Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 52
- Предыдущая
- 52/150
- Следующая
— Дейдрімінґ, — видушує Дарина, стараючись звучати розважливо: всі діагнози завжди звучать розважливо, навіть смертельні. — Є такий термін у психології.
— Так? — неуважно перепитує Ольга Федорівна. Те, що винайдену нею таємну гру, про яку вона тридцять років нікому не розповідала (цікаво, а зі своїм нинішнім чоловіком про що вона говорить?), виявляється, скласифіковано, пойменовано й укладено кимось у відповідну шухлядку з наліпленою етикеткою, особливого враження на неї не робить, — Ольга Федорівна взагалі не сприймає загальників надто поважно, в неї до них якась інстинктивна недовіра — до наукових термінів, до політичних концепцій: вона їх не чує, не запам'ятовує, досі не знає, чим лібералізм різниться від демократії і що таке громадянське суспільство, — для неї це все чоловічі ігри, які до її життя мають хіба той стосунок, що можуть одного дня його зруйнувати. Дарині спадає на думку, що вона вспадкувала від матері значно більше, ніж їй здавалося досі. І здатність «крутити собі кіно», виходить, також. Тільки що Даринине «кіно» завжди крутилося «на винос», із думкою, як це перенести на екран і показати іншим, — а материне виготовлялося для аудиторії з одного глядача.
Ось таку б зробити передачу — перенести на плівку ті фантазії, що снуються в людських головах і допомагають людям вижити. Дейдрімінґ на екрані, чим не телебачення майбутнього? Суперовий проект, нічого не скажеш, особливо як на відставну анкорвуменшу. Що ж, тепер, коли її відставлено (ні, коли вона сама себе відставила, прошу панства!), вона зможе без будь-яких перешкод, як колись її мати, намріювати собі скільки завгодно прекрасних, снодійних проектів, не переймаючись тим, як його все зреалізувати. Творитиме собі свою приватну віртуальну реальність, до якої нічиї брудні лапи не матимуть доступу. Щоправда, й нічиї чисті також. Надзвичайна перспектива, хоч відразу вішайся. Все одно, що сісти на голку, справді.
Але щось у почутому Дарині все ж муляє — щось не-проковтнуте, як риб'яча кісточка, застрягла між зубів, і вона вперто лізе туди язиком — висмикнути, зализати:
— Дейдрімінґ — по-нашому можна перекласти як сон наяву. Чи сон із розплющеними очима. Сон у свідомому стані.
— Так свідомому ж, я ж тобі кажу, — потверджує Ольга Федорівна, ніби трохи дивуючись, що дочка не пойняла їй віри й потребує для справдження щось там іще перекладати, тоді як вона, мати, їй уже все що треба оповіла. — Це не те щоб якісь там галюцинації абощо, боронь Боже! — (О, і це Дарина також упізнає, це їхній кревний страх, фамільний: досить мати в родині одного офіційного шиза з наліпленою етикеткою, дарма що фальшивою, щоб уже до скону харапудитися, підозрюючи за кожним своїм кроком загрозливо навислу тінь безумства, — хоч та «сутяжно-параноидальная психопатия», яку наліпили на батька, жодних «галюцинацій» і не передбачала, для діагнозу цілком вистачало «нав'язливих ідей», а «нав'язливими» вважалися ті ідеї, від яких ти не відмовляєшся, коли від тебе того вимагають, та ще й такими переконливими арґументами, як удар по голові в нічному під'їзді…) — Просто, сама собі придумую таку ніби гарну-гарну казку, як тобі перед сном розказувала маленькій. І так уже була до того звикла, що навіть удень на роботі іноді ловила себе на відчутті, ніби на мене вдома ввечері жде щось гарне, — так, як при Толі було…
Ах, то он воно, значиться, як було при Толі. Дарина й сама добре знає цю радість дня, наскрізь під'яскравленого в кожній дрібниці чеканням любовної ночі, — тільки чомусь це материне наївне звіряння (з якого відразу суне, як із розкритих дверей, хмара інших далекосяжних здогадів про її сексуальне життя, і з дядею Володею також, мати сама явно не розуміє, як багато цим про себе сказала, більше, ніж за двадцять років усіх їхніх дипломатичних перемовин…), — замість зворушити, озивається в Дарині глухим болем: чи то відгомоном її давнього дочірнього бунту, з якого вона колись вийшла, узброєна непохитною юною певністю, що ніколи, ні за яких обставин не дасть себе підбити жодному чоловікові, — а чи якимсь сукупним жалем, за матір і на матір водночас… Так, вона завжди знала, що вона, Дарина, — дитя любови