Стотридцятитрьоххвилинний бог - Коретнюк Юрко - Страница 3

• Предыдущая
• 3/9
• Следующая

Я лежала на траві на Контрактовій площі та дивилася далеко-далеко у гору, неначе вивчала дощові хмари, які повільно текли з північного-сходу на захід. Я це знала певно, бо завжди тримала компас у сумці, який показував тільки туди де, може, ще одна дівчина — така сама, як і я — лежить на траві, посеред головної площі та дивиться на компас.

Десь поруч Має бути Коді, яка п‘є пиво та слухає Esthetic Education. Ще вона уважно дивиться на перехожих хлопців та дівчат, а ще, чомусь бридливо, на зграю свідків Ієгови, які в наглу заштовхують усіх у коло біля пам‘ятника Сковороді.

Телефон вібрує без зупинки, а мені лінь запхати руки до наплічника, бо там страшенний безлад.

— I’m a soul soldier, — заводить Коді

Я сиджу похмура й майже одна. Поруч мене сидить мій гарний друг, який дав змогу купити себе лише за двадцять гривень.

Він продався мені на все життя і з цієї хвилини я володіла ним.

В обличчя дмухав теплий вересневий вітер, а перед очима безперестанно мерехтів водограй. В руках була тонка книжка Жадана.

Вкотре розумію, що це не має література та хочу закрити книжку. Але помічаю, що у наплічнику немає нічого чим можна зробити закладку. Тому підбираю з асфальтованої доріжки пожовклий листок ідеальної форми та кладу під тиск не стільки сторінок, як думок.

Я почуваюся на диво одинокою у цей воістину день.

Якось дивно, але скоріше за все я почуваюся безсімейною.

У ті хвилини до голови почали лізти різні спогади, які нароїлися там за останні років так -адцять.

Повільно іду та помічаю грозові хмари та борвієві ігри із моїм тілом.

Хмаровиння схожі на м‘які матраци, чи, принаймні, на злежані сінники.

Повітря…

…воно пахне розмаєним сонцем. Здається, що це розмай й тьмяний присмак на устах після глінтвейну.

Тьмавий образ співів Тома у голові починає куйовдитися та перетворюватися на щось зовсім невідоме.

У такі моменти мені завжди стає легко й я відриваю ноги від землі. Я починаю летіти далеко туди, де мала б бути, як би не…

Дощ…

У мене у голові грають різні звуки, які я намагаюся поєднати у довгі треки, а потім записати на якийсь оптичний насій аби про них дізналися абсолютно усі.

Треки виходять такі, якими би я хотів, щоб їх написала Заволока, тільки у словесній формі. Я намагаюся записати їх на тонісінькому листочку паперу й підкреслити червоню фарбою найголовніше.

Навпроти мене сяє Щось. Він сидить на верхівці драцени та плюється насінинами на землю. А потім…

…вона пригортається до мене та обіймає її. Вона думає, що я сплю й починає гладити моє волосся. Мені здається, що вона дивиться прямісінько у очі, хоча я можу помилятися. Я відкриваю очі. Вона трішечки лякається та легенько, ледве помітно, тремтить. Я підношу свої вуста до її уст та починаю цілуватися. Увесь цей час ми тривожно дивимося один одному у очі. Її очі чимось схожі на безкрає озеро: такі ж блакитні та такі ж безодні, повні емоцій та почуттів. Безмірові переживання зароджуються десь в середині тіла й повільно просотуються до неї. Її любові належать мені більше ніж їй, і навпаки.

Все навкруги вимащене червоною фарбою, чи то квіточки позливалися на фоні щастя? Я хочу відчувати її повністю. Володіти нею й одночасно віддавати усього себе. Мені починає здаватися, що вона плаче, бо її очі стають вологими.

Її тіло також вогке, коли я відчуваю його тут і зараз, проводячи руками по спині. У такі моменти мені починало здаватися, що по її спині починають бігти електризовані потоки тепла. Більше нічого не було потрібно, а тільки сама вона.

Вона, о Боже, Вона.

Я називаю її тихо на ім‘я подумки, а потім починаю думати, що вона, скоріш за все, робить те саме. Мені знову (неначе це відбувалося протягом усього життя) здалося, що ми сидимо десь на протязі біля балкону й палимо. Ми повільно п‘ємо каву із великих філіжанок, на яких намальовані гори Норвегії. Тоді мені здавалося, що усе наше життя складається із таких маленьких філіжанок, бо більше ми нічого не робили.

