Выбери любимый жанр

Голова Якова - Дереш Любко - Страница 17

Изменить размер шрифта:

полем — повне сонячне затемнення. На трибунах — танці святого Вітта. До кінця світу —

три хвилини, рівно три хвилини. Байдужим не залишиться ніхто. — Матвій заговорив

голосом спортивного коментатора: — Отже, арбітр подає м'яч, м'яч переходить до

Кетцалькоатля, пас на Перуна, небезпечна ситуація на штрафному майданчику,

напівзахисник КаліЮґи Тескатліпока намагається зіграти проти правил, знову Лакшмі-

Нараяна... пас на Алу Парата, Алу Парата обводить другого напівзахисника Уіцілопочтлі...

Передача на Кецалькоатля... ГОЛ!!! ГОЛ!!! Такого екстазу ми ще НЕ ВІДЧУВАЛИ!!!

«Шамбала» — чемпіон!

Йоланта заіржала.

— Вибачте, — сказала вона, заспокоївшись. — Знесло голову. Так смішно!

Богус кинув, мовби між іншим:

— У дві тисячі дванадцятому відбудеться вирішальний матч, Якове. Уявляєте звучання

своєї симфонії на відкритті цього чемпіонату?

Яків захитав головою. Схрестивши руки на грудях, він сидів окремо від усіх, як засохлий

корінь.

— Ні, її не буде.

Яків глянув на Матвія. Матвій закотив очі до неба, встав з-за столу і пішов на кухню.

«Ну от. А ти хвилювався. Ти переміг!»

Яків відчув жар по ногах. Передчуття свободи.

— Матвію, що ти задумав? Зупинись! — зойкнула Майя. Яків встиг тільки побачити

лезо ножа, яке зблиснуло біля його очей, і кректання липучої стрічки. До чого тут стрічка

Яків почав видиратися, але було вже пізно. Матвій заламав йому руки за спину і змотав ї

скотчем. Майя (було чути, що їй бракує повітря) кричала:

— Ти що робиш?! Матвію, зупинись! Годі! Ти що, здурів?

Матвій заламав йому ногу і примотав її до ніжки стільця. Пара секунд, щоби примотати і

другу.

— Ну ось, тепер все нормально. Пане Богусе, ви не лякайтесь, це в нас суто сімейні

розмови. Не зважайте, продовжуйте. — Матвій втер піт із чола. — Що там ви розповідал

про Марію-Антуанетту?

— Ах, Марія-Антуанетта? Марія-Антуапетта з роду Габсбургів була певна, що впливал

на хід подій за допомогою колоди карт. Розкладаючи пасьянс, вона вважала, що світ

розуміє і слухається її. Коли почалась Французька революція, королеву кинули до

в'язниці, щоб відсікти їй голову. Марія-Антуанетта цілу ніч розкладала пасьянс, який

повернув би світ так, щоб страту відмінили. Її застали за незакінченим пасьянсом. Її

останні слова на ешафоті були такі: «Майже вдалось».

— Ти чуєш, Якове? Майже про тебе історія. Так-так, продовжуйте, пане Богусе, я

повернуся за хвильку. А ти, — він показав ножем на Майю, — навіть не думай йому

допомагати. Ти зрозуміла мене? У кут. Отож-бо.

Матвій побіг на другий поверх.

— Боже, що це робиться! — Майя схопилась за голову. Вона кинулась відв'язувати

Якова. Але Матвій прийшов швидше, ніж та встигла щось зробити.

— Я ж сказав: не підходь. Це не твоє діло. Він — не твоя сім'я. Він — моя сім'я. Це ти

звільнила мамину кімнату без мого дозволу?

— Так, я там...

— Дуже дякую.

— ...займалась йоґою...

— Ти не проти займатися відтепер йоґою в іншому місці?

Матвій одним рухом перехилив стілець з Яковом на задні ніжки.

— Ви спілкуйтесь, спілкуйтесь... А ми з братом підемо писати симфонію.

І Матвій потягнув крісло з Яковом до сходів.

— Якове, ти не уявляєш, як мені неприємно це робити. Неприємно... і важко... —

кректав Матвій, тягнучи крісло з братом по сходах. — Мені дуже, дуже шкода, що так

відбувається. Я так і знав, що ти викинеш якийсь фокус.

— Та який фокус? Ви робите світові катастрофи! Ви чините геноцид!

— Не перебільшуй наших заслуг, Якове. Я роблю це для твого ж блага. Соліпсист

хрінів, — сказав Матвій, затягуючи крісло в мамину кімнату. — Тебе що, для цього тато з

мамою зробили? Так, і щоб ніяких дурниць мені. Ніж дуже гострий. Я хвилююся. Я можу

психанути.

