Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/41
• Следующая

XVI

— Алло, Ференц! Розпатланий сивогривий художник сів на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бійців, що заповнили бункер. — Старшина? — Як бачиш... Злазь. В Будапешті художника вже багато хто знав. У підземеллях він нерідко зустрічав близьких чи далеких знайомих, і вони охоче давали йому притулок. Ференц спустився з нар і став радитися з Багіровим. Готель «Європа» цікавив художника, мабуть, не менше, ніж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє і більярдний зал цього готелю. Там висіли його картини. Тепер художник непокоївся, що будинок висадять у повітря і вся праця його розвіється порохом. Напередодні художник і старшина складали з цього приводу чимало різних рятівних проектів. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов від слів до діла. Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті, і той, вставши, запросто привітався з радянськими бійцями. — Пролетар, — відрекомендував його Ферснц. — Іштван... — Давай-давай, — жваво сказав Іштван-пролетар і, міцніше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бійці посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибині бункера, навпроти вогкої цвілої стіни, провожатий зупинився. — Тут! — вказав він рукою на стіну. Старшина скомандував: — В кого кайла — сюди! Кайла дружно загриміли. Угорці злякано прокидалися, озираючись: що тут коїться? Не тільки в Пешті, а й під Пештом уже спокою нема... Ні вдень ні вночі. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бійці довбали навперемінно, лупаючи стіну дедалі глибше. — Може, не тут, Ференц? — Тут, тут! — запевняли і Ференц, і провожатий. — Дивіться, не помиляйтесь! Обом тоді секим башка. — Будь спок, Вася! —відповів Ференц популярною солдатською примовкою. Бійці засміялись. Нарешті Денис дужим ударом проломив стіну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дірки, як з вічка вулика, вибивався монотонний приглушений гул. Денис просунув голову вперед. — Повно, — повідомив він. — Моляться. Дірку розширили і стали по одному пролазити в яеї. Знов опинилися в бункері, ще більшому, ніж попередній. Десятки мешканців стояли навколішках з молитовниками і свічками в руках. — Іштенем, іштенем, — зітхало по всіх кутках. Тут радянських бійців бачили вперше і дивилися на них, як на посланців з іншого, незнайомого світу. Дивувало, що не ріжуть всіх підряд, не гвалтують. Що добре зодягнені, добре озброєні. Всі повносилі, пашать здоров’ям — харчів, видно, мають вдосталь. То що ж вони тоді тут шукають, в підземеллях нещасного Будапешта? Ференц, звертаючись до присутніх, щось палко заговорив по-угорському. Спом’янув і Хорті, і Салаші... Тим часом Іштван-пролетар підвів до старшини літню змарнілу жінку в рогових окулярах. — Моя сестра, — повідомив він через перекладача. — Естафету передаю їй... Рушили далі. Жінка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи між постелями, валізами, меблями, і стали підніматися крутими сходами. З кожним східцем грім канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу. Опинилися надворі. Пригинаючись, шаснули попід стіною вперед і через якийсь десяток метрів знову попали в підвальний хід і стали спускатися вниз. Під ногами захрущало. Багіров засвітив кишеньковий ліхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелі був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули німецькі кропив’яні мішки з чимось важким, як сіль, і, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому і холодному приміщенні, захаращеному котлами парового опалення. Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли поміж котлів і побачили перед себе відхилені двері, крізь які пробивалося слабке світло. Наче з вентилятора, війнуло звідти на бійців тяжким перегорілим повітрям, немов видихнутим з єдиних людських легенів. Старшина загасив ліхтар. По його знаку бійці стали за котлами, чекаючи. Жінка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона підійшла до нар і почала торсати когось за білі боти. На нарах підвелася заспана дівчина і, здивовано слухаючи жінку, дедалі ширше посміхалася. Потім легко стрибнула на підлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачіску, і, вхопивши жінку за руку, енергійно потягла її до виходу. —Марічка! —тихо вигукнув Ференц, кидаючись дівчині назустріч. —Марічка! Виявляється, це була подруга його дочки, хорватка. Дівчина цмокнула старого в щоку, після чого обернулася до бійців, енергійно піднявши догори стиснутий кулачок. —Смерть фашизмові — свобода народам! —різко, схвильовано відсалютувала вона. Ференц пояснив бійцям, що брат Марічки—югославський партизан — воює нині проти німців десь у горах. Зустріч з цією дівчиною, її урочистий ротфронтівський салют глибоко схвилювали всіх. Радість, така велика і чиста, якої, можливо, ніколи не може викликати в людині її вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бійців. Смерть фашизмові — свобода народам! І тесляр з Крайньої Півночі, і росіянин, і українець, і далекий слов’янський брат з Балканських гір — всі мовби разом зустрілися тут, в підземеллях Будапешта, біля цих замерзлих парових котлів. Кожен ще гостріше нідчув, у якому неосяжному фронті він бере участь, які надії на нього окладає людство. Воля народам! Бійці щиро потиснули руку дівчині, наче ця маленька гаряча рука якось єднала їх з волелюбними народами Балкан. Жінка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи зніяковів. — Чого вона хоче, Ференц? — Просить документ. — Що, що? — Хоче, щоб пан офіцер видав їй який-небудь документ про те, що вона допомагала... демократії. — Потім, потім, — відмахнувся Багіров. — І їй, і «пролетареві» — всім видамо... Пішли! Тепер місце провожатої заступила Марічка. Деякий час пробиралися в темряві, потім старшина засвітив свій електричний ліхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дівчина згинці упевнено ввійшла в неї. — Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби, — не втримався Хаєцький. На нього цикнули. Труба незабаром кінчилася. Бійці були знову в котельні. Намацали сходи і, тримаючись однією рукою за слизьку стіну, а другою за автомати, стали підійматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись. Небо! Багряний високий простір! Мовчазні прожектори... Бійці з полегшенням вдихнули свіжого морозяного повітря. — Гараж, — сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темряві довгу присадкувату будівлю. — Гараж «Європи». Я ного впізнаю. Багіров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвір’я, потім будинок над головою. Вікна всіх поверхів тут були цілі і червонились рубіновими блискавками. — «Європа»? — «Європа», «Європа», — прошепотів Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговіркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка. — Вона. Справді, над ними був готель, хоч його й важко звідси було впізнати: німий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйновані, па їх місці стирчав тільки покручений метал. Старшина відрядив Марічку і Ференца вниз, подякувавши за поміч. — Завтра зустрінемось... Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрімаючи, ждатиме тебе в бункері, ти з’явишся скоро і непомітно. Але у якій страшній далині ти зникаєш перед напруженим зором штурмовиків! До свого завтра вони мусять іти через цей будинок; крізь смертельні його коридори, де причаїлося в темряві по сто смертей і чигають, чигають... «Друзі, кому з нас сьогодні вмирати?» — глухо зітхає темрява, Ніхто не відповідає. — Романе, Денисе, ваш дід Кармалюга жив сто і п’ять літ, а чи пережив він хоч єдину ніч отаку? — Хіба це ніч? Це — вік!

