обід;
Щоб сею жертвою свиноти
Себе ізбавити од бід.
Потім в човни метнувсь хутенько,
Поплив по Тібру вниз гарненько
К Евандру помочі просить;
Ліси, вода, піски зумились,
Які се два човни пустились
З одвагою по Тібру плить.
[11] Чи довго плив Еней – не знаю,
А до Евандра він доплив;
Евандр по давньому звичаю,
Тогді для празника курив,
З аркадянами веселився,
Над варенухою трудився,
І хміль в їх головах бродив;
І тілько що човни узріли,
То всі злякалися без міри,
Один к троянцям підступив.
[12] «Чи по неволі, чи по волі? —
Кричить аркадський їм горлань. —
Родились в небі ви, чи долі?
Чи мир нам везете, чи брань?»
«Троянець я, Еней одважний,
Латинців ворог я присяжний, —
Еней так з човна закричав. —
Іду к Евандру погостити,
На перепутті одпочити,
Евандр цар добрий, я чував».
[13] Евандра син, Паллант вродливий,
К Енею зараз підступив;
Оддав поклон дружелюбивий,
До батька в гості попросив.
Еней з Паллантом обнімався
І в його приязнь заставлявся,
Потім до лісу почвалав,
Де гардовав Евандр з попами,
Зо старшиною і панами,
Еней Евандрові сказав:
[14] «Хоть ти і грек, та цар правдивий,
Тобі латинці вороги;
Я твій товариш буду щирий,
Латинці і мені враги.
Тепер тебе я суплікую
Мою уважить долю злую
І постояти за троян.
Я кошовий Еней-троянець,
Скитаюсь по миру, мов ланець,
По всім товчуся берегам.
[15] Прийшов до тебе на одвагу,
Не думавши, як приймеш ти;
Чи буду пити мед, чи брагу?
Чи будем ми собі брати?
Скажи, і руку на – в завдаток,
Котора, бач, не трусить схваток
І самих злійших нам врагів.
Я маю храбрую дружину,
Терпівших гіркую годину
Од злих людей і од богів.
[16] Мене найбільше доїдає
Рутульський Турн, собачий син;
І лиш гляди, то і влучає,
Щоб згамкати мене, як блин.
Так лучче в сажівці втоплюся
І лучче очкуром, вдавлюся,
Ніж Турнові я покорюсь.
Фортуна не в його кишені;
Турн побува у мене в жмені;
Дай поміч! – я з ним потягнусь».
[17] Евандр мовчав і прислухався,
Слова Енеєві ковтав;
То ус крутив, то осміхався,
Енеєві одвіт сей дав:
«Еней Анхізович, сідайте,
Турбації не заживайте,
Бог милостив для грішних всіх;
Дамо вам війська в підпомогу,
І провіанту на дорогу,
І грошеняток з якийсь міх.
[18] Не поцурайтесь хліба-солі,
Борщу скоштуйте, галушок;
Годуйтесь, кушайте доволі,
А там з труда до подушок.
А завтра, як начне світати,
Готово військо виступати,
Куди ви скажете, в поход;
За мной не буде остановки;
Я з вами не роблю умовки,
Люблю я дуже ваш народ».
[19] Готова страва вся стояла,
Спішили всі за стіл сідать;
Хоть деяка позастивала,
Що мусили підогрівать.
Просілне з ушками, з грінками
І юшка з хляками, з кишками,
Телячий лизень тут лежав;
Ягни і до софорку кури,
Печені разної три гури,
Багацько ласих тож потрав.
[20] Де їсться смачно, там і п’ється,
Од земляків я так чував;
На ласеє куток найдеться,
Еней з своїми не дрімав.
І, правда, гості доказали,
Що жить вони на світі знали:
Пили за жизнь – за упокой;
Пили здоров’я батька з сином,
І голь-голь-голь, мов клин за клином,
Кричать заставив на розстрой.
[21] Троянці п’яні розбрехались
І чванилися без пуття.
З аркадянками женихались,
Хто так, а хто і не шутя.
Евандр точив гостям розкази,
Хвалив Іраклові прокази,
Як злого Кака він убив;
Якії Как робив розбої,
І що для радості такої
Евандр і празник учредив.
