Выбери любимый жанр

Енеїда [Энеида] - Котляревский Иван Петрович - Страница 2

Изменить размер шрифта:

Частина друга

[1] Еней, попливши синім морем,

На Карфагену оглядавсь;

Боровсь з своїм, сердега, горем,

Слізьми, бідняжка, обливавсь.

Хоть од Дідони плив поспішно,

Та плакав гірко, неутішно.

Почувши ж, що в огні спеклась,

Сказав: «Нехай їй вічне царство,

Мені же довголітнє панство,

І щоб друга вдова найшлась!»

[2] Як ось і море стало грати,

Великі хвилі піднялись,

І вітри зачали бурхати,

Аж човни на морі тряслись.

Водою чортзна-як крутило,

Що трохи всіх не потопило,

Вертілись човни, мов дурні.

Троянці з страху задрижали,

І що робити, всі не знали,

Стояли мовчки всі смутні.

[3] Один з троянської ватаги,

По їх він звався Палінур;

Сей більше мав других одваги,

Сміленький був і балагур;

Що наперед сей схаменувся

І до Нептуна окликнувся:

«А що ти робиш, пан Нептун!

Чи се і ти пустивсь в ледащо,

Що хочеш нас звести нінащо?

Хіба півкопи і забув?»

[4] А далі після сеї мови

Троянцям він так всім сказав:

«Бувайте, братця, ви здорові!

Оце Нептун замудровав.

Куди тепер ми, братця, пійдем?

В Італію ми не доїдем,

Бо море дуже щось шпує,

Італія відсіль не близько,

А морем в бурю їхать слизько,

Човнів ніхто не підкує.

[5] Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,

Відсіль вона невдалеку:

Сіцілія, земля багата,

Вона мені щось по знаку.

Дмухнім лиш, братця, ми до неї

Збувати горесті своєї,

Там добрий цар живе Ацест.

Ми там, як дома, очуняєм,

І, як у себе, загуляєм,

Всього у нього вдоволь єсть».

[6] Троянці разом прийнялися

І стали веслами гребти,

Як стрілки, човники неслися,

Мов ззаду пхали їх чорти.

Їх сіцілійці як уздріли,

То з города, мов подуріли,

До моря бігли всі встрічать.

Тут між собою розпитались,

Чоломкались і обнімались,

Пішли до короля гулять.

[7] Ацест Енею, як би брату,

Велику ласку показав,

І, зараз попросивши в хату,

Горілкою почастовав;

На закуску наклали сала,

Лежала ковбаса чимала

І хліба повне решето.

Троянцям всім дали тетері

І відпустили на кватері:

Щоб йшли, куди потрапить хто.

[8] Тут зараз підняли банькети,

Замурмотали, як коти,

І в кахлях понесли пашкети,

І киселю їм до сити;

Гарячую, м’яку бухинку,

Зразову до рижків печінку,

Гречаний з часником панпух.

Еней з дороги налигався

І пінної так нахлестався,

Трохи не виперсь з його дух.

[9] Еней хоть трохи був підпилий,

Та з розумом не потерявсь;

Він син був богобоязливий,

По смерті батька не цуравсь.

В сей день його отець опрягся,

Як чикилдихи обіжрався, —

Анхіз з горілочки умер.

Еней схотів обід справляти

І тут старців нагодовати, —

Щоб біг душі свій рай одпер.

[10] Зібрав троянську всю громаду

І сам пішов надвір до них,

Просить у їх собі пораду,

Сказав їм річ в словах таких:

«Панове, знаєте, трояне

І всі хрещенії миряне,

Що мій отець бував Анхіз,

Його сивуха запалила

І живота укоротила,

І він, як муха в зиму, зслиз.

[11] Зробити поминки я хочу,

Поставити обід старцям —

І завтра ж – далі не одстрочу.

Скажіте: як здається вам?»

Сього троянці і бажали,

І всі уголос закричали:

«Енею, боже поможи;

Коли же хочеш, пане, знати,

І сами будем помагати,

Бо ми тобі не вороги».

