Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 3
- Предыдущая
- 3/41
- Следующая
XII
Тиргу-Фрумоський і Ясський укріплені райони противника були прорвані. Триста п’ятдесят залізобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залізним валом від Пашкані до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бійців. У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, оволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Вийшовши в районі Лопушна — Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ. З’єднавшись, війська обох Українських фронтів наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання противника. Почалось планомірне, нещадне стискування цього грандіозного кільця, в якому опинились, крім румунів, 15 німецьких дивізій з групи військ «Південна Україна». Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни. Кількома ударами наші війська розрубали на частини оточені дивізії ворога, ліквідуючи ті окремі клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кінчилось, як відомо, тим, що жоден полк, жоден підрозділ з десятків тисяч оточених не вирвався з кільця. День і ніч гриміло в районах Ганчешт, Мінжира, Хуші, Бакеу. Червона Армія трощила оточені ворожі дивізії. Тим часом інші війська обох Українських фронтів вели навальний наступ на центральні райони Румунії. До складу одного з цих наступаючих з’єднань 2-го Українського фронту входив і гвардійський стрілецький полк гвардії підполковника Самієва. Війська, ринувши, як весняні потоки з гір, затопили всі шляхи, що вели в глиб Румунії на південь і південний захід. Уже дійшли відомості, що взято Кишинів, Ясси, що Румунія капітулює, але це були поки що тільки чутки, певного бійці нічого не знали. Ішли спішним маршем, дні і ночі, майже не відпочиваючи. І було дивно, що групи румунів, здавшись, бредуть назустріч без конвою і їх ніхто не чіпає, хіба що якийсь веселий боєць гукне: — А, Романія Маре! Шти русєшти? — Рятуйся, хто як може, — в кукурудзу!.. А румуни брели, не відповідаючи на жарти, мовчазні й приховано радісні, деякі зовсім роззувшись і впріваючи під пузатими ранцями із своїми солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлібороби й пастухи, яких Анто-неску насильно відірвав од рідних шматків поля, продавши Гітлерові, як гурти овець, на заріз, їм уже ввижалися домівки, і вони поспішали по узбіччях шляхів, даючи дорогу нашим колонам. Потім почали йти не тільки без конвою, а й при повнім озброєнні. Потяглись обози, артилерія, та сама артилерія, яка ще, може, кілька днів тому била по нас з-за дотів, а тепер покірно їхала назустріч похідним строєм. Бійці почали роздобувати коней. Старшина мінометної роти Вася Багіров, енергійний, тугий здоров’як з монгольськими вузькими очима, кидався вліво і вправо, рішучий, рвучкий, запальний. Під час штурму, підвозячи до висоти міни, старшина втратив усіх своїх коней: єдина дорога, по якій він гасав цілу добу, весь час була під вогнем. Брянський, хоча йому й шкода було втраченого транспорту, цього разу не дуже діймав старшину. Зрештою, в інших підрозділах полку було те ж саме. — На те бій, — сухо сказав Брянський, радіючи в душі, що сам Вася, його улюбленець, залишився живий. — Були б люди, а все інше... буде. Проте Багіров почував себе трохи винним перед командиром роти. Його сумління ще більше мучило те, що Брянський не розпікав його за понесені втрати. Тепер Вася вирішив будь-що поставити роту на колеса. Він про щось по-змовницьки пошептався з Хаєцьким, переморгнувся, потім обидва шугнули кудись, і невдовзі Хома з’явився в мінроті, гордо сидячи в каруці, напнутій брезентом і запряженій добрячими ситими кіньми. В ці дні така ініціатива вважалася справою гріховною, суперечила інструкціям, і Брянський для порядку почав ганити бійця, хоча підвода йому була вкрай потрібна. Бійці його вже другий день заливалися потом під важкими в’юками з матеріальною частиною мінометів. — Але порядок є порядок, — нахмурився Брянський. — І вам, товаришу Хаєцький... — Що ви, товаришу гвардії старший лейтенант! — заволав Хаєцький, щиро відчуваючи себе невинним. — Хай бог