Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 66

• Предыдущая
• 66/150
• Следующая

Ми зустрілися якраз під ту пору, коли я був смердів самовдоволенням, як цілий Duty Free shop у міжнародному аеропорту. Здавався сам собі зашибісь яким правильним пацаном. Саме на тій хвилі, менше ніж за місяць після зіткнення з Сашком під «Пантаґрюелем». Звідтоді ми сто разів сиділи з Лялюською в Золотоворітському скверику, в кав'ярні навпроти того казино-бару з автоматами, куди Сашко почвалав, сподіваючись за двадцятку відіграти своє життя назад, — із протилежного боку, в «Космополіті», і в пабі на розі Золотоворітської теж: обтоптали, обснували своєю присутністю, як павутинням, цілий той п'ятачок, і тільки в «Пантаґрюель» я її ніколи не водив. Жінка твого життя — здавалось би, слинява банальність, ото хіба для ресторанного репертуару й годиться, для якого-небудь галімого шансону, — вголос такого не промовиш, якщо тільки ти не повний кретин. Але той, хто це придумав перший, точно не був кретином. Схоже, всяка банальність — це істина, яку просто забагато повторювали: як мантру, до повної втрати смислу. Істиною вона від того бути не перестала, тільки що смисл її первісний, затертий од частого вжитку, кожен уже має відкривати для себе наново сам. Жінка твого життя — та, хто повертає тобі твоє життя. Твоє власне, таке, яким воно мало б бути — якби ти, мудило, його не просрав. Якби не спорснув, відмовившись тримати зусилля.

Денга, алтин — знову вертаюсь на той самий рядок, читаю й не розумію прочитаного… Ні, щось не йде мені сьогодні робота…

…Скільки їй років? — спитав мене тато про Лялюську, коли ми приїздили записувати його спогади (і ввесь той назбираний фільмовий архів, майже два роки Лялюсьчиної праці, тепер лясне псу під хвіст, бо ж то власність каналу!). Я сказав: вона на п'ять років старша за мене. Я чекав від старого згадки про маму — хай не прямо в лоб, мовляв, вона схожа на маму (хоча в чомусь таки й схожа — в Лялюсьці теж є щось від альпіністки, тьху-тьху, стукаю по дереву…), — чекав, що тато стане згадувати історію свого власного найголовнішого в житті кохання, то був би знак, що він Лялюську прийняв і розуміє, наскільки це для мене серйозно. Натомість він розчулився, але якось не в тему: о, зрадів, ти завжди любив старших дівчат, пам'ятаєш, тобі було три роки, а сусідській дівчинці чотири з половиною, і ти всім розказував, що з нею женишся? Лазив за нею хвостиком, ведмедика їй свого подарував, — пам'ятаєш?.. Я не пам'ятав — ні дівчинки, ні ведмедика, проте й собі розчулився: завжди приємно переконуватися, що час — величина відносна, що ні в чому істотному людина з роками не міняється, і той біленький малюк із перетятими ниточкою пухкими ручками на старому фото та нинішній дуболом, метр-вісімдесят-вісім-вісімдесят-два-кіло, — таки одна й та сама особа. Коли я потім розповів про дівчинку з ведмедиком Лялюсі, вона, посміявшись, сказала, вкотре вразивши мене безпомильним попаданням у не висловлену мною думку: а тобі не здається, що це твій тато про себе думав — про те, що він сам запам'ятав із своїх трьох рочків, із тої ночі, коли його розбудили поцілувати на прощання тету Гелю, я ж його про це розпитувала, от його й повело за аналогією?.. Розумничка моя, доктор Фройд мій доморослий. Жінка, що входить у твоє життя, прошиваючи його наскрізь, буквально, як голка з ниткою, — збираючи докупи, стягуючи на одну нитку його розсипані в часі шматки-пацьорки в цілісний рисунок, що почав низатися задовго до твоєї появи на світ. Жінка, що сягає глибше твоєї власної пам'яти, — і тому з нею ти твердо знаєш, хто ти.

