Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 26

• Предыдущая
• 26/41
• Следующая

VII

«Здрастуй, Женю! Ось я вже й на порозі рідного дому. Наш санітарний ешелон зараз стоїть на прикордонній станції Н. Листа цього пише під мою диктовку медсестра Ліда. Ранок. Ми щойно вмилися біля берега і тепер сидимо під насипом, чекаючи зустрічного поїзда. Всі, хто тільки міг, висипали з вагонів, захоплено вітаючи довгождану рідну землю. Коли б навіть мені не сказали заздалегідь, що за річкою, за кільканадцять метрів звідси, вже починається наша Батьківщина, то я, здається, сам би дізнався про це. Я відчув би її навіть по цьому легкому весня-.ному повітрю, що тече на мене звідти, мов з високих, вічно чистих гір. Уявляєш собі, Женю, як у мене на серці? Уявляєш собі, як може бути на серді в людини, якій є куди повертатись, якій є з чим повертатись? Я не випадково підкреслюю саме те, що в мене є, що я придбав, а не те, що я втратив. Повір, що мої втрати порівняно з моїм надбанням здаються мені в цю мить зовсім незначними. Так, певно, мусить почувати себе каменяр, руки якого вклали хоч один карниз грандіозного палацу, що йому стояти віки. Поступово звикаюся з своїм становищем. І дивна річ: мені часом здається, що, незважаючи на втрачений зір, я все-таки бачу. Може, це тому, що я не самотній, що мене повсякчас оточують товариші і друзі. Звідусіль я відчуваю підтримку товариських рук, товариських очей. Вони прагнуть донести до мого сприймання навколишній світ у всій його повноті, вони хочуть, щоб мені було все видно, як. і їм. І мені видно, Женю! Ми їхали через Трансільванію. Гримлячи в тунелях, наш ешелон пролітав ті самі міжгір’я, де торік були наші вогневі. Два дні мчали понад самим Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам — пам’ятаєш? — довелося форсувати вбрід жовтневої вітряної ночі... Я знову відчув під собою ті хребти, по яких ми торік дерлися на захід. Мезітур — Арад — Дева... Вслухайся, друже, в назви цих міст. Я певен, що від них на тебе також війне чимось теплим, чимось близьким. Мені, зрештою, здається, що всі землі, по яких ми пройшли з такими боями, стали назавжди для нас .чимось близькими. Я принаймні не зможу ніколи байдуже слухати румунську чи угорську мову, не зможу спокійно сприймати повідомлення, передані газетами або радіо, про справи цих народів. Я не зможу бути безстороннім до них. Та й хто з нас зможе відтепер не цікавитись ними, не стежити за розвитком їхнього життя, за їхнім рухом по новому шляху? Зрештою, хіба це не природно? Хіба не залишив кожен з нас скрізь тут частки самого себе? Земля ця ще й досі гаряча від нашої крові, ще й досі солона від нашого поту. Ось чому я хвилювався, як при зустрічі з рідними, кили Ліда казала мені, що понад залізницею стоять озброєні кирками та лопатами смугляві трансільванці в своїх боярських шапках та в повстяних штанях. Це ті самі чабани та лісоруби, яких ми з тобою часто зустрічали в горах. Зараз вони прокладають крізь гори газопровід. Я чую їхні простодушні вигуки, якими вони вітають наш ешелон. Усі ми схвильовані до глибини душі. Так! Визволені не можуть забути визволителів, це зрозуміло. Але я певен, що й визволителі ніколи не стануть байдужими до визволених. Іноді гори зводились біля самих вагонів, як хмарочоси. Іноді відступали в далечінь. Тоді бійці, товплячись біля вікон, з радістю впізнавали штурмовані свої верховини, голосно звертались до них, як до живих істот. Для мене ті захмарні верховини були мовби символами розвінчаної недосяжності, вони втілювали в собі величний епос нашого походу. Почуття здоланності всього, що вважалося раніш нездоланним, — це чи не найважливіше почуття, яке я виніс із війни. Зараз в моїй уяві все наймогутніше з існуючого на світі виступає карликовим порівняно з людиною, яка бореться за свої ідеали. Може, все це не нове, але для мене особисто це було в якійсь мірі відкриттям. Правду кажучи, раніше і люди, і явища життя для мене виступали дещо применшеними. І тільки на фронтах цієї війни я склав справжню ціну і самому собі, і своїм товаришам. Бо саме на цих фронтах кожен з нас, простих людей, рядових гвардійців людства, якнайвиразніше відчув, що він має свою певну вагу на великих терезах історії. Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансільванські Альпи. Не раз мені хотілося поділитися цим з тобою, пригадуючи наші нічні розмови під мокри’ми скиртами, розкиданими в угорських степах, під холодними загравами Будапешта, коли ми переживали за долю і шляхи людства не менше, ніж за нашу полкову .