[12] І зараз миттю всі пустились

Горілку, м’ясо куповать,

Хліб, бублики, книші вродились,

Пійшли посуди добувать;

І коливо з куті зробили,

Сити із меду наситили,

Договорили і попа;

Хазяїнів своїх ззивали,

Старців по улицям шукали,

Пішла на дзвін дякам копа.

[13] На другий день раненько встали,

Огонь надворі розвели

І м’яса в казани наклали,

Варили страву і пекли.

П’ять казанів стояло юшки,

А в чотирьох були галушки,

Борщу трохи було не з шість;

Баранів тьма була варених,

Курей, гусей, качок печених,

Досита щоб було всім їсть.

[14] Цебри сивушки там стояли

І браги повнії діжки;

Всю страву в вагани вливали

І роздавали всім ложки.

Як проспівали «со святими»,

Еней обливсь слізьми гіркими,

І принялися всі трепать;

Наїлися і нахлистались,

Що деякі аж повалялись…

Тогді і годі поминать.

[15] Еней і сам со старшиною

Анхіза добре поминав;

Не здрів нічого пред собою,

А ще з-за столу не вставав;

А далі трошки проходився,

Прочумався, протверезився,

Пішов к народу, хоть поблід.

З кишені вийнявши півкіпки,

Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,

Щоб тямили його обід.

[16] Енея заболіли ноги,

Не чув ні рук, ні голови;

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очі, як в сови,

І весь обдувся, як барило,

Було на світі все немило,

Мисліте по землі писав.

З нудьги охляв і ізнемігся,

В одежі ліг і не роздігся,

Під лавкою до світа спав.

[17] Прокинувшися, ввесь трусився,

За серце ссало, мов глисти;

Перевертався і нудився,

Не здужав голови звести,

Поки не випив півквартівки

З імбером пінної горілки

І кухля сирівцю не втер.

З-під лавки виліз і струхнувся,

Закашляв, чхнув і стрепенувся:

«Давайте, – крикнув, – пить тепер».

[18] Зібравшися, всі паненята

Ізнов кружати начали,

Пили, як брагу поросята,

Горілку так вони тягли;

Тягли тут пінненьку троянці,

Не вомпили сіціліанці,

Черкали добре назахват.

Хто пив тут більш од всіх сивухи,

І хто пив разом три осьмухи,

То той Енеєві був брат.

[19] Еней наш роздоброхотався,

Ігрища вздумав завести,

І п’яний зараз розкричався,

Щоб перебійців привести.

У вікон школярі співали,

Халяндри циганки скакали,

Іграли в кобзи і сліпці;

Було тут разні чути крики,

Водили в городі музики

Моторні, п’яні молодці.

[20] В присінках всі пани сиділи,

Надворі ж вкруг стояв народ.

У вікна деякі гляділи,

А інший був наверх ворот;

Аж ось прийшов і перебієць,

Убраний так, як компанієць,

І звався молодець Дарес;

На кулаки став викликати

І перебійця визивати,

Кричав, опарений мов пес:

[21] «Гей, хто зо мною вийде битись,

Покуштовати стусанів?

Мазкою хоче хто умитись?

Кому не жаль своїх зубів?

А нуте, нуте, йдіте швидше

Сюди на кулаки лиш ближче!

Я бебехів вам надсаджу;

На очі вставлю окуляри,

Сюди, поганці-бакаляри!

Я всякому лоб розміжжу».

[22] Дарес довгенько дожидався,

Мовчали всі, ніхто не йшов;

З ним всякий битися боявся,

Собою страху він задав.

«Так ви, бачу, всі легкодухи,

Передо мною так, як мухи,

І пудофети наголо».

Дарес тут дуже насміхався,

Собою чванивсь, величався,

Аж сором слухать всім було.

[23] Абсест троянець був сердитий,

Згадав Ентелла-козака,

Зробився мов несамовитий,

Чимдуж дав відтіль дропака.

Ентелла скрізь пішов шукати,

Щоб все, що бачив, розказати

І щоб Дареса підцьковать.

Ентелл був тяжко смілий, дужий,

Мужик плечистий і невклюжий,

Тогді він п’яний вклався спать.