І перший показник, що це Вона: Лялюська вернула мені мої сни. Увімкнула світло в невживаних кімнатах. То байдуже, що частина тих снів виявилась насправді не моїми — ніби за час моєї відсутности, поки я тупо напаковував собі голову звітами до податкової, методами вламування клієнтів, пошуками путнього бухгалтера, юриста, надійних експертів, надійних хабарників у міській адміністрації та іншим лайном, і того лайна було так багато нараз, що голова не встигала перетравлювати й страждала хронічним закрепом, — за цей час у тих невживаних кімнатах оселився хтось чужий. Хтось, кого я знати не знаю, і так і не збагну, чого він там блукає з своїм ліхтариком, як на ретро-кіносеансі, раз у раз демонструючи мені кавалки якогось старого фільму, — і який має стосунок до мене й моєї родини. Що якийсь має — це я здогадуюсь із того, що родина також загостила в мої сни, тільки якось химерно, боком — тета Геля проходить крізь мене, як крізь порожнє місце, адресуючись до Лялюськи, ніби я їм не більше ніж посередник, — гаразд, хай буде так, я не ревную, але трошки все-таки й кривдно, бо хто тут кому, питається, рідна кров? Чийого тата в трирічному віці витягали з ліжечка поцілувати на прощання, а потім везли до Казахстану в телячому вагоні, на безводному сухому пайку, і бабця Ліна свої півчашки води, які їм видавав конвой на станціях, набирала по ковточку й націджувала з рота в рот дитині разом із своєю слиною, щоб ні краплі не змарнувалося? (Сам тато тієї подорожі не пам'ятає, але розказував нам як по писаному — як од бабці чув.) «Виходить, — співчутливо й м'яко, як вона це вміє, випитувала в нього Лялюська в нашій малогабаритній вітальні, де тато сидів під камерами штивно, як у гіпсовому корсеті, боячись порушити позу, між розп'ятим на стіні гуцульським килимом і сервантом із недобитками старого сервізу корецької порцеляни (у світлі камер мене мов уперше осліпило жалюгідне вбозтво цієї старанно зліпленої з уламків старовини обстанови радянського добробуту, в якій я виріс), — виходить, Вас, по суті, репресували дитиною — тільки за те, що Ваша тітка воювала в націоналістичному підпіллі?» Тато зніяковіло крякнув: йому явно не сподобалось бути, в його-то літа, «репресованою дитиною», хотілось якось мужніше пописатися перед майбутньою невісткою, і він несподівано для мене став розказувати — я навіть, грішним ділом, подумав, чи старий не вигадує, принаймні раніше я ніколи не чув од нього цієї історії, — як уже в Казахстані, на поселенні, він, п'ятирічний карапуз, одного разу кинувся захищати свою маму від солдата-вохрівця, вчепився тому зубами в руку й прокусив до крови: «Той розлютився, ух, каже, бандеровскоє отродье, стрелять вас всех, гадов, — але маму пустив!», — тато засміявся, стягуючи рясні (які ж поряснілі, подумав я!) зморшки з цілого лиця до очей і сяючи зовсім як той, п'ятилітній, — тішачись зі своєї вперше проявленої чоловічої доблести, — і я побачив, що він каже правду. Ти мені цього ніколи не розповідав, закинув я йому потім, на що він, усе ще в піднятті, весело відгукнувся: та я й сам забув, аж диво, як воно пригадалося!.. Так я побачив, що Лялюська вміє вмикати світло в невживаних кімнатах не лише мені. Це її дар — добувати з людей заховану інформацію, як натискати на кнопку: клац! — і спалахнула лампочка. (Тобі би детективом працювати, жартома казав я, — ага, як Коломбо! — підхоплювала вона: в нас із нею вже виробився свій репертуар постійних фраз і словечок, єдине призначення яких — заступати дотики, бо не можна ж цілий час жити не рознімаючи обіймів, і на те й вигадані любовні слова, щоб ними обійматися, — тепер із цього репертуару дещо доведеться скреслити, щоб не ятрити їй душу зайвий раз, тепер моя Лялюська більше не Коломбо…). Аж неймовірно, скільки всякого такого, давно в нашій родині забутого, вона отак непомітненько повитягала на світ, і все воно поступово складалося докупи, — всі порізнені факти, те, що я запам'ятав із розповідей бабці й дзядзя, якісь доривчі згадки, неприкріплені до дат епізоди, люди, що давно повмирали або розсіялися по світі, — все само собою монтувалося в хронологічну послідовність, крок за кроком розкладаючись по порядку по луночках років. (Звісно, що я з того тішився, — сам я ніколи не мав часу зайнятися родинною історією, і те, що завдяки Лялюсьці отримував її на шару, за цей рік призвичаївся приймати як невід'ємну частину вже нашого з нею родинного побуту, — тепер і з-під цього побуту попливе фундамент, усунеться те, що нас зробило спершу спільниками, а вже потому коханцями…) А Лялюсьці ще й усього того було мало: коли я часом казав — слухай, може, вже досить, ти вже й так усіх Довганів за чотири покоління вивчила як рідних, — вона тільки голівкою крутила: це все, що я назбирала, може ні на що й не придатися, для тридцятихвилинного фільму, щоб він був чогось вартий, треба мати відзнятих добрих тридцять годин, і з них двадцять дев'ять іде в корзину, а мені все ще бракує, — клацала пальцями в повітрі, — головного ходу, розгадки, от!.. Розгадки — чого? Під такі хвилини мені робилось незатишно — я почував себе отим посередником. Ніби Лялюська, якимось загадковим трюком перемістившись через мене в часі, як у дитячій грі в «слона» — перестрибнувши через мою підставлену спину, — опинялася на місці вже навіть не моєї, а татової мами — бабці Ліни, головної хранительки наших родинних переказів.

• Предыдущая
• 66/150
• Следующая