Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 32
- Предыдущая
- 32/41
- Следующая
XXI
Санітарний взвод стояв у лісі неподалік від мінометників. Тут же поруч розташувався і Чумаченків КП. Євгенові усе ще не вірилось, що Шура зараз перебуває за кілька хвилин ходу від нього. Коли вона зникла в паруючій гущавині лісу і мокра блискуча зелень, погойдуючись, зімкнулась за її спиною, Чернишеві на мить здалося, що Шури зовсім і не було на вогневій, що все це йому привиділось. Але, оглянувшись довкола, побачив, як на всьому ще ніби лежить святковий блиск, принесений нею сюди. На покрасивілих обличчях людей, на зброї, на всій природі... Ідучи на КП, Шура пообіцяла, що за якусь годину все там влаштує, «вступить в права», а потім прийде до мінометників полуднувати. Ради такого випадку Хома навіз на вогневу бюргерських качок, запевняючи, що всі вони дикі. Минула година, а Шури не було. Вже й вечоріло, а вона не приходила. Нарешті Черниш не витримав. — Побудь тут за мене, Володько, — ніяковіючи, звернувся він до Сагайди. — Я схожу в батальйон... — Крий, — співчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. — За нас не турбуйсь: буде порядок... На півдорозі до взводу Черниш зустрів Шуру з санітарами. Сонце стояло над захід, і скісне проміння вже густо переснувало лісову стежку. Вгорі у верховіттях нависала волохата сутінь, а низом голі стовбури яскраво взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, і не одразу помітила Черниша. Обличчя їй було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона вдень так щасливо сміялася і щебетала на вогневій. Мовби вже згорнулася, увібрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бійцями його роти, перед ним. — Шуро! — вперше за сьогодні Євген назвав її на ім’я. Ясногорська, мов прокинувшись, глянула на нього. І, перш ніж вона посміхнулась, Євген встщ; впіймати вираз гіркоти й болю в її очах. — Бач, — сказала вона тихо і розгублено, — а я тільки оце думала зайти до вас... Іду в бойові порядки. — Але ж там є твої люди... Ти могла б і не спішити. — Сю ніч треба. Поповнення прийде. Шура стала обабіч стежки, пропускаючи своїх санітарів і діловито оглядаючи їх. — Шовкун, навіщо ви ці носилки взяли? — зауважила вона гірко. — Там же є легші... — Але ці міцніші, — з готовністю зупинився Шовкун. — Чи, мо за тими збігати? То я миттю!.. — Ідіть уже, ідіть, — махнула йому вперед Ясногорська. І навіть у цьому жесті Євген помітив ледве стримуваний біль, яким Шура зараз мовби відгороджувалась від нього. Що з нею трапилось? Звідки взялась оця неперехідна відстань, що зараз несподівано залягла мЬк ними? А вона таки залягла. Євген це відчував, холонучи, як перед неминучою небезпекою. Вдень, на людях, йому, виявляється, легше було порозумітися з Шурою, ніж стоячи зараз тут, віч-на-віч з нею в лісі. Тоді все в ній рясними снопами світла було спрямоване на нього, призначуване йому: кожен порух тіла, гарячий погляд, ласкаве слово і навіть те, що чулося за словом... І ось тепер все це згасло, заступилось чимось іншим, може, навіть оцими носилками, не бачити б їх ніколи. — Чого ти задумався, Женю? Ходім. Вони рушили стежкою за санітарами. — Ти маєш уявлення про нашу передову? — глухо запитав Черниш. — Маю, — зітхнула Ясногорська. — Розповідали. Під передовою розумілась піхота. Вона лежала за горбом уподовж річки. Звідси було туди кількасот метрів, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойові порядки, треба було прохоплюватись по голому схилові, обернутому до противника. Ворожі снайпери не спускали з нього очей, полюючи за кожним, хто з’являвся в цій зоні. Ненависний белебень уже коштував батальйонові кількох бійців. Щоб уникнути зайвих втрат, Чумаченко наказав надалі «відкривати навігацію» лише в темряві. Боєприпаси, продукти, газети, листи — все це відтепер рухалося в бойові порядки лише вночі. Поранених звідти витягували теж тільки вночі. І, незважаючи на це, втрати були майже після кожного рейсу. Напередодні вдосвіта старшини притягли до КП вродливого капітана, працівника дивізійної газети. Черниш бачив його, закривавленого, холодного, збайдужілого