XVII

Багіров востаннє інструктував свою штурмову групу. Завдяки розповідям Ференца, він добре уявляв собі внутрішнє розташування готелю. Штурмовиків розподілив по поверхах. Вони мали потаємки добутися до коридорів, засісти там засідками і чекати сигналу. Те, що штурмовиків було небагато, мало свої переваги: вони могли діяти вільно, не боячись убити в темряві когось із своїх. — Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, — сказав старшина. На першому поверсі мали діяти сам Багіров і Хаєцький. Тут, винищуючи гарнізон, треба було водночас виламати парадні двері, щоб перші атакуючі влетіли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тільки-но в готелі зав’яжеться бій і кулеметний вогонь противника буде дезорганізовано, з фронту готель атакують ще кілька штурмових груп. Бійці потиснули один одному руки. Це була мовчазна взаємоприсяга, взаємонадія на те, що вони битимуться до останнього. І якщо трапиться так, що ця ніч стане для них останньою ігіччю в житті, то вони проживуть її з гідністю. Самойлов, ставши на весь зріст, з гранатами в обох руках, пішов прямо в двері. За мить, як тінь, він зник за порогом. Всі чекали вибухів зсередини, їх не було. — В порядку, — полегшено зітхнув Хаєцький. Бійці один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей. Брати Блаженки шепотіли між собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-ін-як, у них тоді буде чотири ноги — не легко зіб’єш. Очі кругом, два автомати. Коли настала їхня черга йти, старшина ще раз попередив: — На вашому поверсі в третьому вікні зліва — міномет. — Не в третьому, а в четвертому, — поправив Денис. І, темний, високий, він неквапно попрямував до дверей. В цей час у приміщенні щось забрязкотіло, і назустріч Денисові виринув з порожнім відром німець. Роман наготувався стрибнути братові на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз німця, майже торкаючись його плечем. Фріц теж, гадаючи, що це свій, не звернув на нього уваги і, посвистуючи, почалапкав кудись через подвір’я. — Оце нерви! —захоплено зауважив Ростислав, маленький боєць, майже підліток. — Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвідку. Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, і Багіров наказав йому: — Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладіть... тільки щоб ні звуку. — Буде виконано. Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як і раніше, глухо пострілювали кулемети. Пішов Роман. За ним підвівся Хаєцький. — Молися за мене, жінко, — промовив він тихо. — Моліться за мене, діти. Бо я... пішов. — Дуй! Тіло його зібгалося в тугий клубок м’язів. Ішов, наче в повітрі. Землі під ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, — нашорошений, темний праліс, — бачить у цю мить його постать, що тінню просувається до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при місяці. Хома стис його так міцно, що коли б він і захотів розігнути зараз власні пальці, то вже не розігнув би. А як переступив поріг та опинився в абсолютній темряві, що наче глянула на нього численними очима і почула його присутність численними вухами, то відчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже ніяка сила не випре його звідси за поріг. Аніяка... Десь у глибині коридора відчинились двері. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив двері за собою. Іде, клацаючи по паркету підковами. Хаєцький припав до слизької колони і стояв не рухаючись. Кроки наближались. В цей момент на дверях виросла постать Багірова. — Алло, Ганс? — спокійно промовив той, що наближався, і Хаєцький почув, як він добуває на ходу ліхтарик. — Ганс, іх денке... Він не договорив. Сяйнули, схрещуючись, дві світляні смуги: німець спрямував ліхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свій на німця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами світла один одному в груди. Ліхтар Багірова був сильніший. Німець закліпав очима, зажмурюючись. І в ту ж мить, блиснувши багнетом, Хаєцький плигнув на нього з-за колони. Світло згасло. Ніхто не скрикнув. Коли Ростислав переступив через поріг і став на своє місце під стіною біля входу, то