Матвій розрізав липучу стрічку і висмикнув з-під Якова стілець. Той повалився на підлогу.

— Зроби те, що маєш зробити, і живи достойним життям! — сказав Матвій уже на

порозі, тримаючи в руках ніж і крісло. Вийшов і замкнув двері з іншого боку на ключ.

— Я що, кров'ю маю вам на стінах писати симфонію? — прокричав Яків у двері, — Тут

нічого немає.

За якийсь час двері відчинились, і Матвій кинув у кімнату жменю маркерів.

Чорний заєць, червона рука

Andante nоn troppo

(неспішним кроком)

У те товариство сиділо тихо.

Ти, — сказав Матвій до Майї. — Я тебе знаю. Можеш залишатися. Щоб ніяких підпалів

дому. Знайду твоїх батьків і спалю їхню хату, щоб ти зрозуміла. Щоб ніяких, ти зрозуміла?

Це тобі не романтичне кіно. Ніяких підкопів, таємного визволяння, ніяких замахів на

головного наглядача. Завтра мені потрібно з'їздити в Київ. Я приїду і перевірю, чи не було

диверсій. І перевірю, що там наш маестро. На хліб і воду його. Ти відповідаєш за нього, затямила?

Майя зрозуміла, що настав момент, за яким вона плакала, коли слухала Марі Лафоре,

коди думала про Львів. І від її рішення залежить усе.

Їй уже давно не п'ятнадцять, не шістнадцять, не вісімнадцять, а вона однаково лажає. Є

життя, яке треба прожити, і найліпше, що можна з ним зробити — це дозволити йому

ставатися.

Зрозумівши це, Майя, аж до сьогодні, ставила раз за разом той сам диск — нью-

ейджівський збірник з піснями Олівера Шанті, Кїтаро, Ванґеліса та інших композиторів, чия музика відповідала мотиву океанічної любові.

Врешті-решт, Йоланта справді дівчинка для сексу. Не більше. Досить подивитися на неї, на її манеру малюватися і вдягатися — це якийсь ескорт-сервіс, а не людина.

З Матвієм Майя тримала дистанцію ще у Києві, відколи він спробував оволодіти нею на

йоґа-студії.

У задзеркаллі залишався тільки Іван. Він найбільше годився для того, щоб розрядити

емоції.

Емоції нагромаджувалися, їх ставало тим більше, чим сильніше Майя намагалася

розібратися у собі і в тому, що з нею відбувається.

Уже не пригадати, який то був день по малійському календарю, коли Майї довелося

зустрічати Богуса самій за сніданком. Скоріш за все, то був день флейти — день видихів

на самоті: зітхання від смутку, втомленого зітхання, зітхання за коханим. А ще зітхання від

праці, від оргазму наодинці, від куріння блакитного логосу, від полегшення і від

безглуздо потраченого дня. Майя зрозуміла, що флейти — її астрологічний знак у космосі

Якова. При згадці про Якова ставало самотньо.

Самотньо зустрічати Богуса випало саме па флейти.

Майя вчила з Іваном уроки, бо вирішила замінити йому матір. Вона багато читала, знала, що

це перенесення, розуміла, що тут замішані спогади про Анатолія. Нічого більше

зробити з цим не могла.

Вона загубила свій шлях ще там, у дитинстві. А блукати у пітьмі більше сил не було.

Вона поставила все на Якова і гадала, що він приведе її назад, у початок всього. Туди, де

вона втратила себе.

Де смисл, сильніший, ніж рік 2012, туди, де є заради чого жити і є за що вмирати. Де є

щось більше, ніж нейрофізіологічні реакції, і де не конче має відбутися те, що вона

побачила у снах і витлумачила з жестів та поглядів.

Але завтра вона буде плакати не через печальний зміст своїх снів. На ранок вона

розбереться у символах свого сновидіння, зробить висновки — і нічого не зміниться.

Майя знала це і нічого не могла вдіяти. Вона падала.

Майя запалила ароматичну паличку. На упаковці з паличками вона прочитала гасло

фірми — найкращий рекламний слоган за всю історію людства. «Everyone has a reason to pray — кожен має причину помолитись». Хіба не фантастично?

Вона помітила в собі схильність брати над ним верх. З Іваном вона мала незаперечну

перевагу бо хто він такий? Йому заледве виповнилося чотирнадцять, представник

Перейти на страницу:

Вы читаете книгу

Голова Якова

Дереш Любко

Наши партнеры