розвідку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речі, як там наш Козаков? Як інші «вовки»? Вітай, коли живі. В Плоєшті нам довелося перебазуватись із мадьяр-ських вагонів у наші, радянські. Тепер уже сюди, аж до самого Плоєшті, доходить наша, вітчизняна широка колія. Звідси вже й поїзди водять наші машиністи з нашими дівчатами-кочегарами. Нам попалися звичайні «телячі» вагони, подовбані за війну кулями та осколками і вже старанно позашивані десь на наших вагоноремонтних заводах. Гвардійці, обмацуючи понашивані дошки, ніжно погладжували їх долонями, немов зарубцьовані рани. Гладив і я. А Ліда плакала. Як твої стосунки? Я чомусь певний, що коли ви досі не зблизились, то в майбутньому це станеться неминуче. Знаючи вас обох, ваші характери, ваші погляди, нахили, інтереси, я собі уявляю вас не інакше, як поруч у житті. Прибув зустрічний ешелон, зупинився поряд з нашим. Заграли гармошка, залунали пісні. Це молодь їде на фронт. Щасливі: вони підуть у бій! Можливо, що дехто з оцих новаків потрапить саме до тебе в роту. Доведеться тобі. Женю, вже виступати в ролі ветерана-вчителя. Що ж... Навчай їх гвардійської науки... Мушу кінчати. Гудок. Ешелон молодих вирушає до вас, на захід. Нам теж команда — по вагонах... Додому, додму! Привіт однополчанам, привіт гвардії! Саша Сіверцев»

VIII

Цього листа Черниш одержав на Мораві. Полк саме готувався форсувати річку. В чагарниках понад повноводою Моравою повзали розвідники, вивчали характер протилежного берега, засікали ворожі вогневі точки, вишукували найвигідніші причали для майбутньої висадки десантних груп. Десантні групи вже були тут, неподалік, за спинами у розвідників. Коли б ворог міг заглянути з свого берега в гущавінь приморавських лісів, він побачив би, яка цілеспрямована і впевнена гроза збирається у нього під боком! У лісі вже ставало тісно від прибуваючих військ. Самієвський полк працював ревно, спокійно й діловито, як величезна майстерня. На цей раз він мав переправлятися підручними засобами. Вся техніка зосереджувалась десь північніше: напрямок головного удару проходив там. Самієвські майстри сьогодні змагалися в творчості. Сапери й піхотинці, скинувши тілогрійки, поплювавши в долоні, в’язали плоти. З найближчих сіл лісовими стежками бійці несли на плечах важкі човни та гостроносі душогубки. Деякі десантні групи вже бу.іи сформовані і, маючи перед боєм кілька вільних годин, провадили пробні навчання. Атака на Мораву мала початись увечері з першими сутінками. Черниш саме готував своїх новаків, коли батальйонний поштар Олег Чубарик приніс йому листа: — Танцюй, лейтенант! Але Чернишеві в цей день було не до танців. Виявилося, що більшість його новаків вперше оце стояли перед серйозним водним рубежем. Були, правда, серед них і такі, що вже пройшли сувору купіль форсувань. Молоді наводчики Бойко і Шестаков мали за плечима досвід форсування Дунаю. Солдатська доля привела їх сюди, через шпиталі та запасні полки, з 3-го Українського. Вони вже побували в Болгарії та Югославії, мали на грудях червоні та золоті нашивки і трималися з певністю. Навіть Хома, ведучи з ними тривалі бесіди, визнавав, що хлопці бачили світи і можуть чимало цікавого розповісти йому про балканські краї, про тамтешні порядки. За них Черниш був спокійний. Непокоїли його інші, такі, як рядовий Ягідка. Цей ставний червонощокий юнак з розумними, уважними очима з першого дня зацікавив Черниша. «Видно, тямущий хлопець, з хорошою освітою, — думав про Ягідку Черниш, відбираючи його з-поміж поповненців до себе в роту. — За три дні стане наводчиком!» І яке ж було його розчарування, коли він незабаром дізнався, що Ягідка зовсім неписьменний. Не вмів навіть розписатись. Вся рота була цим вражена. Справді, бійцям незвично було бачити неписьменним юнака двадцяти років, розумного, працьовитого і, безперечно, здібного. На Ягідку сходилися глянути, як на щось дивовижне. Де він ріс? В якому лісі? Виявилось, що Ягідка народився і виріс під румунською окупацією. Він був родом десь з Ізмаїльської області. Таких наймолодших радянських громадян в роту прийшло кілька, і всі вони перші дні трималися осторонь, ходили невеселі, їх, видно, пригнічувала власна відсталість. Одного з них, Йону-бессарабця, Хаєцький взяв до себе в їздові, пообіцявши «зробити з нього людину», решту Черниш забрав у свій взвод. Сьогодні він мусив повести їх у перший, найстрашніший для них, бій. Як вони триматимуться на Мораві? Що вони зараз думають? Що їх непокоїть? Прочитавши листа від Саші Сіверцева, Черниш оглянув своїх молодих бійців. Вони сиділи біля нього на перекинутому догори дном човні. Декотрі дивляться на Черниша довірливо, спокійно, а декотрі ховають в