до всього... Звідки знати, чи не притягнуть завтра і Шуру в такому ж вигляді на КП? — Якби можна було піти замість тебе, Шуро... Якби я тільки мав змогу!.. — О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою інших... Я теж пішла б... За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазі. Звичайно, Брянського! — Чого ти не замінила погони на польові? — зауважив він згодом. — Будугь біліти при ракетах. — Ай справді, — покірно погодилась Шура. Вона взагалі була зараз якась покірна, замислена і лагідна. — Я зовсім за них забула... Здається, в мене тут є в сумці польові. Попорпавшись на ходу в своїй набитій пакетами сумці, вона дістала пару польових .погонів і зупинилась. — Пристебни, будь ласка. Євген, затримавши подих, торкнувся її плеча. Вперше в житті він торкався цього дівочого плеча, теплого і тендітного. Поволі висмикнув Шурині вузькі білі погони — один, потім другий — і вправив натомість польові. — Готово? — Готово. — Дякую... На якусь мить Чорнишеві руки самі, поза його власною волею, затримались на її плечах. Шура ні’би не чула на собі тих рук. — Женю, — ледве чутно прошепотіла вона, дивлячись на Євгена з довірливою пересторогою, так, як тоді під Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возі серед закованого ожеледицею степу. — Скажи мені. Женю... Скажи, — очі їй раптом засвітилися в сутіні великими сльозами:— Адже це недобре, що ми отак?... Що між нами отак?.. Вони разом подумали про Юрія. Брянський наче зійшов сюди з далеких Трансільванських гір, і став між ними, і дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летів до сонця. Обоє мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звіряючи з ним своє сумління, як шлях по нерухомій зірці. — Я весь час думав про це, — нахмурився Черниш. — Якщо ти хочеш знати мою думку... — Не треба, Жекю, не треба, — енергійно перебила його Ясногорська. — Не будемо зараз про це... Ходімо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного. — Ти боїшся цієї розмови, Шуро? — Не боюсь, я нічого не боюсь, але... Хай потім, потім! — Коли — потім? Коли? Назови мені той день... — Женю, навіщо? — Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навіть... загину. — Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазі. Той, коли все вже скінчиться, коли настане нарешті нове життя. — Це вже так близької — просяяв Черниш. — Тоді, по-моєму, все стане інакшим, — говорила Шура, поступово запалюючись від власних мрій. — Тоді все можна буде вирішувати по-новому... І, може, те, що зараз нам здається нездійсненним або гріховним, тоді стане природним і можливим. Адже ми опинимось в зовсім іншій сфері, поза смертю, поза кров’ю, поза нашими болями і кошмарами... А все, чим ми зараз караємось, залишиться, як після сповіді, тут, по цей бік. Як ти гадаєш, друже? Невже там люди не відчувають себе вдруге... щойно народженими? — Я тебе розумію, Шуро... Мені й самому той день уявляється не просто великою історичною датою. Це, певно, буде щось значно більше. Бо ж там виникатимуть усі початки, там буде тільки майбутнє, світле, безкрає... Черниш не доказав. Знайомий вібруючий висвист снаряда розітнув вечорове встояне повітря. Блиском і тріском завихрилася гущавінь. Шура інстинктивно вхопила Черииша за руку, і вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався їм вслід. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнілу зелень, лунко перестукуючись в гілках. Нарешті обоє вихопилися з-під обстрілу на узлісся. Вигляд вогневої та близьких окопів одразу заспокоїв їх. Високе небо колосилося останніми загравами. Шовкун уже дерся з санітарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокійними групами стояли мінометники, слухаючи знайому журливу піснто. Тут, на чужині, серед цих австрійських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бійців своєю болісною тугою, пристрасним закликом неподіленого почуття. Он зійди, зійди, ясен місяцю, Як млиновеє коле... Ой вийди, вийди, серце-дівчино, Та промов до мене слово... То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си’рому окопі, дав собі волю.
- Предыдущая
- 32/41
- Следующая