і, виростаючи, в своїх власних стосунках із чоловіками раз у раз натрапляла на випорслі з глибин дитячої пам'яти прямі, як оце зараз, свідчення, що колись її батьки були дуже щасливі разом. Десятиліттями ті дитячі враження зберігалися в ній, чекаючи, доки їх прояснить прожектором дорослого досвіду: ось родина вертається з прогулянки, і тато на сходах пропускає маму вперед, а сам із маленькою Даринкою лишається стояти внизу, задерши голову, а потім зі сміхом кидається наздоганяти маму, перестрибуючи через дві сходинки, і вони десь там поверхом вище шамотаються й хихочуть, у цю мить цілком про неї забувши, — так тепер любить наздоганяти її на сходах Адріян, але відкриттям вона завдячує ще Сергієві, який першим їй зізнався, що не може спокійно дивитися на неї ззаду (вона тоді, ще не знаючи чоловіків, сприйняла це повідомлення з палкою цікавістю, і зараз же згадала батьків вираз, коли він стояв на сходовому майданчику з задертою головою…), — взагалі, вона тільки десь аж класі в другому сповна здала собі справу з того, що тато з мамою справді зустрілися колись як чужі люди, котрі могли б і не зустрітися, і тоді не було б її, — і взялась по-прокурорськи діймати їх розпитами, як саме вони зустрілися. Можна вважати, що то було її перше в житті інтерв'ю, і вона лишилася ним невдоволена, як і більшістю своїх інтерв'ю аж до сьогодні (до вчора, до вчора!): вона-бо вибивала з тата з мамою не що, як готову «сторі», з якої ясно випливало б, що зустрілися вони невипадково, що інакше й бути не могло, і покохали одне одного з першого погляду й на віки вічні, — а тато з мамою, як двійко шибеників зі старшого класу, перехопили ініціативу й повели гру за якимось своїм, незбагненним для восьмилітки сценарієм: пустували, навзаводи обкидали одне одного, як сніжками, геть, здавалось їй, недоречними деталями, весело перебивали себе навзаєм, дражнячись: а ти сказав — ні, це ти сказала, — пхи, і не думала, дуже було потрібно! — ага, кажи-кажи, та ти з мене очей не зводила! — і мама хихотіла, як дівчинка, якій на уроці передали записку від хлопчика, на що, як обурено вважала маленька Даруся, не мала жодного мам'ячого права… Адька так само любить тепер згадувати їхню першу зустріч у гумористичному тоні, любить жартома імпровізувати, щоразу на інший лад, той самий сюжет — як він приперся до неї на студію, а вона зашипіла на нього як кицька, але ніжки — го, ніжки її він зразу оцінив, зразу вирішив, що такі ніжки його рук уйти не повинні! — і вона так само у відповідь хихоче й кидає в нього сніжками, — тепер, коли вона знає, яким невичерпним джерелом підігріву для всякої любови є звертання до своїх витоків, до початку, і як усяка гра при тому укріплює в тобі свідомість перемоги над життям (бо ж гратися можна тільки тим, що твоє, твоє, належить до тебе, і ніхто тобі того не одбере!..), — тепер їй жаль, що тоді, у вісім років, з неї виявився такий нікудишній інтерв'юер. Що, вимагаючи «сторі», вона не запам'ятала деталей — тільки загальний розмитий образ, як у скляній кулі, в якій, коли її поворушити, сиплеться сніг: батьки молоді, вони сміються, і їхні напівзаметені снігом часу тодішні обличчя — як джерело світла всередині скла…
— Ти чого мовчиш? — питає її мати через тридцять років.
Чого? Та того, що більше нічого від тої любови не лишилося. Звісно, як не рахувати її самої, Дарини Гощинської (хто це її недавно був назвав по батькові, ще й із якимось таким значущим притиском?..), Дарини Анатоліївни Гощинської, відставної тележурналістки сорока неповних літ, що об одинадцятій ранку валяється в ліжку як колода, з мокрими од сліз щоками, й не має куди йти, — не такий уже й великий, як подумати, здобуток для людства. Глупо вважати, ніби діти щось там усправедливлюють, чомусь там служать вінцем чи ціллю. Любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота. Була собі колись на світі одна любов, «Оля й Толя» — «Отолля», як вони підписувалися на листівках до друзів, — була, а тоді перестала бути. Отак узяла й перестала, з технічних причин, — у зв'язку з вибуттям одного з підписантів. І все? Так просто? Досить вибути з життя, як щезнути з екрана, щоб за тобою пішла в небуття й любов — та, що роками тримала тебе на плаву?..
- Предыдущая
- 52/150
- Следующая