[22] Всі к ночі так перепилися,
Держались ледве на ногах;
І на ніч в город поплелися,
Які іти були в силах.
Еней в керею замотався,
На задвірку хропти уклався,
Евандр же в хату рачки ліз;
І там, під прилавком зігнувшись
І цупко в бурку завернувшись,
Захріп старий во весь свій ніс.
[23] Як ніч покрила пеленою
Тверезих, п’яних – всіх людей,
Як хріп Еней од перепою,
Забувши о біді своєй,
Венера без спідниці, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла;
Вона тайком к Вулкану кралась,
Неначе з ним і не вінчалась,
Мов жінкой не його була.
[24] А все то хитрость єсть жіноча,
Новинкою щоб підмануть;
Хоть гарна як, а все охоча
Іще гарнійшою щоб буть.
Венера пазуху порвала
І так себе підперезала,
Що вся на виставці була;
Косинку нарошно згубила,
Груднину так собі одкрила,
Що всякого б з ума звела.
[25] Вулкан-коваль тогді трудився,
Зевесу блискавку ковав.
Уздрів Венеру, затрусився,
Із рук і молоток упав.
Венера зараз одгадала,
Що в добрий час сюди попала,
Вулкана в губи зараз черк;
На шию вскочила, повисла,
Вся опустилась, мов окисла,
Білки під лоб – і світ померк.
[26] Уже Вулкан розм’як, як кваша,
Венера те собі на ус;
За діло, ну! – бере, бач, наша!
Тепер під його підоб’юсь:
«Вулкасю милий, уродливий!
Мій друже вірний, справедливий!
Чи дуже любиш ти мене?»
«Люблю, люблю, божусь кліщами,
Ковадлом, молотом, міхами,
Все рад робити для тебе».
[27] І підлабузнивсь до Кіпріди,
Як до просителя писець.
Їй корчив разні милі види,
Щоби достать собі ралець.
Венера зачала благати
І за Енеєчка прохати,
Вулкан йому щоб допоміг:
Енеєві зробив би збрую
Із сталі, міді – золотую,
Такую, щоб ніхто не зміг.
[28] «Для тебе? – ох, моя ти плітко! —
Вулкан задихавшись сказав. —
Зроблю не збрую, чудо рідко,
Ніхто якого не видав;
Палаш, шишак, панцир зо щитом,
Все буде золотом покрито,
Як тульськії кабатирки;
Насічка з черню, з образками,
І з кунштиками, і з словами,
Скрізь будуть брязкальця, дзвінки».
[29] А що ж, не так тепер буває
Проміж жінками і у нас?
Коли чого просити має,
То добрий одгадає час
І к чоловіку пригніздиться,
Прищулиться, приголубиться,
Цілує, гладить, лескотить,
І всі сустави розшрубує,
І мізком так завередує,
Що сей для жінки все творить.
[30] Венера, в облако обвившись,
Махнула в Пафос оддихать,
Од всіх в світелці зачинившись,
Себе там стала розглядать.
Краси пом’яті розправляла,
В волоссі кудрі завивала,
Ну п’ятна водами мочить.
Венера, як правдива мати,
Для сина рада все оддати,
З Вулканом рада в кузні жить.
[31] Вулкан, до кузні дочвалавши,
Будить зачав всіх ковалів;
Свинець, залізо, мідь зібравши,
Все гріти зараз ізвелів.
Міхи престрашні надимають,
Огонь великий розпаляють,
Пішов тріск, стук од молотів.
Вулкан потіє і трудиться,
Всіх лає, б’є, пужа, яриться,
К роботі приганя майстрів.
[32] І сонце злізло височенько,
Уже час сьомий ранку був;
Уже закушовав смачненько,
Хто добре пінної лигнув;
Уже онагри захрючали,
Ворони, горобці кричали,
Сиділи в лавках крамарі;
Картьожники же спать лягали,
Фіндюрки щоки підправляли,
В суди пішли секретарі.
[33] А наші з хмелю потягались,
Вчорашній мордовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
Ніхто не був і світу рад.
Не дуже рано повставали
І льодом очі протирали,
Щоб освіжитись на часок.
Потім взялись за оковиту
І скликали річ посполиту —
Поставить, як іти в поход.
