Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 27

• Предыдущая
• 27/150
• Следующая

От що ще спільне в усіх цих снах, і от чому я від початку взяв був їх за щось чужорідне: в них нема ніяких почуттів, як то нормально буває в снах. Ні радости, ні страху, ні тривоги, ні еротичного збудження — нічого такого, самі лише змисли: барви, запахи, звуки, фактура, тут, будь ласка, все на місці, і навіть куди яскравіше, ніж звичайно, наче при наркотичних глюках, — бракує тільки емоцій. Тобто, якщо це спогади, то спогади якогось відключеного мозку, як у зомбі. Чи, як казала бабця Ліна, марення відрубаної голови. Якби не Лялюська, я б, скорше всього, так і вирішив — що на шизуху діло заноситься. А що мені з тим добре — ніби якась інша перспектива щоразу блискає, як буває, коли в міжгір'ї зненацька відкривається вид на долину, — то шизи ж, мабуть, теж від своїх галюніків тащаться, ні? Але Лялюська мені ще раніше твердо сказала — ні. Сказала, що вони якраз тяжко нещасливі — за винятком маніакальної фази, яка швидко зміняється депресивною, але до мене це не має жодного стосунку. І щоб я не забивав собі голови тим, чого не тямлю, — навіть трохи немов ображено сказала. Ніби я зазіхав на чуже горе як на привілей, який мені не належиться. Соррі, дитинко. Це я якраз розумію, це вам не омароїдні мужики, завжди готові прокатати до Бенілюксу гарненьку журналістку («бені», не «бені», а на Хорватію мене сього літа все-таки стати, Лялюська ще не знає, оголошу їй десь за тиждень…), — розумію, що серед її спогадів, особливо тих про батька, мають бути темні й тяжкі, як валуни, з яких вона спорудила собі невеличку само-захисну фортецю і боронить туди доступу навіть мені. Закрита підмножина, так би мовити, — в прямому й переносному сенсі. Гаразд, домовилися, чи ж я проти. (Хоч трохи все-таки жаба й підтискає, дивно той чоловік улаштований: так, ніби в ролі визнаного повноцінного шиза я був би їй цікавіший — героїчніший би то, чи що… ніби й справді був лакомився на те місце в її житті, яке вона відвела батькові, — котрий, до речі, якщо вже на те пішло, повноцінним шизом так само ж не був, так що жодної персональної рації в тебе, Лялюсю дорогенька, так уже ревно обороняти інтереси міжнародної федерації психопатів, і взагалі — кожен має право на свою шизу! От десь приблизно так… Ну не псих я, справді?..)