[24] Знайшли Ентелла-сіромаху,

Що він під тином гарно спав;

Сього сердешного тімаху

Будити стали, щоб устав.

Всі голосно над ним кричали,

Ногами всилу розкачали,

Очима він на них лупнув:

«Чого ви? що за вража мати,

Зібрались не давати спати».

Сказавши се, оп’ять заснув.

[25] «Та встань, будь ласкав, пане-свату!»

Абсест Ентеллові сказав.

«Пійдіть лиш ви собі ік кату!» —

Ентелл на їх так закричав.

А послі баче, що не шутка,

Абсест сказав, яка погудка,

Проворно скочивши, здригнувсь:

«Хто, як, Дарес? – ну, стійте наші!

Зварю пану Даресу каші,

Горілки дайте лиш нап’юсь».

[26] Примчали з казанок сивухи,

Ентелл її разком дмухнув

І од сієї він мокрухи

Скрививсь, наморщивсь і зівнув,

Сказав: «Тепер ходімо, братця,

До хвастуна Дареса-ланця!

Йому я ребра полічу,

Зімну всього я на кабаку,

На смерть зувічу, мов собаку,

Як битися – я научу!»

[27] Прийшов Ентелл перед Дареса,

Сказав йому на сміх: «Гай-гай!

Ховайсь, проклята неотеса,

Зарання відсіль утікай;

Я роздавлю тебе, як жабу,

Зітру, зімну, мороз як бабу,

Що тут і зуби ти зітнеш.

Тебе диявол не пізнає,

З кістками чорт тебе злигає,

Уже від мене не влизнеш».

[28] На землю шапку положивши,

По локоть руки засукав

І цупко кулаки стуливши,

Дареса битись визивав.

Із серця скриготав зубами,

Об землю тупотав ногами,

І на Дареса налізав.

Дарес не рад своїй лихоті,

Ентелл потяг не по охоті

Дареса, щоб його він знав.

[29] В се врем’я в рай боги зібрались

К Зевесу в гості на обід,

Пили там, їли, забавлялись,

Забули наших людських бід.

Там лакомини різні їли,

Буханчики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди, коржі

І всякі-разні витребеньки, —

Уже либонь були п’яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

[30] Я к ось знічев’я вбіг Меркурій,

Засапавшися до богів;

Прискочив, мов котище мурий

До сирних в маслі пирогів!

«Ге! Ге! от тут-то загулялись,

Що і од світу одцурались,

Диявол-ма вам і стида.

В Сіцілії таке твориться,

Що вам би треба подивиться, —

Там крик, мов підступа орда».

[31] Боги, почувши, зашатались,

Із неба виткнули носи,

Дивитись на бійців хватались,

Як жаби літом із роси.

Ентелл там сильно храбровався,

Аж до сорочки ввесь роздягся,

Совав Даресу в ніс кулак.

Дарес ізвомпив сіромаха,

Бо був Ентелл непевна птаха,

Як чорноморський злий козак.

[32] Венеру за виски хватило,

Як глянула, що там Дарес;

Їй дуже се було не мило,

Сказала: «Батечку Зевес!

Дай моєму Даресу сили,

Йому хвоста щоб не вкрутили,

Щоб він Ентелла поборов.

Мене тогді ввесь світ забуде,

Коли Дарес живий не буде;

Зроби, щоб був Дарес здоров».

[33] Тут Бахус п’яний обізвався,

Венеру лаяти почав,

До неї з кулаком совався,

І так ісп’яна їй сказав:

«Пійди лиш ти к чортам, плюгава,

Невірна, пакосна, халява!

Нехай ізслизне твій Дарес,

Я за Ентелла сам вступлюся,

Як більш сивухи натягнуся,

То не заступить і Зевес.

[34] Чи знаєш, він який парнище?

На світі трохи єсть таких,

Сивуху так, як брагу, хлище,

Я в парубках кохаюсь сих.

Уже заллє за шкуру сала,

Ні неня в бразі не скупала,

Як він Даресові задасть.

