Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 5
- Предыдущая
- 5/87
- Следующая
А я, хоч і старший на два роки, теж був піщинкою в морі. Ми обидва були піщинками в морі, а тепер стали піщинками в цьому проклятому кар’єрі...
Нічого,— тихо відповів Володя. — Наша армія вже б’є цих гадів і жене геть з рідної землі!
Це чудово, що жене, і я вірю: скоро не буде на землі фашистської нечисті. Але ж як гірко, що пустили їх аж до самої Волги і тепер великою кров’ю відвойовуємо втрачене... Може, й ми не були б тепер, як і мільйони інших радянських людей, у фашистських катівнях...
Як це «пустили», Жоро? Хіба не знаєш, що люди боролися, гинули, відступали з боями? Якби можна було не пустить, то не пустили б... Ти ж сам воював — хіба ти хотів пустити фашиста на нашу землю чи опинитися тут?
Десь дуже далеко і високо в небі гули літаки. Хлопці напружено прислухалися до того далекого, ледве чутного гудіння. Може, то наші, червонозоряні? Якби хоч побачити їх, тоді, здавалося, змогли б витерпіти будь-які страждання...
Може, наші? — з надією прошепотів Володя.
А чому б і ні, малюк? — повеселішав Жора. — Скоро вони літатимуть і сюди, і на Німеччину. Діставатимуть і самого фюрера... Це буде, неодмінно буде, малюк. А то ж як!..
Жора часто ласкаво називав Володю «малюком». Серед двох тисяч в’язнів карантинного блоку в Освенцімі, де вони подружили, Володя був найменший на зріст і наймолодший за віком. У натовпі юнак був майже непримітний. Його відкрите, не по роках суворе лице майже ніколи не виказувало ніяких емоцій. Жора був вищий, чорнявий. кароокий, напрочуд вродливий лицем. Мав він рідкісний, мелодійний голос. Виразні, затінені довгими темними віями очі щедро випромінювали душевне тепло, але враз займалися вогнем глибокої ненависті, коли бачив фашистів. Володя щиро полюбив цього доброзичливого, безмежно доброго Жору, який ніби зсередини світився тим внутрішнім світлом людяності й добра, без чого, власне, й людина не людина. Співучий Жорин голос здатний (Володя переконався в цьому) змусити слухачів радіти й плакати, підхопити кожного на крила пісні. А ще Жора з раннього дитинства виявив неабиякий талант, легко оволодівши кількома іноземними мовами. В таборах смерті, де страждали люди з усіх кінців світу, Жора вільно, як рідною українською, міг говорити десятьма мовами. В Освенцімі, куди Володя потрапив після катувань у Краківській гестапівській в’язниці і в Мисловіцькому штрафному таборі, підпільники доклали чимало зусиль, щоб врятувати юнака. У цьому активну участь брав і Жора. Так вони стали побратимами, і це побратимство, народжене на дні освенцімського пекла, було міцніше кровної спорідненості.
Скажи, Жоро, ти любив яку-небудь дівчину? — несподівано запитав Володя.
Любив. Та коли те було...
Але ж було? — допитувався Володя.
Було. Тільки я так і не встиг по-справжньому освідчитися їй у коханні.
Чому?
Бо справжнє взаємне кохання не потребує ніяких освідчень і клятв. А ми саме так любили одне одного... Ніколи не забуду тих чарівних вечорів і ночей! Якраз весна була, сади так розкішно цвіли. Ти знаєш, як пахнуть теплі місячні ночі? А я знаю: ніжністю, весняним цвітом. П’янко так пахнуть... Бувало, стрінемось у садку, а він увесь наче в білій піні, і кожне деревце дихає щастям. Місячне сяйво сіється й сіється із зеленуватої безодні неба, тихо дрімає земля... І все на ній — геть-чисто все, навіть таємничі тіні на шовковій травичці,— все тішить око і душу. А довкола — дзвінка, як пісня, урочиста тиша. І здається тобі, що ти вже не йдеш по землі, а пливеш, ширяєш, летиш серед розквітлих садів у тому казковому світі, затопленому світлим і ніжним яблуневим цвітом, його неповторними пахощами. На душі свято — велике свято! Бо поруч з тобою твоя кохана. її тепла, ніжна рука н твоїй руці... Ех, малюк, чи знаєш ти, що таке поцілунок коханої дівчини? Чи знаєш ти, що таке перше кохання? Скільки чарів і щастя було в тих весняних місячних ночах, скільки солодкої музики і найпрекрасніших мрій...
Принишклий Володя з гострою цікавістю підлітка всотує у себе новий для нього бентежний світ, що вимальовується в розбурханій уяві з розповіді старшого побратима, і щось неусвідомлене й таємниче пробуджується в серці солодким і болісним щемом. Дивовижним, казковим здається йому все те, про що так гарно розповідає Жора. Бо ж йому, Володі, ще не випадало зустріти своє щастя — перед початком війни йому виповнилось лише п’ятнадцять. Володя встиг закінчити на «відмінно» вісім класів, стати комсомольцем, досягти чималих успіхів у спорті. Мріяв стати льотчиком — таким, як Чкалов... Тепер йому вже сімнадцять. Оце й увесь його життєвий шлях. Частина цього життя змарнована у фашистських катівнях. Розповідь Жори пробуджує у Володі неясні, неусвідомлені
почуття, а головне — переносить у щасливі мирні часи, на Україну. Незважаючи на смертельну втому, він ладен слухати друга ще й ще. Та Жора раптом замовк.
А звати ж її як? — збуджено торсає його Володя. .
Оленкою звати. Для мене вона — найкраща в світі дівчина!
Ти теж красивий,- зітхнув Володя. — Оленка, мабуть, тебе дуже любила...
Любила... І дуже любила слухати, коли я співав. Завжди просила заспівати що-небудь, хоча б трішечки, хоча б тихесенько. З нею мені так гарно співалося!
А де Оленка тепер? — не заспокоюється Володя.
Хтозна. Батько в неї майор, їхню сім’ю евакуювали. Та Оленка, мабуть, на фронті, бо то така дівчина, що в тилу не сидітиме. Пам’ятаю, як ми з нею ходили записуватися добровольцями на фронт. Мене взяли, а її — ні, бо якраз надійшло розпорядження про евакуацію сімей офіцерів. Коли ми прощалися, Оленка сказала, що чекатиме мене завжди, все життя... Я вірю Оленці, вірю її клятві...— палко шепоче Жора.
Охоплений солодким трепетом, Володя в душі радіє за Жору. «Як добре,— думає він,— що є на світі закохані Жора й Оленка. І як добре мати такого друга!..» Володя радіє, бо ж для нього, сімнадцятирічного юнака, сповідь старшого друга — це не інтимно-лоскітлива любовна історія, а щось значно важливіше, вагоміше. В Жориній розповіді про цю незвичайну любов він, Володя, інтуїтивно відчуває незнищенну силу життя. Він збагнув це скоріше серцем, ніж розумом, і навряд чи зміг би передати словами.
А про що ви з Оленкою мріяли тоді, перед війною?
Оленка мріяла про медінститут, а я — про консерваторію. А тут війна... Усі наші мрії розтоптав проклятий фашист...
А я мріяв стати льотчиком. Таким, як Валерій Чкалов. Навіть устиг подати документи до льотної школи. І прийняли б, якби не війна... Віриш? Танки фашистські увійшли в нашу Сквиру через три тижні, ми навіть виїхати не встигли... А потім облава — і ось я тут... А з мене вийшов би непоганий льотчик. Віриш? Ти не дивись, що я малий на зріст...
Ти молодець, Володю. І льотчик з тебе був би гарний, я вірю в це.. Адже я знаю, як ти спортом займався, який ти дужий. Бо якби був слабак, то хіба зважився б стільки разів втікати з тюрем і таборів? Сам бачив, як тебе, закутого в кайдани, привезли в Освенцім, як Ганс Максфельд робив тобі хірургічні операції... І якщо вже ми опинилися тут, розкисати не маємо права. Ось де нам погрібні і чкаловська мужність, і корчагінський гарт, і залізна сила волі. Треба дивитися на своє життя як на гвинтівку, яку не маєш права загубити в бою. Це затям собі. Справжня боротьба тільки починається, до остаточної перемоги над фашизмом ще дуже далеко...
Не спалося не тільки Жорі й Володі. В’язні ворушилися на піску, декотрі металися в лихоманці — від ран, від голоду, від спраги чи від тяжкої нервової перевтоми. Хтось із кимось перешіптувався, хтось голосно проклинав війну, Гітлера і своє розтоптане життя, хтось жалібно плакав, хтось брутально лаявся, хтось молився. Шарудіння піску, стогони, зойки, лайки, прокляття, молитви, різноголосе й різномовне перешіптування...
Не впадай у розпач, Володю,— шепотів Жора. — Будемо триматися. Я ж знаю не одну мову. Знайдемо чехів, Франца, вони допоможуть нам...
А якщо не знайдемо?
Знайдемо! — рішуче відрубав Жора. — Мусимо знайти!
В цей час па сторожовій вежі есесівець хрипким голосом загорлав якусь огидну пісеньку: «Гайлю, гайлі, гайля! ()х-ха-ха-ха-ха-ха!»
- Предыдущая
- 5/87
- Следующая