очах глибоку тривогу, майже приреченість. Певне, їм здається, що вони сидять оце на власній домовині, а не на бойовому суденці, яке незабаром понесе їх назустріч подвигам, славі, перемозі. Може, це саме їх зустрічав Саша на кордоні? Може, це саме їм не вистачає великої науки — науки гвардійського бою? Навчати? Але ж як їх зараз навчати? Сагайді — тому легко. В Сагайди просто. Ось він поблизу муштрує своїх бувальців. — Доки Денис і Анохін гребуть, ти, Романе, ведеш по берегу вогонь. Зрозумів? — Зрозумів. — Якщо тебе легко поранило, все рівно ведеш вогонь. Зрозумів? — Зрозумів. — Якщо тебе... зовсім поранило, тебе замінює Фесюра. Фесюро, зрозумів? — Так точно. — Товаришу гвардії лейтенант. А якщо мене вбило? — Вбило? — Сагайда на мить завагався, безпорадно кліпнув очима. — Тоді, — ще енергійніше вигукнув він, — передай весло Маковеєві, а сам падай на плоту! Поховаємо на плацдармі!.. Черниш не міг так легко порозумітися з своїми. Для них треба інших слів. Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягідки. Чим його втішити, чим підбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрімає в оцих широких плечах юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко? Але ж ти командир, ти комуніст, зумій знайти дорогу до його серця... — Ви, Ягідко, добре орудуєте веслом? — Непогано. — Мабуть, часто рибалили вдома? — Не часто, але по неділях їздив... коли господар пускав. — Який господар? — А той, що я в нього служив. — Ви служили? Ким? . Ягідка почервонів, як зганьблений. — Все разом було... І чабанував... і бринзу робив... Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять років відба-трачив. — Дванадцять з двадцяти! І круглий рік? Чорт візьми, це ж каторга! Невже-таки не можна було Інакше? Иона теж он батракував, але ж він тільки посезонне. — Я н? міг посезонне, бо я... безрідний. Ні кола, ні двора. Та, може, це й краще... — Чому краще? — А тому, що як шибоне ось на Мораві, то ніхто не голоситиме. Нікому й не згикнеться. — Це ви, Ягідко, занадто вже... — Чому занадто? Скажете, не так? Це тільки для годиться кожен удає, що ти йому потрібен... А я, товаришу гвардії лейтенант, уже давно знаю, що нікому я не потрібен. Як нап’юся ось навіки моравської води, то й не помітить ніхто. І нічого тут не вдієш... Бо кому це болить по-справжньому — чи був Ягідка на світі, чи не було його? Боєць безнадійно махнув рукою, немов уже поховав себе. — Все це дурниці, — сказав Черниш після неприємної, гнітючої паузи. — Безрідний, непотрібний... Дурниці, товаришу Ягідко. Давайте подумаєм інакше: ось ви незабаром вийдете на тому березі. Що він зараз являє собою? Чужа, небезпечна земля, начинений фашистськими військами шмат австрійської території. Місце, де ще тільки передбачається створити плацдарм. Але як тільки ти, Ягідко, ступиш там своєю ногою, одразу все зміниться. Той загадковий берег перестане бути просто собі берегом, він уже стане плацдармом. Станеться на землі подія, хай невелика, хай не вирішальна, проте вона відгукнеться негайно до сотень інших подій, вплине на них, внесе зміни в долю багатьох людей. І якщо зараз, доки ти сидиш у цих чагарях і виливаєш мені свою хандру, може, про тебе й справді мало хто думає, то тоді про тебе подумають всі. Для противника ти станеш великою небезпекою, Для друзів ти станеш вкрай потрібним, не лише потрібним, а просто-таки необхідним, дорогим. Тоді ти побачиш, яка в тебе рідня! Весь полк, вся армія з блискавичною швидкістю дізнається, що в неї на такій-го ділянці за Моравою уже з’явився плацдарм. Звідки, яким чином? Дуже просто: адже там став уже своєю ногою гвардії рядовий Ягідка. Підтримати його негайно! Допомогти йому будь-що! Можеш уявити собі, скільки тоді людей за тебе переживатиме. Всі погляди звернуться до тебе, всі думки будуть про тебе, тисячі людей працюватимуть ради тебе. Аякже! Задля тебе десь на Уралі дівчина добу не виходитиме з цеху. Ради тебе Верховна Ставка задасть комусь добру нагінку, щоб краще про тебе піклувались, щоб часом не загинув там, не пропав оцей гвардії рядовий Ягідка! Тобі у високих штабах, не досипаючи ночей, вироблятимуть найкращі маршрути. Тобі сапери будуватимуть мости. Ради тебе потягнуться обози всіма шляхами. А хто про тебе, рядового Ягідку, забуде в цей напружений час, то, чого доброго, ще й під трибунал піде... Тут не до жартів... Як же ти можеш після цього сказати, що ти безрідний і непотрібний? Та який батько, яка мати вкладе стільки серця у якогось свого Ягідку, скільки вкладе в тебе Вітчизна! — Здорово, — засміявся боєць, закривши обличчя руками. Товариші захоплено дивились на нього. Наче сидів