Уже хоть як ти не вертися,

З своїм Даресом попростися,

Бо прийдеться йому пропасть».

[35] Зевес до речі сей дочувся,

Язик на силу повернув,

Він од горілки весь обдувся

І грімко так на їх гукнув:

«Мовчіть!.. чого ви задрочились?

Чи бач, у мене розходились!

Я дам вам зараз тришия!

Ніхто в кулачки не мішайтесь

Кінця од самих дожидайтесь, —

Побачим, – візьметь то чия?»

[36] Венера, облизня піймавши,

Слізки пустила із очей,

І, як собака, хвіст піджавши,

Пішла к порогу до дверей

І з Марсом у куточку стала,

З Зевеса добре глузовала;

А Бахус пінненьку лигав,

Із Ганімедова пуздерка

Утер трохи не з піввідерка;

Напивсь – і тілько що кректав.

[37] Як між собой боги сварились

В раю, попившись в небесах;

Тогді в Сіцілії творились

Великі дуже чудеса.

Дарес од страху оправлявся

І до Ентелла підбирався,

Цибульки б дать йому під ніс.

Ентелл од ляпаса здригнувся,

Разів із п’ять перевернувся,

Трохи не попустив і сліз.

[38] Розсердився і роз’ярився,

Аж піну з рота попустив,

І саме в міру підмостився,

В висок Дареса затопив:

З очей аж іскри полетіли,

І очі ясні соловіли,

Сердешний об землю упав.

Чмелів довгенько дуже слухав

І землю носом рив і нюхав,

І дуже жалібно стогнав.

[39] Тут всі Ентелла вихваляли,

Еней з панами реготавсь,

З Дареса ж дуже глузовали,

Що силою він величавсь.

Звелів Еней його підняти,

На вітрі щоб поколихати

Од ляпаса і щоб прочхавсь;

Ентеллові ж дав на кабаку

Трохи не цілую гривняку

За те, що так він показавсь.

[40] Еней же, сим не вдовольнившись,

Іще гуляти захотів

І цупко пінної напившись,

Ведмедів привести звелів.

Литва на труби засурмила,

Ведмедів зараз зупинила,

Заставила їх танцьовать.

Сердешний звір перекидався,

Плигав, вертівся і качався,

Забув і бджоли піддерать.

[41] Як пан Еней так забавлявся,

То лиха він собі не ждав,

Не думав і не сподівався,

Щоб хто з Олімпа кучму дав.

Но те Юнона повернула,

І в голові так коверзнула,

Щоб зараз учинить ярміз;

Набула без панчіх патинки,

Пішла в Ірисині будинки,

Бо хитра ся була, як біс.

[42] Прийшла, Ірисі підморгнула,

Черкнули разом в хижу вдвох,

І на ухо щось їй шепнула,

Щоб не підслухав який бог;

І пальцем цупко прикрутила,

Щоб зараз все то ізробила

І їй би принесла лепорт;

Ірися низько поклонилась,

І в ліжник зараз нарядилась,

Побігла з неба, як би хорт.

[43] В Сіцілію якраз спустилась,

Човни троянські де були;

І між троянок помістилась,

Которі човнів стерегли.

В кружку сердешні сі сиділи

І кисло на море гляділи,

Бо їх не кликали гулять,

Де чоловіки їх гуляли,

Медок, сивушку попивали

Без просипу неділь із п’ять.

[44] Дівчата з лиха горювали,

Нудило тяжко молодиць;

Лиш слинку з голоду ковтали,

Як хочеться кому кислиць.

Своїх троянців проклинали,

Що через їх так горювали,

Дівки кричали на весь рот:

«Щоб їм хотілось так гуляти,

Як хочеться нам дівовати,

Коли б замордовав їх чорт».

[45] Троянці волокли з собою

Старую бабу, як ягу,

Лукаву відьму, злу Берою,

Іскорчившуюся в дугу.

Ірися нею ізробилась,

І як Бероя нарядилась,

І підступила до дівок;

І щоб к ним лучче підмоститься

І пред Юноной заслужиться,

То піднесла їм пиріжок.