почув уже тільки віддалений уривок приглушеної розмови: — Готовий? — Не тріпається. — Марш на двері! — Єсть! Ще раз блиснув на секунду ліхтар і згас. Хаєцький навшпиньках пішов до парадних дверей. Старшина стояв біля одного з номерів і прислухався, що робиться всередині. Раптом за дверима лунко, наче в цистерні, вдарив кулемет. «А-а!» Багіров вирвав чеку, відхилив двері і запустив у них гранату, в ту ж мить відскакуючи до інших. В кімнаті загуркотіло. Вирвані двері полетіли в коридор. Перебігаючи від номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою. Коридор сповнився газами. Майже водночас на верхніх поверхах також загоготіли вибухи. Весь готель заходив ходором. В задушливій гіркій темряві нелюдськими голосами заволали недобиті. Тріском, тупотом, гуркотом стрясло всі поверхи. Хаєцький, надимаючись, відвалював лантухи з піском, пробивався до дверей. Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самі. Важко дихаючи, він стояв уже біля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, і звідти, застряваючи в одвірках, з лементом повалили німці. Не бачачи нічого в пітьмі, вони мало не збили Багірова з ніг. Не чекаючи цього, він сам упав на підлогу під стіну і дав довгу чергу вподовж коридора. На тлі коридорного вікна йому було добре видно, як падають і знов підводяться німці. Ревучи, метушаться від стіни до стіни поранені, а на їх місце з номерів вискакують зопалу інші. Старшина вибив геть вистріляний диск, загнав повний і знову дав чергу при самій підлозі, вирізаючи і тих, що навмисне попадали. Здається, він ніколи не стріляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилітає марно. Схаменувшись, деякі німці також застрочили хто куди, вкладаючи самі ж своїх. По всьому коридору, від підлоги до стелі, зашипіли трасуючі, зарикошетили. Не добиті в кімнатах гранатами, очманілі солдати кидалися в коридор на свою погибель. Тільки-но в готелі зав’язався бій, капітан Чумаченко кинув штурмові групи в атаку. Бійці з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотів знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралізовано. Кілька штурмовиків вискочили до парадних дверей і, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Двері були наглухо забиті. Але під дружним двобічним натиском не витримали і затріщали. Хома, радісно лаючись, вилетів просто на голови своїм товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти. — Ви, Хаєцький? — почувся голос майора Воронцова. — А то! — Показуйте хазяйство! — Прошу! Дім, як грім!.. Одні влітали в двері, інші висаджували забарикадовані вікна з бійницями та амбразурами і вскакували через них. Темна підлога м’яко виверталася і стогнала під чобітьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там німці засіли в двох кімнатах і вперто боронилися. Уже коли бій вщухав, Денис і Роман Блаженки вскочили до кімнати, в якій, за їхніми розрахунками, стояв німецький міномет. Запалили замість свічки шмат кабеля, розглядалися. В приміщенні було повно білого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо міномета посічена, облипла пухом обслуга. — З усього готелю постягували пуховики, — зауважив Роман. — І на себе, і під себе. Відстріляється — і в пір’я грітися. — Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув німецький міномет і, виявивши, що він непошкоджений, наказав братові: — Зривай плиту. Перенесемо. Міномет перенесли в кімнату навпроти. Перетягли плетені кошики з мінами. Виламали вікно, що виходило на місто. Будапешт гудів, клекотав, охоплений від краю до краю пожежами. Денис звично навів приціл. Хотів спуститися вниз відшукати Антоновича, щоб дізнатись, куди бити. — Хіба ти сам не знаєш куди? — здивувався Роман. — Ай правда. Міни були трофейні, міни були їхні. — Огонь! — скомандував сам собі Денис. Перша міна посунулася в ствол. За мить вона уже зашурхотіла в повітрі, віддаляючись. Били, поки розпечена труба починала світитися в темноті. — Ну як, Романе? — питався Денис брата, який подавав йому міни з кошика. — Жарко? — За ніч фріців поменшає. Давали трубі вичахнути і знову били, били, били...

• Предыдущая
• 20/41
• Следующая