перед ними не зніяковілий ізмаїльський парубійко, а вже хтось набагато важливіший і цінніший за нього. Черниш схвильовано продовжував: — А перескочиш ти Мораву, вирвешся на широкий тактичний простір, прийдеш першим туди, де тебе люди роками ждуть. Тебе там ще ні разу і в вічі не бачили, а вже думають про тебе давно. Ти вже їм потрібний, ти вже у них свій. Знаєш, як тебе там зустрінуть? Бачив, як нас зустрічала Словаччина? З дзвонами, квітами, з відкритою душеюі Ти для них будеш і найближчим, і найдорожчим, і найріднішим. Перші подяки — тобі, перші привіти — тобі, перша любов народів — тобі. Бо ти най-передовіший з передових, ти — визволитель!.. Черниш замовк, збуджений, розпалений. — Це все так, товаришу гвардії лейтенант. Але ж для цього треба бути найпередовішим? — Безумовно. — Таким, як наш старшина? Як брати Блаженки?.. Як всі ваші «брянчики»? — А ви гадаєте, що вони такими вродились? Думаєте, вони явились торік до Брянського довершеними гвардійцями? Запевняю, що Хаєцького теж тягали тоді за ремінь не згірше, ніж він зараз вас тягає. І мене свого часу тягали, і Сагайду... Не одразу Москва будувалась. Але саме в тому і полягає одна з переваг нашої армії, що ми швидко і безупинно вдосконалюємось, зростаємо, міцніємо. Швидше, ніж інші! Сьогодні ви. Ягідко, просто собі рядовий, завтра ни вже хороший боєць, позавтра ви — герой, переможець, улюбленець народу... — Тільки в атаці не озирайся назад, — спокійно порадив Ягідці наводчик Шестаков. — То — пагуба. Сівши в човна, забудь про власний берег... — Але про товаришів не забувай ні на мить, — додав Бойко, який разом з Шестаковим прийшов у роту з 3-го Українського. — А то біда!.. Ми як форсували Дунай взимку, по тонкій кризі, то довелось за руки братися, чоловік по двадцять. Візьмемось і йдемо так. Міцно мусили триматись, хай ось Шестаков скаже! Якщо один і провалювався, то ті, що йшли поруч, одразу підхоплювали і не давали втонути. А якби поодинці рушили, кожен сам по собі, то багато хто з нас накрився б... Ягідка уважно слухав. Потім про щось швидко заговорив по-молдавському до своїх земляків. Вислухавши Ягідку, молдавани помітно пожвавішали, розвеселились. — Про що ви там секретничаєте? — усміхнувся Черниш. — Він каже, — охоче переклали вони Чернишеві, — що господар йому завжди брехав! Господар його день у день вчив, що найкраще в житті самому. Найшвидше до мети, мовляв, приходить той, хто йде одинцем через голови інших... — Це таки брехня, — погодився Черииш. — Найшвидше приходить колектив. ІХ — Ти знаєш, що це не мої примхи, це бажання маси, колективу, з яким ти не можеш не рахуватись, — говорив у цей час майор Воронцов командирові полку Саміеву. — Зрештою, ми з тобою, може, за цей колектив ордени одержуємо... — Я вже сказав, Воронцов, і давай на цьому кінчимо... Як сказав, так і буде. Доки все там не кінчу — хай сидять тут. Мало чого кому заманеться! Мова йшла про полкових знаменщиків. Воронцов наполягав, щоб Самієв дозволив знаменщикам переправитися на той бік, як тільки атакуючі закріпляться на плацдармі. Він посилався на факти, обом добре відомі. — Ти ж чув, Самієв, солдатське прислів’я: де прапор пронесено, там уже ми в землю вросли. Коли прапор буде на плацдармі, сила, впевненість кожного бійця виросте в сто крат. Тоді ти його нічим не зіпхнеш звідти. Хіба твій боєць, відчувши поблизу присутність прапора, позадкує від нього хоча б на крок? Ти сам бачив, як у Варті реагували підрозділи на появу біля них знаменщиків у найкритичніший момент бою. Може, ми там і вистояли тільки завдяки цьому... Самієв заперечував категорично: — В Варті було одне, тут інше. Ти знаєш, з ким нам доведеться мати справу на цьому плацдармі. Доки нам наведуть переправу та перекинуть артилерію, «тигри» можуть нас тричі змішати з землею. Ще, може, так припруть до берега, що... Краще припинімо дискусію. — Саме щоб цього не трапилось, щоб не приперли, я й пропоную... — Краще не пропонуй мені, Воронцов! На цей раз ти мене не загітуєш. Я пропаду, ти пропадеш — нас з тобою замінять. А коли з прапором що-небудь трапиться? Ти уявляєш собі? Самогубство для полку! Як ти взагалі можеш таке мені пропонувати? — Не таке, а зовсім протилежне. Якщо вже на те пішло, то я згоден відповідальність за прапор взяти на себе. — Дякую! Але поки ти будеш «відповідати», мені, як командиру, вже голову знімуть. Я проти таких .