милує, щоби я гарбав та свавільничав!.. Я тільки своє забрав! Це ж наші коні, чи то я вже не годен їх впізнати?.. З нашого колгоспу! Я би їх і облупленими впізнав!.. Два роки ними зерно возив на станцію. — Спробуйте це комбатові довести... — А то я не доведу? Сам я їм клички давав!.. Кличка цієї Весела, а цієї — Маринка! — Це жеребець! — засміявся хтось із бійців. Хаєцькнй не розгубився. — А то забороните мені жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь і корова в них моя, теж відберу, в душогубів! Саме в цей час побіля мінометників проходив Самієв з румунським гладким полковником, командиром капітулюючої частини. Загледівши свого командира полку, Хома виструнчився на каруці і хвацько взяв під козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самієв махнув на ходу рукою: — Приймай... Писарі оформлять пізніше... — Ба, не я вам казав ? — аж підскочив на радощах Хома. —По-моєму вийшло! А жаль, що я тієї карети не захопив! — Якої карети, Хомо? — зацікавились бійці. — Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцімто король Міхай у ній їздив... — От би тобі, Хомо, та в королівській кареті... Ха-ха-ха... — Не встиг, братове: з-під носа трофейна команда вихопила... А, най вашій мамі!.. Брянський скомандував скласти на воза матеріальну частину. Бійці вмить розв’ючились, і за кілька хвилин міномети вже лежали в каруці, дбайливо обмощені сіном. — Вйої — гукнув Хаєцький, поблискуючи білками. — Гаття на Букурешті! Коні, видно, відчувши, що віжки попали в міцні руки, ожвавіли, підняли голови лебедями. Втомлених цілодобовим маршем піхотинців охопило бажання швидше пересісти на коней. Саме як на те, назустріч ішла кавалерійська румунська дивізія, граючи кіньми, виблискуючи новою збруєю. Доки десь там штабні писарі сушиили собі голови, як оформляти в паперах передачу капітулюючими військами нашій армії засобів пересування (така передача була передбачена в акті про капітуляцію), сірі від доріжньої кіптяви піхотинці з радісним галасом накинулися на остовпілих кавалеристів. Хіба могли вони, перевтомлені останніми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортні засоби! Танкістам, артилеристам, що заглиблювались в Румунію на важких бойових машинах, ці трофеї були ні до чого, а піхотному полкові воні зараз підвернулись під руку аж он як до речі. Ворог тікав не оглядаючись, і його треба було доганяти. А мимо проїжджають, сунуть кінвою війська вчорашнього сателіта німеччини... Очі розгорялися, руки самі тяглися до поводів... Сагайда з’явився в роті на коні, ніби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо. —Чого ви спите? —гукнув він хрипко. —Ні чорта не нищиться! І знову зник у веремії. Повз Черниша пробіг схвильований Козаков. — Привіт молодшому лейтенанту! — гукнув він на ходу. — Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишеві кортіло. — Гайда так гайда! Черниш незабаром опинився з Козаковим у самій гущі. Румуни розтяглися на кілометр чи й більше, збилися кіньми на узбіччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простір: — Капітуляція! Капітуляція! Підскочив Козаков, відіпхнув бійця і гукнув сержантові: — Злазь! Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша: — Доміне офіцер!.. Козаков шарпнув румуна за ногу: — Злазь, мамалига! Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче плигнув з коня. — Сідай, младшой! —гукнув Козаков Чернишеві. — А я собі зараз добуду! Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено. Хтозна: може, це й справді були під капітулянтами ті самі коні, які ще недавно топтали поля за Дністром? Такого не гріх і реквізувати! Сідло нагадало Чернишеві ясне дитинство, гарячі степи Казахстану, де він їде на маленькому коні в батьковій експедиції... — Доміне офіцер... Черниш, від’їжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому місці. Розгублено тримав у руці нагайку, мовби не знав, куди її приткнути. Назустріч Чернишеві скакав охляп на баскому коні якийсь піхотинець у розстебнутій шинелі, без пілотки, з рідкою сірою борідкою віником. Він, видно, ніколи не сидів на коні і тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп’явся обома руками коневі у гриву. Трензелі впали, і кінь уже обірвав їх ногами — метлялись самі обривки. Запінившись і хропучи, схарапуджений кінь летів щодуху, він просто ошаленів, став, як дикий, відчувши в себе на хребті незвичайного їздця. — Запини! —волав піхотинець не своїм голосом. —Запини, запини! — Нічого, потренуйся, старий! Чіпкіше, чіпкіше тримайсь! Ото тільки що вискубеш усю гриву! — І бійці аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою. І Черниш сміявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвіваючи своєю шинелею, через усю Романію, через степи і гори, і все волатиме й волатиме у безвість, благаючи невідомо кого: — Запини! Запини! Запини! Між підводами метушився Маковейчик. Він шукав собі транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства і не знав, на чому зупинитися. Нарешті, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В ній не було нікого. Маковейчик скочив у неї і вхопив віжки. Кучер, що обідав збоку, підбіг з ложкою в руці. — О, будь ласка! — гукав він весело Маковейчикові, і, здається, був задоволений з того, що його звільняють від цього осоружного тарантаса. Тепер він уже напевне кінчить з війною і повернеться додому. — Будь ласка, товаришу! Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподіванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким він мав випадкову і конфузну зустріч на висоті. Румун, усміхаючись, пояснював жестами, що він хоче лише забрати з тачанки своє господарство. — На, на, забирай! — охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблізлу смушеву селянську шапку. — Мені, крім коней, нічого не треба! — Нуй бун герман, — белькотів румун, радісно підбираючи свої статки. — Нуй бун разбой. На самім споді тачанки лежали в сіні пахучі яблука, їх румун відмовився брати, лишаючи Маковейчикові на знак своєї прихильності. «Він мене не впізнав!» — зрадів Маковувейчик і вдарив по конях. Йому було по-дитячому легко і гарно на душі. Сонце сяяло, коні іржали, румуни, звільнившись від них, як від тягаря, розкинулись поблизу циганським табором і вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям і щастям. «А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!» Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, лисий піхотинець без пілотки уже мчав з іншого кінця на своєму безтямному коні. — Запини! — хрипло кричав він, як і раніш, по-кошачому уп’явшись коневі в гриву, а поли його шинелі розвівались, мов величезні сірі крила. — Тримайсь! — сміючись, відповідали йому, і ніхто не зупиняв. — Коли сів, то тепер уже — куди понесе! Протягом кількох годин, доки штабні писарі нашвидку оформляли в паперах передачу, всі уже пересіли на коней. У Брянського кожна обслуга дістала собі підводу. В третій обслузі їздовим сів Блаженко-старший. Він ретельно, по-хазяйськи вибрав коней і воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обійшов з Денисом кілька разів, постукуючи пужалном на колесах. — До Букурешта доїде? — Доїде. Міцні колеса дзвеніли. Все ж, порадившись між собою, брати притягли звідкись ще й запасне колесо і його теж поклали на воза. — Бо там, кажуть, піде камінь. Все шосе тепер загриміло, заскрипіло, затупотіло. Підрозділи на ходу шикувалися в похідну колону. Командир полку Самієв щоразу обганяв її на мотоциклі, задоволене оглядаючи з коляски бійців і наказуючи командирам якнайсуворіше стежити, щоб ніхто не відстав. — Тепер хоч на край світу, товаришу гвардії підполковник! —не втерпів Хаєцький, щоб і тут не висловитись. — Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!.. Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою. Тільки голови вершників виринали з неї, хитаючись ритмічно — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз... Могутнього потоку не вміщало шосе, і багато верхівців скакало обабіч шляху прямо по хлібах, з радісним лементом, в бурхливім чаду гонитви. «Яке щастя бути в полку!» — думав Черниш, скачучи з товарищами-офіцерами поперед своєї роти, і свиснув канчуком, забуваючи про все на світі.
- Предыдущая
- 3/41
- Следующая