[34] Тут скілько сотень одлічили
Аркадських жвавих парубків
І в ратники їх назначили;
Дали їм в сотники панів.
Дали значки їм з хоругвою,
Бунчук і бубни з булавою,
Списів, мушкетів, палашів.
На тиждень сала з сухарями,
Барильце з срібними рублями,
Муки, пшона, ковбас, коржів.
[35] Евандр, Палланта підозвавши,
Такі слова йому сказав:
«Я, рать Енею в поміч давши,
Тебе начальником назвав.
А доки в паці будеш грати?
З дівками день і ніч ганяти
І красти голубів у всіх?
Одважний жид грішить і в школі,
Іди лиш послужи на полі;
Ледащо син – то батьків гріх.
[36] Іди служи, годи Енею,
Він зна воєнне ремесло;
Умом і храбростю своєю
В опрічнеє попав число.
А ви, аркадці, – ви не труси,
Давайте всім і в ніс, і в уси,
Паллант мій ваш єсть отаман.
За його бийтесь, умирайте,
Енеєвих врагів карайте,
Еней мій сват – а ваш гетьман.
[37] А вас, Анхізович, покорно
Прошу Палланта доглядать;
Воно хоть паруб’я, неспорно,
Уміє і склади читать;
Та дурень, молоде, одважне,
В бою як буде необачне,
То може згинуть неборак;
Тогді не буду жить чрез силу,
Живцем полізу я в могилу,
Ізгину, без води мов рак.
[38] Беріте рать, ідіте з богом,
Нехай Зевес вам помага».
Тут частовались за порогом,
Евандр додав такі слова:
«Зайдіть к лідійському народу,
Вони послужать вам в пригоду,
На Турна підуть воювать.
Мезентій їх тіснить, зжимає,
На чинш нікого не пускає,
Готові зараз бунт піднять».
[39] Пішли, розвивши короговку,
І сльози молодьож лила;
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У інших милая була.
Тогді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
За милу все терять готові:
Клейноди, животи, обнови.
Одна дороже милой – честь!
[40] І так, питейним підкрепившись,
Утерли сльози із очей;
Пішли, марш сумно затрубивши;
Перед же вів сам пан Еней.
Їх первий марш був до байраку,
Прийшовши, стали на біваку,
Еней порядок учредив.
Паллант по армії діжурив,
Трудивсь, всю ніч очей не жмурив;
Еней тож по лісу бродив.
[41] Як в північ самую глухую
Еней лиш тілько мав дрімать,
Побачив хмару золотую,
Свою на хмарі гарну мать.
Венера білолика, красна,
Курносенька, очима ясна
І вся, як з кров’ю молоко;
Духи од себе іспускала
І збрую чудную держала,
Явилась так перед синком.
[42] Сказала: «Милий, на, Енею,
Ту збрую, що ковав Вулкан;
Коли себе устроїш нею,
То струсить Турн, Бова, Полкан;
До збруї що ні доторкнеться,
Все зараз ламнеться і гнеться,
Її і куля не бере;
Устройсь, храбруй, коли, рубайся
І на Зевеса полагайся,
То носа вже ніхто не втре».
[43] Сказавши, аромат пустила:
Васильки, м’яту і амбре;
На хмарі в Пафос покотила.
Еней же збрую і бере,
Її очима пожирає,
На себе панцир натягає,
Палаш до бока прив’язав;
Насилу щит підняв чудесний,
Не легкий був презент небесний;
Еней роботу розглядав:
[44] На щиті, в самій середині,
Під чернь, з насічкой золотой,
Конала муха в павутині,
Павук торкав її ногой.
Поодаль був малий Телешик,
Він плакав і лигав кулешик,
До його кралася змія
Крилатая, з сім’ю главами,
З хвостом в верству, страшна, з рогами,
А звалася Жеретія.
[45] Вокруг же щита на заломах
Найлуччі лицарські діла
Були бляховані в персонах
Іскусно, живо, без числа,
Котигорох, Іван-царевич,
Кухарчич, Сучич і Налетич.
Услужливий Кузьма-Дем’ян.
Кощій з прескверною ягою,
І дурень з ступою новою,
І славний лицар Марципан.