ефектів. Форсуємо, поширимось, підемо вперед, отоді дам команду. Не бійся, Багіров нас не загубить, у чорта в зубах найде. Так на цей раз вони й розійшлись, не знайшовши спільного рішення. Воронцов дружив з командиром полку, любив його за рішучість та чесність в бою, за гарячий темперамент. Воронцов щоразу був у захваті від свого таджика, коли той керував боєм. Це було справжнє мистецтво, впевнене, завжди винахідливе, точне. Але й слабостей запального академіка теж, безперечно, ніхто не знав краще за Воронцова. Проявом однієї з таких самієвських слабостей Воронцов вважав і цю прикру розмову, яка щойно відбулася між ним і його крутим «хазяїном». Як можна в такий час тримати знаменщиків в обозі? Як може Самієв недооцінювати значення їхньої присутності там, в самому пеклі? Адже це з його боку короткозорість... І нічим ти його не проймеш, коли вже упреться на своєму... «Бувають моменти, коли він стає просто-таки нестерпним», — сердито подумав Воронцов і рушив у батальйони. Ішов густо заселеним лісом, важко ступаючи і трохи сутулячись, як вічний вантажник, що повсякчас несе на плечах якусь невидиму ношу, До всього, приглядався, все обмацував своїми уважними сірими очима. Зупинявся біля десантних груп, звично брав на пробу їхній настрій. Перед боєм Воронцов, здається, непокоївся більше, ніж під час самаго бою. Зараз його приємно вражало, що В підрозділах панує загальне пожвавлення, звідусіль б’ють ті самовпевнені зухвалі вогники, які можна помітити перед наступом лише серед справді бувалих вояків. На галявині проти сонця бронебійники під орудою безвусого єфрейтора розіклали багаття, варять відшукану хтозна-де смолу. Єфрейтор, засукавши рукава, сидить верхи на перекинутому човні, смолить потріскане днище. — Нема непрохідних водних рубежів, — доводить він товаришеві, — всі вони прохідні. Літній крем’язень теше собі весло, скептична посмішка гуляє у нього під вусами. — А ти всі їх перепробував? — Дону пробував, Дніпра пив, Тису на діжці форсував. Чого тобі ще треба, старий шкарбун? Бронебійники дружно регочуть. Капітан Чумаченко, зібравши під деревом своїх командирів рот, розтлумачує їм бойове завдання. — Найнебезпечніше на плацдармі — пам’ятати про човни та весла, — чує Воронцов глухий голос Чумачен-ка. — Викинь їх з голови! Відомо, звичайно, що на початку бою ти відчуватимеш, як тобі і твоїм людям тісно, задушливо на п’ятаку. Річка весь час тягтиме тебе, притягуватиме назад. Тобі буде здаватись, що як тільки ти відірвешся від свого берега, підеш углиб, так тебе й відріжуть одразу, оточать, зімнуть. Не піддавайся цьому почуттю, воно обманливе, несправдішне... Сміливо відривайся від берега, заглиблюйся в ліс, виходь на оцю ось ‘дамбу, —Чумаченко тикає пальцем у арту, розстелену поред ним на землі. — Тоді ти одразу відчуєш себе вільніше, розв’яжеш собі руки для маневру. Помітивши замполіта, офіцери схоплюються, обтрушуються. — Сидіть, — махає рукою Воронцов, сідаючи першим біля розгорнутої комбатової карти. Сьогодні з самого ранку Воронцов був на ногах. Розігнавши «в низи» всіх політпрацівників, Воронцов не міг на цьому заспокоїтись і сам теж невтомно снував від під розділу до підрозділу, виступаючи, де треба, з промовою, а в іншому місці обмежуючись веселою реплікою, кинутою на ходу, а ще в іншому брав когось за жабри не гірше, ніж Самієв. Скрізь бачили в цей день ного широкоплечу, сутулувату постать в хутряній офіцерській безрукавці. — Майте на увазі, — звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирів рот, коли вони обсіли його, шанобливо витягаючись навіть навсидьки. —Майте на увазі, товариші, що на плацдармі нам не минути зустрічі з танками. Попередьте про це своїх людей, щоб удар танків не приголомшив їх посеред бою. Проти нас стоїть бронетанкова есесівська дивізія «Шьонрайх». — Бита? — запитав один з молодих офіцерів. — Бита, але мало. Зовсім погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди з Західного фронту, з Люксембурга. Офіцери задумались. Чумаченко сердито дивився на свою чотириверстку, перетяту голубою стрічкою Морави. В цей час на замполіта, радісно хекаючи, налетів комсорг полку Толя Домбровський. — Листівки вже одержано, як бути? — Не знаєш — як? Негайно в підрозділи. І читати — вголос. У мінроті перший вихопив листівку з рук агітатора Маковей. Брикнувшись між товаришами, вихопився на човна,задзвенів: — «Вперед, за Мораву, радянські богатирі!» Ягідка, спершись на весло, жадібно слухав. Х — Десанти, в човни! Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом. Нарешті!.. Весь лівий берег, який ще за хвилину перед тим здавався безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява сповнилась майже невидимим, але виразно відчутним рухом численних людських постатей. — Десанти, в човни! Засвистівши по піску, човни стрілами влітали в воду. Затріщали темні чагарі, викидаючи з себе важкі, заготовлені вдень плоти. Заплюскотіло навкруги, захлюпало... Бійці, брьохаючись по коліна в воді, на бігу вскакували в свої хисткі судна, дужими ударами весел відпихалися на глибоке. Грізними роями знялись серед пітьми ракети, запущені з протилежного берега. Брижувата широка течія річки на мить освітилася, вкрита, скільки видно ліворуч і праворуч, плотами, човнами і човниками, що низько летіли від східного берега. Блиснули вздовж річки кулеметні спалахи. Наче прорвалися назустріч десантам сліпучі цівки розтопленого металу. Густо зацьвохкало навкруги, хвилі закипіли, мов нагрівшись одразу до сотні градусів. — Гребись дужче! — хрипів Черниш бійцям, не спускаючи очей з протилежного берега, спрямовуючи своїм веслом човна. — Гребись!.. Гребись!.. Гребись!.. Бійці мовчки греблись. Втягнувши голови в плечі, вивертали веслами гривасту хвилю. Вся річка вже перетворилася на лементуючий суцільний чорторий. Моторошно закричали поранені. Випереджаючи Черниша, пронеслася душогубка з полковими розвідниками. При зблиску ракети Черниш уздрів зеленкувате зосереджене обличчя Козакова. Промигнув човен кулеметників, ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла піхота. — Гребись, брати, гребись! В кількох метрах від Черниша женуть свого важкого плота Сагайдині десантники. За спинами братів Блаженків, обличчям до сходу, сидить, зіщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмикує обома руками червону нитку кабеля, розпускаючи його за собою через річку. Великими серйозними очима дивиться на свою роботу. Здається, що смиче він той червоний провід не з котка, почепленого на грудях, а з самих грудей. Смиче, як закривавлену живу нитку власного нерва. Кулею черкнуло Чернишевого човна; тріска, відщепившись від борта, хуркнула поблизу. Вдарила артилерія з обох боків. Ліс просвітився полум’ям наскрізь, затріщав, загоготів. Пузаті німецькі міни зашуміли над головою, важко шубовснули в річку, і вона сколихнулась, здається, до самого дна. Черниш, відбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортів, мовчки захлинаючись водою. Стало важче гребти, мінометники щосили налягали на весла. Черниш уже не бачив нічого, крім протилежного берега, завихреного вогнем. Рвався до нього очимл, всією істотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тільки ногою на землю!.. Блиснуло, вибухнуло поруч... Черниш інстинктивно пригнувся на дно човна, важкий водограй з шумом привалив його зверху, обдав гострою хвилею з голови до ніг. Чув, як в’юнке дно човна випорснуло з-під нього, і все тіло внутрішньо потерпло, занурюючись в огидно-податливу воду, йдучи все вниз і не зустрічаючи опори. Несподівано торкнувся ногою дна. Занурений по шию, озирнувся на свій десант. — Всі є? — Всі, всі, — відгукнулись йому новаки напрочуд близькими, бажаними, рідними голосами. — Лафет пішов на дно, — сердито повідомив Ягідка і, не чекаючи наказу, зник під водою. За хвилину мокра голова його з’явилась над поверхнею. Хапнувши повітря, Ягідка пірнув удруге. — Є! — доповів він, виринаючи знову. Хтось із товаришів подав йому руку, допомагаючи перебороти прудку течію. Опираючись їй грудьми, бійці швидко вибродили за Чернишем на берег. На цілі кілометри плацдарм, народжуючись, клекотів гарячою пальбою, розгойданим, як море, гамором наступу. Зловісні клубки шипучих ракет випліскувались над деревами все далі й далі. Ось нарешті вона, таємнича земля чужого берега! Ягідка востаннє підняв ногу з води, з недовірою заніс її над берегом, як над величезною міною. Здавалось, ступить — і весь берег зараз вибухне під ним. Ступив — і нічого не сталось. Санітари та фельдшери вже метушилися в темряві, підбирали поранених. З лівого берега невпинно прибували нові хвилі десантників. Не пришвартовуючись, стрибали просто в воду, назустріч плацдармові, бігли вперед, мокрі, гарячі, затискуючи гранати в руках. Сагайда не став витягувати плота за собою. Не треба йому плотів, відступати звідси ніхто не збирається!.. Рішуче махнув рукою: — Киньте його!.. За мною!.. Денис Блаженко, стоячи в воді по коліна, з силою відштовхнув і свого плота на бистрінь: пливи до Чорного моря! XI Сапери наводили переправу. Поруч неї в кущах грав оркестр. Музиканти завзято дмухали в свої труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як за важкою роботою. І це таки справді була робота. Вони знали, що поставлені тут генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цілком практичною метою: допомагати саперам своїми маршами. Саме так дивились на оркестрантів і сапери, їм уже з досвіду було відомо, що для них музичний взвод — неабиякий помічник: під музику міст виростає набагато швидше. Музиканти грали в наростаючому темпі, сапери металися все моторніше, робота горіла під їхніми руками. Палі несли бігцем, дошки несли бігцем, все робилося тільки бігцем. До самого ранку працювали в крижаній воді, зігрівалися не спиртом, а лише власною кров’ю та К гарячими маршами, які нестримно билися з лівого берега, вимагаючи для себе простору, дзвінких мостів на плацдарм, далеких доріг. І все-таки до ранку міст ще не був закінчений. Вранці над Моравою з’явилася ворожа «рама», і хіміки мусили оповити все будівництво димовими завісами. Проте стукіт молотків та сокир не змовк і в диму, бурхливі марші просилися в дорогу і крізь дим. Гомін прийдешніх тріумфів, радісних травневих громовиць уже вчувався бійцям у цих могутніх ритмах, що народжувались над моравською незакінченою переправою. Ліс перед майбутнім мостом уже тріщав, загачений артилерією, машинами, обозами. Нікому не стоялося на місці, всяк тиснувся ближче до переправи, щоб першим вирватись на плацдарм. Хома із своїми підводами бився в загальній тисняві, лихословив усіх, ліз через голови наперед, гукаючи, що допіру начальник переправи наказав його пропустити першим. Перед тим Хома, звісно, і в вічі не бачив цього авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись крок за кроком до мосту. А тим часом де взявся і сам уявний Хомин покровитель. Налетів на подоляка, остовпів: — Я? Тобі? Дозволив? — Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!.. — Убік! — аж затрясло начальника переправи. — Убік! Убік! Щойно ошукані Хомою і тому особливо люті артилеристи з батогами накинулися на його коней. За якусь мить усі Хомині підводи опинились геть збоку, затиснуті в чагарники. — Витручали!.. А-а, шкодив я вашій мамі! Хома сплюнув і попхався шукати іншої продуховини до мосту. Зненацька з-за лісу пролетіли снаряди. Ворог почав обстрілювати переправу. Близькі вибухи застугоніли берегом, заглушаючи звуки оркестру. Невдовзі біля переправи залишились тільки ті, що працювали. Решті було наказано розосередитись по лісу. Хома не міг більше чекати. Поранені, яких човнами евакуювали з плацдарму, приносили звідти далеко не втішні вісті. З жахом озиралися вони на річку,, мовби не вірили, що вирвалися звідти живими. Там гуло величезне пекло. Хомі здавалося, що на плацдармі все залежатиме від нього, все там піде шкереберть, коли він тут затримається із своїм, по суті, скромним бойовим вантажем. Сапери вже працювали під обстрілом. Серед них були поранені. Хаєцький сів на коня. — За мною! — скомандував їздовим, їздові не питали — куди. Молоді дерева забилися між кіньми, м’язисто затріщали під колесами. Виїхали на просіку, старшина вихопився своїм жеребчиком наперед підвід: — Жени за мною! Погнали щодуху. Будь-що-будь! Хома вирішив спробувати щастя в сусідів. Йому було відомо, що праворуч, вище по річці, будує собі переправу «Сестра», сусідня гвардійська дивізія. Ще вище настеляло міст з’єднання козаків. По дорозі Хома дізнався від зустрічних, що «Сестрина» переправа теж готова тільки частково. І там сапери працюють під вогнем. — А в козачат? — В козачат закінчують. Хома подався до козаків. Сонце піднялося з-за лісу. Чисте, по-весняному світле небо синіло над просікою. Німі дерева тихо, урочисто брунькували. О, як вони одягнуться через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома в той час? Чи діждеться він сьогорічної зелені, чи, мониньки вже посиротить свої діти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мої, Миронцю, та й ти, малий Івасю! Чи видите ви, де ваш татко оце по світу бестається? А, де ви годні!.. Як увидите — серед чистого неба блискавиці на заході б’ють, то й мене між ними увидите. Як почуєте — здалека грім на голі дерева гримить, то вважайте, що татко ваш — саме в тому громі... Бо то не грім гуде, то гуде наш плацдарм. За Моравою на десятки кілометрів гупали і гупали гармати. Іноді навіть ставало чути, як постукують на плацдармі кулемети — тонко, дрімотно, по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекі дятли. Що там зараз діється? Як ся мають товариші? Хомі бродили перед очима страшні картини. Він знав, що то є тримати плацдарм без артилерії. Правда, ще вранці кілька легких батарей було переправлено за річку плотами. Але хіба їх вистачить? Мостів треба, мостів! Тривога не покидала Хому всю дорогу. Коли він привів свої підводи до козачої переправи, по мій уже потоком рухалися війська. З-за горба по некрутому схилу влітали на міст вершники, гармати, кухні, транспорти—в кавалерійському з’єднанні все це, видно, рухалося водночас. Біля переправи стояв