Ми…

…просторові уявлення про цей світ почали руйнуватися, коли з неба впала маленька зірочка та покотилася по озерній, майже скляній (бо їй заважав вітер) поверхні, бо тоді майже не стало жодних варіантів, і тільки музика.

О Боже! Музика грала цілу добу безперестанно через гучномовець мобільного телефону, а ми її слухали та всотували, неначе молоко, яке тече з криничок Всесвіту.

Тоді мені здалося, що я знайшов ключ від усього. Універсальний ключ від усіх щілин твого тіла, бо вони усі ведуть до найголовнішої — твоєї душі.

Мене просто заворожують твої очі, бо вони сяють так само яскраво та мають ту саму глибину, що і тоді.

Ти на фотокартці мало чим відрізнялася від тебе живою. Хоча скільки я не пробував відкрити потаємні евакуаційні двері до твоєї душі через неї моїм універсальним ключем, мені ніяк не вдавалося. Виходило лише доторкатися рукою до твоїх очей.

…починає дивитися на мене усією своєю суттю. Я більше не можу ігнорувати Щось та починаю відтворювати самого себе за допомогою такою важливої кнопки „Репіт”. Вона мала знаходитися там само, де знаходилися кнопки першого совєтського термінатора — Карлсона, але ззаду на спині, та навіть попереду, нижче від грудини, не було нічого. Тільки волосся, сало, шкіра й м‘язи. Я навіть не був певен чи є там хоч трохи лімфи, чи крові, бо, кажуть, що у мене немає серця, а що тоді буде їх качати.

Та, ні — щось повільно стукає у грудях, неначе біти з бібліотеки семплів Radiohead.

Я доторкаюся рукою до серця та починаю відчувати таке незвичне гудіння. Гуло, чомусь, зовсім не у грудях, а скоріш у голові.

Джаз починає грати.

Спочатку тонкі звуки саксофону пронизують моє незміцніле тіло, а потім й протяжний, занадто енергетичний, як для мертвих, жіночий вокал.

На підлозі (чомусь підлога стала дуже роковим місцем останнім) часом. Там завше сиділа ти, чи завжди мав лежати хтось. Зараз долівка пустувало, що приносило певні тривоги) лежала червона краватка та безліч старих журналів. Десь мали бути телефонна слухавка та старенький радіоприймач вісімдесятих.

До голови приходять різнокольорові хіпі та крики на всю вулицю: „Піс, мен!” НА вустах відразу з‘являється посмішка.

Щось також посміхається та дивиться на мене своїми очима-альбіносами. Щось домінує наді мною, бо я завжди підтакую йому та роблю усе, щоб задовольнити його примхи.

Щось — це не вигадана істота, а цілком реальна людина. Він (чи вона? Ніколи не міг зрозуміти це через його зовнішність фріка й голосом занадто високим для жінки й занизьким для чоловіка, — чи навпаки?) ніколи не показував своїх емоцій, а просто знаходився завжди поруч, неначе фантом.

Не знаю чому, але Щось ніхто не помічав. Із ним міг спілкуватися тільки я. Він був якийсь дивний, не розмовляв ні з ким та не купував талончики у кондукторів в трамваї. А контролери ніколи не штрафували Щось. Ми…

…повільно пили каву із повільним порушенням циклів. Бо частини нашого спільного оповідання із моїм особистим чомусь сильно перемішалися. Й утворилася каша, схожа на бруд.

Вія лежала на ліжку та повільно дихала. Вона дихала так, неначе була тяжко хвора. Часом навіть здавалося, що вона відпускає душу. Чи, наприклад, просто літає десь дуже високо у хмарах. Вона повільно миготить очами й повільно смакує свої сльози на смак, бо вони тихо скочуються по щоці до кутика рота. У її руці недопалок, а простирадла прорізані наскрізь попелом. Вія не замислюється над тим, що вона робить. Здається, що вона зовсім позбавила себе такою набридливої та такої непотрібної звички.

Вона розуміє, що не брала до рота алкоголю вже чорт знає скільки, а тому та отрута виробляється оргазмом самостійно. Вія вже більше нічого не хоче, бо бачить велику мокру пляму на підлозі. Десь лівіше від плями лежить потріскана склянка. Вона не має високої ніжки, яка раніше не давала їй впасти.

• Предыдущая
• 3/9
• Следующая