[46] Так пан Еней наш знаряджався,
Щоб дружби Турну доказать;
Напасть на ворогів збирався,
Зненацька копоті їм дать.
Но зла Юнона не дрімає,
Навильот умисли всі знає,
Оп’ять Ірисю посила:
Як можна Турна роздрочити,
Против троянців насталити,
Щоб викоренив їх дотла.
[47] Ірися виль, скользнула з неба,
До Турна в північ шусть в намет;
Він дожидавсь тогді вертепа,
Хлистав з нудьги охтирський мед.
К Лависі од любві був в горі,
Топив печаль в питейнім морі.
Так в армії колись велось;
Коли влюбився чи програвся,
То пуншу хлись – судьба поправся!
Веселлє в душу і влилось!
[48] «А що? – Ірися щебетала. —
Сидиш без діла і клюєш?
Чи се на тебе лінь напала?
Чи все троянцям оддаєш?
Коту гладкому не до мишки;
Не втне, бачу, Панько Оришки!
Хто б сподівавсь, що Турн бабак?
Тобі не хист з Енеєм биться,
Не хист з Лавинієй любиться,
Ти, бачу, здатний бить собак.
[49] Правдивий воїн не дрімає,
Без просипу же і не п’є;
Мудрує, дума, розглядає,
Такий і ворогів поб’є.
Ну, к чорту! швидше охмеляйся,
Збирать союзних поспішайся,
На нову Трою напади.
Еней в чужих землях блукає,
Дружину в поміч набирає,
Не оплошай тепер: гляди!»
[50] Сказавши, столик ізвалила,
Шкереберть к чорту все пішло:
Пляшки і чарочки побила,
Пропало все, як не було.
Зробився Турн несамовитий,
Ярився, лютовав неситий,
Троянськой крові забажав.
Всі страсті в голову стовкнулись,
Любов і ненависть прочнулись;
«На штурм, на штурм!» – своїм кричав.
[51] Зібрав і кінних, і піхотних
І всіх для битви шиковав;
І розбишак самих одборних
Під кріпость задирать послав.
Два корпуси докупи звівши,
А на зикратого сам сівши,
На штурм їх не веде, а мчить;
Мезап, Галес в другім отряді
Пішли од берега к ограді,
Побить троянців всяк спішить.
[52] Троянці, в кріпості запершись,
Енея ждали вороття;
З нещастям тісно пообтершись,
Біду встрічали мов шутя.
Побачивши ж врагів напори,
У башт прибавили запори
І на валу всі залягли;
В віконця з будок виглядали
І носа вон не виставляли,
Шептались і люльки тягли.
[53] У них поставлено в громаді,
Коли на їх пан Турн напре,
То всім сидіть в своїй ограді,
Нехай же штурмом вал бере.
Троянці так і учинили;
На вал колоддя накотили
І разний приправляли вар;
Олію, дьоготь кип’ятили,
Живицю, оливо топили,
Хто лізтиме, щоб лить на твар.
[54] Турн, в міру к валу приступивши,
Скрізь на зикратому гасав;
В розсипку кінних розпустивши,
Сам як опарений кричав:
«Сюди, трусливії троянці,
На бой, шкодливії поганці!
Зарились в землю, мов кроти;
Де ваш Еней – жіночий празник?
Пряде з бабами набалдашник!
Не лепсько виглянуть сюди?»
[55]І всі його так підкомандні
Кричали, лаяли троян;
Робили глузи їм досадні,
Гірш нівечили, як циган.
Пускали тучами к ним стріли,
А деякі були так смілі,
Що мали перескочить рів.
Троянці уха затикали,
Рутульців лайки не вважали,
Хоть битись всякий з них готів.
[56] Турн з серця скреготав зубами,
Що в кріпості всі ні гу-гу;
А стін не розіб’єш лобами,
З посилку гнися хоть в дугу.
Злость, кажуть, сатані сестриця,
Хоть може се і небилиця,
А я скажу, що може й так:
Од злості Турн те компонує,
Мов сатана йому диктує,
Сам чорт заліз в його кабак.
[57] Од злості Турн осатанівши,
Велів багаття розводить,
І військо к берегу привівши,
Казав троянський флот спалить.
Всі принялися за роботу;
(На злеє всякий ма охоту),
Огні помчалися к водам.