[46] Сказала: «Помагай біг, діти!

Чого сумуєте ви так?

Чи не остило тут сидіти?

Оце гуляють наші як!

Мов божевільних, нас морочать,

Сім літ, як по морям волочать;

Глузують, як хотять, із вас,

Але з другими бахурують,

Свої ж жінки нехай горюють,

Коли водилось се у нас?

[47] Послухайте лиш, молодиці,

Я добрую вам раду дам;

І ви, дівчата білолиці,

Зробім кінець своїм бідам,

За горе ми заплатим горем —

А доки нам сидіть над морем?

Приймімось, човни попалім.

Тогді і мусять тут остаться

І нехотя до нас прижаться;

Ось так на лід їх посадім».

[48]«Спасеть же біг тебе, бабусю! —

Троянки вголос загули. —

Такої б ради, пайматусю,

Ми ізгадати не могли».

І зараз приступили к флоту

І принялися за роботу:

Огонь кресати і нести

Скіпки, тріски, солому, клоччя;

Була тут всяка з них охоча,

Пожар щоб швидче розвести.

[49] Розжеврілось і загорілось,

Пішов димок до самих хмар,

Аж небо все зачервонілось,

Великий тяжко був пожар.

Човни і байдаки палали,

Соснові пороми тріщали,

Горіли дьоготь і смола.

Поки троянці огляділись,

Що добре їх троянки грілись,

То часть мала човнів була.

[50] Еней, пожар такий уздрівши,

Злякався, побілів, як сніг,

І бігти всім туди звелівши,

Чимдуж до човнів сам побіг.

На гвалт у дзвони задзвонили,

По улицях в трещотки били,

Еней же на ввесь рот кричав:

«Хто в бога вірує – рятуйте!

Рубай, туши, гаси, лий, куйте!

А хто ж таку нам кучму дав?»

[51] Еней од страху з плигу збився,

В умі сердега помішавсь

І зараз сам не свій зробився,

Скакав, вертівся і качавсь;

І із сього свого задору

Він, голову піднявши вгору,

Кричав, опарений мов пес.

Олімпських шпетив на всю губу,

Свою і неню лаяв любу,

Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

[52] «Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ганю,

Зевес! – ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люди, внук тобі!

[53] А ти з сідою бородою,

Пане добродію Нептун!

Сидиш, мов демон, під водою,

Ізморщившись, старий шкарбун!

Коли б струхнув хоть головою

І сей пожар залив водою —

Тризубець щоб тобі зломивсь!

Ти базаринку любиш брати,

А людям в нужді помагати

Не дуже, бачу, поспішивсь.

[54] І братик ваш Плутон, поганець,

Із Прозерпіною засів,

Пекельний, гаспидський коханець,

Іще себе там не нагрів?

Завів братерство з дьяволами

І в світі нашими бідами

Не погорює ні на час.

Не посилкується німало,

Щоб так палати перестало

І щоб оцей пожар погас.

[55] І ненечка моя рідненька

У чорта десь тепер гуля;

А може, спить уже п’яненька

Або з хлоп’ятами ганя.

Тепер їй, бачу, не до соли,

Уже, підтикавши десь поли,

Фурцює добре, навісна.

Коли сама з ким не ночує,

То для когось уже свашкує,

Для сього тяжко поспішна.

[56] Та враг бери вас, – що хотіте,

Про мене, те собі робіть;

Мене на лід не посадіте,

Пожар лиш тілько погасіть;

Завередуйте по-своєму

І, будьте ласкаві, моєму

Зробіте лихові кінець.

Пустіть лиш з неба веремію

І покажіте чудасію,

А я вам піднесу ралець».

[57] Тут тілько що перемолився

Еней і рот свій затулив;

Як ось із неба дощ полився,

В годину ввесь пожар залив.

Бурхнуло з неба, мов із бочки,

Що промочило до сорочки;

То драла врозтіч всі дали.

Троянці стали всі як хлюща,

Їм лучилася невсипуща,

Не раді і дощу були.

[58] Не знав же на яку ступити

Еней і тяжко горював,

Чи тут остатись, чи поплити?