генерал у волохатій чорній бурці і час від часу підганяв своїх козачат: — Галопом! Кулею! Пшов! Війська вгонились в переправу, як в обойму, вистрілювались на західний берег, розгалужувались там шляхами. А з-за пагорба вже виринали інші, неслися гарячим, гомінким потоком, колесо при колесі, кінь при коню. Генерал пропускав своїх у першу чергу. «Гості» поки що мусили чекати осторонь, із заздрістю поглядаючи на ущільнену до краю лавину кіннотників, господарів переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрів кількох старшин-однополчан. Вони кляли на чім світ стоїть козачого генерала, який, мовляв, на льоту вихоплює з колони «гостей» і без розмов спроваджує разом з кіньми під косогір. Тепер старшини, добувши десь червоні кубанки, саме маскували своїх їздових під козаків. У Хоми кубанок не було. Та й взагалі, як він замаскує, приміром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби на лобі написано, що він піхтура. Його навіть по шиї можна викрити — зморщена, худа, суто піхотинська шия! Хома, не гаючись, проінструктував їздових, як їм належить триматись. На Каленика насварився: — Чортом мені дивись! — Єсть! — промимрив Каленик. — Ломіться за мною! —Пришпоривши коня, пройнятий наскрізь холодком рішучості, Хома кинувся в загальний рухливий потік, їздові дружно ломилися за ним. Блискаючи зубами, огризаючись наліво й направо, Хома нарешті збив своїм конем якусь захудалу козачу кухню, втерся на її місце і, стримуючи натиск під нагайками, пропустив між козаків свого зовсім озвірілого Йону. Тепер усе! Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всіх своїх мінометників. Одразу їх підхопило, понесло. Тільки б на кіст, тільки б на першу дошку! Звідти ‘вже ніякий генеральський окрик, ніяка сила завернути не здатна. Скачучи поруч підвід, Хома розстебнув тілогрійку, виставив груди вперед, щоб дзвеніли «Славою» та «Відвагою». Може, задивиться генерал, хоч на мить залюбується таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня перед самим генералом, заступаючи втд нього своїх їздових. — Товаришу генерал!!! Перша Хомина підвода влетіла на міст. — Товаришу генералі! Друга підвода прогуркотіла на міст. —Товаришу генерал!! Третя підвода шугнула на міст. — Та ти що мені зарядив: генерал, генерал... П’яний чи нагайки просиш? — ? Четверта підвода задзвеніла на міст... Всі! Хома блиснув зубами, пришпорив коня, гайнув і собі за нею. Озирнувся, уже легко дзвонячи по мосту. Генерал грозив йому вслід важким канчуком. Даремно! Хома вже був захищений від нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав на міст... За переправою полегшено зітхнулось. Промайнули перелісок, виїхали в поле. Деякий час рухалися понад грунтовою дорогою, запрудженою козаками. Скільки око.сягало, колихалися попереду червоні денця, як маки на вітрі. Куди їхати? Козаки звертали десь на північ, Хомі треба було південніше, до своїх. Він тільки приблизно уявляв собі, де може бути зараз його рота. Спробуй знайди її серед цієї маси полків, що вже розгорнулись, розійшлися по видно колу. Стрільба, чимраз виразніша, долітала звідусіль. З-поперед неї натреноване Хомине вухо вирізняло знайоме чахкання батальйонних мінометів — там, і там, і там... Чахкаючих рот уже можна було нарахувати не менше десятка на широкому, ще не прочахлому з бою плацдармі. Але де ж саме Хомина рота? Покладаючись головним чином на свою старшинську інтуїцію, Хаєцький шукав своїх десь ліворуч, там, де, вигинаючись в лугових низов’ях, побігла за обрій дамба. Між нею і приморавсьхим лісом стелилася на південь широка смуга відкритої низинної місцевості. Заболочені балки, голі пагорби, вкриті рідкими чагарниками луки... Хома зміряв поглядом цю пустиню і взяв курс на південь, паралельно дамбі. Оксамитовий намул м’яко зашавкотів яід шинами коліс. Занесене звідкись повінню торішнє сіно сохло, зависнувши на кущах рівяою лінією, вказуючи, як .високо су.-гали ще недавно тут весняні води. Розігрігі ліси, теплі поля дихали по-весняному вільно, струмували в небо прозорими цівками марева. Вздовж усієї дамби тяглися окопи — не знайомі Хає-цькому підрозділи спішно займали оборону. В деяких місцях уже на самому насипу стояли гармати, і з того, як вони били — раптово, сердито, пильно, — Хома вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою. Хома нетерпляче підгонив їздових. Виривався коником далеко вперед, повертався до важких возів і знову виривався. Якби міг, то, здається, сам би впрігся в ці гори ящиків і тягнув би їх швидше до вогневої. Прибути вчасно, доповісти Антоновичу!.. Так, мовляв, і так... ї

• Предыдущая
• 26/41
• Следующая