Хто жар, хто губку з сірниками,
Хто з головней, хто з фітилями
Погибель мчали кораблям.
[58] Розжеврілось і закурилось,
Блакитне полом’я взвилось;
Од диму сонце закаптилось,
Курище к небу донеслось.
Боги в Олімпі стали чхати;
Турн їм ізволив тимфи дати,
Богинь напав від чаду дур;
Дим очі їв, лилися сльози,
З нудьги скакали так, як кози;
Зевес сам був, мов винокур.
[59] Венеру ж за душу щипало,
Що з флотом поступили так;
Од жалю серце замирало,
Що сяде син на міль як рак.
В жалю, в сльозах і в гіркім смутку
Богиня сіла в просту будку,
На передку сів Купідон;
Кобила їх везе кривая,
Цібелла де жила старая,
Щоб сій язі оддать поклон.
[60] Цібелла, знають во всіх школах,
Що матір’ю була богів;
Ізмолоду була не промах,
Коли ж як стала без зубів,
То тілько на печі сиділа,
З кулешиком лемішку їла
І не мішалася в діла.
Зевес їй оддавав повагу
І посилав од столу брагу,
Яку Юнона лиш пила.
[61] Венера часто докучала
Зевесу самою бридней,
За те в немилость і попала,
Що нільзя показать очей.
Прийшла Цібеллу умоляти
І мусила їй обіщати
Купити збитню за алтин,
Щоб тілько Зевса умолила,
Вступиться за троян просила,
Щоб флота не лишився син.
[62] Цібелла же була ласуха,
Для збитню рада хоть на все;
До того ж страшна говоруха,
О всякій всячині несе.
Стягли її насилу з печі,
Взяв Купідон к собі на плечі,
В будинки к Зевсу і поніс.
Зевес, свою уздрівши неню,
Убгав ввесь оселедець в жменю,
Насупив брови, зморщив ніс.
[63] Цібелла перше закректала,
А послі кашлять начала,
Потім у пелену смаркала
І дух п’ять раз перевела:
«Сатурнович, змилосердися,
За рідную свою вступися! —
К Зевесу шокала стара. —
Безсмертних смертні не вважають
І тілько що не б’ють, а лають;
Осрамлена моя гора!
[64] Мою ти знаєш гору Іду
І ліс, де з капищем олтар;
За них несу таку обиду,
Якой не терпить твій свинар
На зруб я продала троянцям,
Твоїм молельщикам, підданцям,
Дубків і сосен строїть флот.
Твої уста судьбам веліли,
Були щоб ідські брусся цілі,
Нетліннії од рода в род.
[65] Зиркни ж тепер на тібрські води,
Дивись, як кораблі горять! —
Їх палять Турнові уроди,
Тебе і всіх нас кобенять.
Спусти їм – то таке закоять.
І власть твою собі присвоять,
І всім дадуть нам киселя;
Сплюндрують ліс, розриють Іду;
Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,
Тебе прогонять відсіля».
[66] «Та не турбуйтесь, паніматко! —
Зевес з досадою сказав. —
Провчу я всіх – і буде гладко;
Анахтем вічний – Турн пропав!»
Зиркнув, мигнув, махнув рукою
Над Тібром, чудною рікою,
Всі врозтіч кораблі пішли;
Як гуси, в воду поринали,
Із кораблів – сирени стали
І разні пісні підняли.
[67] Рутульське військо і союзне
Дрижало од таких чудес;
Злякалось плем’я все окружне,
Мезап дав драла і Галес.
Пороснули і рутуляни,
Як од дощу в шатер цигани,
А тілько Турн один оставсь.
Утікачів щоб перейняти,
Щоб чудо їм розтолковати,
По всіх усюдах сам совавсь.
[68] «Реб’ятушки! – кричав, – постійте!
Се ж ласка божая для нас;
Одкиньте страх і не робійте,
Прийшлось сказать Енею: пас.
Чого огнем ми не спалили,
То боги все те потопили,
Тепер троянці в западні.
Живцем в землі їх загромадим,
Разком на той світ одпровадим,
Богів се воля! вірте мні».
[69] Великії у страха очі,
Вся рать неслась, хто швидше зміг.