Сало вже всмажилося, цок-плюсь, цок-плюсь, цок-плюсь: розбиваю на сковорідку троє яєць, і кухня вмить озвучується наснажливим шипінням. У холодильнику виявляються огірки, злегка похнюплений пучок редиски й кілька стрілок молодої цибульки; життя, в принципі, є цілком непогана річ. Плюс на боковій поличці майонез «Чумак» (купуймо українське!) — і маємо салат «вітамінний», світлу пам'ятку доби геронтологічного соціалізму… Ба ні, брешу, майонезу при соціалізмі не було в магазинах — ласували базарною сметанкою. Студентами ми спеціально ходили в тодішнє кафе «Театральне» на розі Володимирської, де тепер п'ятизірковий довгобуд, на таку дивовижу, як «яйцо под майонезом» — твердо зварене яйце, полите чайною ложкою майонезу, надзвичайно душевна була закусь. Якби я коли-небудь схотів відкрити ресторан, то тільки суворе «ностальджі» а-ля вісімдесяті, і назвав би належно — «Столова», або «Общепит», або, в крайньому разі, «У Щербицького», — і то, прошу панства, без понтів, без вульгарних фальсифікацій на кшталт «Сільпо», де від сільпо ж ні фіґа, крім назви, а — по-чесному, з достеменним збереженням усіх археографічних подробиць: щоб хиткі столики на трубчастих дюралюмінієвих ніжках, під одну з яких обов'язково підсунуто тісно складеного папірця, аби не розхлюпувався борщ, і ложки-виделки щоб із вічно-масного гнутого алюмінію, а ножів катма, і салфетки в центрі столу — нарізаними вручну паперовими квадратиками, застромленими в пластикову ємкість із неліквідного канцтовару: папір цупкий і гладенький, так що від леда-дотику на ньому прозоро проступають масні відбитки пальців, хоч зараз у міліцію неси… В меню, крім мого улюбленого салату «вітамінний», були б паніровочні котлети з черствого хліба з посинілим картопляним пюре, смажений хек із сірими макаронами кульового калібру, пельмені з оцтом, борщ і компот із сухофруктів — із розвареними темно-бурими покладами на дні склянки, ймовірно рослинного походження. Ага, ще вінегрет. А склянки обов'язково гранчасті, водка з пивом, і на десерт таємниче «пирожене в асортименті»: чималенька бардиґа посипаного цукром січеного тіста під сексуальною назвою «язичок» — як я приїхав до Києва, то в перший свій університетський рік, а рік, не при сніданні згадуючи, був акурат чорнобильський, тільки цими «язичками» й живився: поки не навчився сам куховарити. І ще з сентиментальности подавав би «яйцо под майонезом» — але то вже виключно як specialite du jour [11]. Якщо все це як слід зорганізувати, щоб і дизайн відповідний, стіни помалювати увиш людського зросту зеленою олійною фарбою, плакати там усілякі страшилочні порозвішувати, лампочки щоб горіли в кращому разі через одну, і від часу появи клієнта до часу завваження його офіціантом щоб не менше тридцяти хвилин минало, словом, повне занурення в атмосферу, — переконаний, двері б не зачинялися. І не тільки від західних туристів. Золота ідея, кому б її продати? Може, отому з сріблястим «мерсом» у дворі? Бо справді ж дивно, що ніхто досі не додумався — не інакше, стидаються пацани своєї буремної комсомольської юности, все їм тепер подавай непонятне, Лямур-бонжур, та Шато де Флер, та шевальє з-під Конотопа: як ті селюки, що гонорово обставлялися полірованими гедеерівськими секретерами, за безцінь збуваючи з хат старі мальовані скрині й петриківські ослінчики. Потім онуки схаменуться, а ні фіґа, пізно буде: ні тобі вже скринь, ні ослінчиків. Уже й сьогодні класичний київський фаянс із Європи ввозимо — та хіба тільки фаянс… Зате французького ампіру на кожному аукціоні неміряно, і хапають один з-перед другого, аж гай гуде, і ціни попід стелю накручують, розчепіривши пальці, а спитати б — чувак, ну глянь-но ти на себе, ну де твої предки могли бачити той ампір?.. І на чорта ти купуєш чуже минуле? А от антураж «від Щербицького» я б їм до такого ресторану у змиг ока забезпечив — чого доброго, ще й у моду б увів. Все одно ж через двадцять років так воно й станеться, то пощо відкладати? Ет, що там балакати…

Махнувши рукою на історичну достеменність, в останню хвилину, повагавшись, вбурюю в свій квазівітамінний салат мало не півбляшанки оливок: виходить щось наче вітамінно-грецький. Такий собі посткомуністичний гібрид — шкода, нема твердого сиру, це б сюди вкришити трохи фети, або, ще краще, гуцульської бринзи свіженької… Гаразд, обійдеться; натомість хлібчик всунемо в тостер. Нема то, як запах підсмаженого хліба… Все, моє погодження із зовнішнім світом сягає свого піку одночасно зі слиновиділенням — тепер можна й телевізора увімкнути: він стоїть на Лялюсьчиному каналі, але Лялюську я, хам і бидло, проспав як колода, на цілих півгодини, і трапляю в акурат на останні вісті, ну-ну. Щоб почути, що Багдад і досі ще бомблять. От суки, бліцкріґівці довбані.

Тільки-но, вмостившись навпроти екрана, зі смаком натоптую повен писок яєшнею, салатом і теплим (хрумтить!) пшенишняком, як зовнішній світ утручається з цілком іншого боку — і в цілком непроханий спосіб: дзвонить телефон. Аж розлягається. Було б здогадатись поставити на автовідповідач.

— Доброє утро, Адріан Амброзьїч.

Це Юлічка, бджілка моя невсипуща — вже на роботі. Душа не нарадується. Коби воно ще, сердешне, якось наломилося говорити по-українськи, бо мені цей «Адріан Амброзьїч» щоразу бере секунд із десять, заки я його зідентифікую зі своєю (наразі жуючою) особою… Декотрі клієнти, знаючи мою принципову нехіть до «батькування» («Едіпів комплекс», — звичайно віджартовуюсь я, і багатьом морда на це шанобливо видовжується, мовляв, а-а, ну да, понятно…), зациндолюють щось уже й геть несамовите — «ґаспадін Адріан»: їм здається, це те саме, що по-українському сказати: пане Адріяне. Абсолютно анекдотична форма, а дедалі шириться — теж свого роду посткомуністичний гібрид, як і мій салатик, тільки що далеко менш апетитний. І чого б ото перебивати людині сніданок?..

• Предыдущая
• 27/150
• Следующая