Бо враг не всі човни забрав;

І миттю кинувсь до громади

Просить собі у ней поради,

Чого собою не вбагне.

Тут довго тяжко раховали

І скілько не коверзовали,

Та все було, що не оне.

[59] Один з троянської громади,

Насупившися, все мовчав

І, дослухавшись до поради,

Ціпком все землю колупав.

Се був пройдисвіт і непевний,

І всім відьмам був родич кревний —

Упир і знахур ворожить,

Умів і трясцю одшептати,

І кров христьянську замовляти,

І добре знав греблі гатить.

[60] Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Він так здавався і нікчемний,

Та був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох.

Уже в чім, бач, пораховати,

Що розказать – йому вже дати;

Ні в чім не був страхополох.

[61] Невтесом всі його дражнили,

По-нашому ж то звавсь Охрім;

Мені так люди говорили —

Самому ж незнакомий він.

Побачив, що Еней гнівився,

До його зараз підмостився,

За білу рученьку і взяв;

І, вивівши Енея в сіни,

Сам поклонився аж в коліни,

Таку Енею річ сказав:

[62] «Чого ти сильно зажурився

І так надувся, як індик?

Зовсім охляв і занудився,

Мов по болотові кулик?

Чим більш журитися – все гірше,

Заплутаєшся в лісі більше,

Покинь лиш горе і заплюй.

Піди вкладися гарно спати,

А послі будеш і гадати,

Спочинь, та вже тогді міркуй!»

[63] Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не міг ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався,

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхіз йому приснився,

Із пекла батечко явився

І синові таке сказав:

[64] «Прокинься, милеє дитятко!

Пробуркайся і проходись,

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене боги к тобі послали

І так сказати приказали:

Щоб ти нітрохи не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти божу волю

І швидче в Рим переселивсь.

[65] Збери всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ;

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сіцілію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Та ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

[66] І по олімпському закону

Уже ти пекла не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то і в Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся,

До пекла навпростець прямуйся

Пішком, – не треба і коня.

[67] Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай, синочок!..»

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився;

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

[68] К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль;

І там не довго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день збирались та складались;

І світу тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Як чумакам дощ восени.

[69] Венера тілько що уздріла,

Що вже троянці на човнах,

К Нептуну на поклон побігла,

Щоб не втопив їх у волнах.

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір.

Із кінними проводниками,

З трьома назаді козаками,

А коні правив машталір.

[70] Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

[71] Приїхала, загримотіла,

Кобиляча мов голова;

К Нептуну в хату і влетіла

Так, як із вирію сова;

І не сказавши ні півслова,

Нехай, каже, твоя здорова

Бува, Нептуне, голова!

Як навіжена, прискакала,

Нептуна в губи цілувала,

Говорячи такі слова:

[72] «Коли, Нептун, мені ти дядько,

А я племінниця тобі,

Та ти ж мені хрещений батько,

Спасибі зароби собі.

Моєму поможи Енею,

Щоб він з ватагою своєю

Щасливо їздив по воді;

Уже і так пополякали,

Насилу баби одшептали,

Попався в зуби був біді».

[73] Нептун, моргнувши, засміявся;

Венеру сісти попросив

І після неї облизався,

Сивухи чарочку налив;

І так її почастовавши,

Чого просила, обіщавши,

І зараз з нею попрощавсь.

Повіяв вітр з руки Енею,

Простивсь сердешненький з землею,

Як стрілочка, по морю мчавсь.

[74] Поромщик їх щонайглавнійший

З Енеєм їздив всякий раз,

Йому слуга був найвірнійший —

По-нашому він звавсь Тарас.

Сей, сидя на кормі, хитався,

По саме нільзя нахлистався

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його прийняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в луччім місці би проспавсь.

[75] Но видно, що пану Тарасу

Написано так на роду,

Щоб тілько до сього він часу

Терпів на світі сім біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув – і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб окошилась

Біда і більш не продовжилась,

Щоб не пропали всі з коша.

вернуться

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Енеїда [Энеида]

Котляревский Иван Петрович

Наши партнеры