Назад вертатись не охочі,
Всі бігли, аж не чули ніг.
Оставшись, Турн один маячив,
Нікого вкруг себе не бачив,
Стьогнув зикратого хлистом;
І шапку на очі насунув,
Во всі лопатки в лагер дунув,
Що коник аж вертів хвостом.
[70] Троянці із-за стін дивились,
Пан Турн як з військом тягу дав;
Перевертням морським чудились,
На добре всяк те толковав.
Но Турнові не довіряли;
Троянці правило се знали:
В війні з врагами не плошай;
Хоть утіка – не все женися;
Хоть мов і трусить – стережися;
Скиксуєш раз – тогді прощай!
[71] Для ночі вдвоє калавури
На всіх поставили баштах,
Ліхтарні вішали на шнури,
Ходили рунди по валах.
В обозі Турна тихо стало,
І тілько-тілько що блищало
Од слабих, блідних огоньків.
Враги троянські почивали,
Од трусів вилазки не ждали;
Оставмо ж сих хропти соньків.
[72] У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
Хоть молоді були, та гожі
І кріпкі, храбрі, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая – бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
Для бою їх спіткав прасунок;
Пішли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки.
[73] «А що, як викравшись помалу,
Забратися в рутульський стан? —
Шептав Низ в ухо Евріалу. —
То каші наварили б там;
Тепер вони сплять з перепою,
Не дригне ні один ногою,
Хоть всім їм горла переріж.
Я думаю туди пуститься,
Перед Енеєм заслужиться
І сотню посадить на ніж».
[74] «Як? сам? мене оставиш? —
Спитався Низа Евріал. —
Ні! перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний,
Мовляв (нехай покой му вічний);
Умри на полі як герой».
[75] «Пожди і пальцем в лоб торкнися, —
Товаришеві Низ сказав, —
Не все вперед – назад дивися.
Ти з лицарства глузд потеряв.
У тебе мати єсть старая,
Без сил і в бідності, слабая,
То і повинен жить для ней,
Одна оставшись без приюту,
Яку потерпить муку люту,
Таскавшись між чужих людей!
[76] От я, так чисто сиротина,
Росту, як при шляху горох;
Без нені, без отця дитина,
Еней – отець, а неня – бог.
Іду хоть за чужу отчизну,
Не жаль нікому, хоть ізслизну,
А пам’ять вічну заслужу.
Тебе ж до жизні рідна в’яже,
Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,
Живи для неї, я прошу».
[77] «Розумно, Низ, ти розсуждаєш,
А о повинності мовчиш,
Которую сам добре знаєш,
Мені ж зовсім другу твердиш.
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать».
[78] «Іноси!» – Низ сказав, обнявшись
Со Евріалом-земляком,
І, за руки любенько взявшись,
До ратуші пішли тишком.
Іул сидів тут з старшиною,
Змовлялись, завтра як до бою
Достанеться їм приступать.
Як ось ввійшли два парубійки,
У брам змінившися од стійки,
І Низ громаді став казать:
[79] «Був на часах я з Евріалом,
Ми пильновали супостат,
Вони тепер всі сплять повалом,
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну,
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан.
[80] Коли зволяєтесь – веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем – і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать».
«Яка ж одвага в смутне врем’я!
Так не пропало наше плем’я?» —
Троянці всі тут заревли;
Одважних стали обнімати,
Їм дяковать і ціловати,
І красовулю піднесли.
[81] Іул, Енеїв як наслідник,
Похвальну рацію сказав;
І свій палаш що звавсь побідник,
До боку Низа прив’язав.
Для милого же Евріала
Не пожалів того кинджала,
Що батько у Дідони вкрав.
І посулив за їх услугу
Землі, овець і дать по плугу,
В чиновні вивесть обіщав.
[82] Сей Евріал був молоденький,
Так годів з дев’ятнадцять мав,
Де усу буть, пушок м’якенький
Біленьку шкуру пробивав;
Та був одвага і завзятий,
Силач, козак лицарковатий,
Но пред Іулом прослезивсь.
Бо з матір’ю він розставався,
Ішов на смерть і не прощався;
Козак природі покоривсь.
[83] «Іул Енейович, не дайте
Паньматці вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
5
Перейти на страницу: