Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 25
- Предыдущая
- 25/87
- Следующая
В небі миготіли блискавки, розпанахували чорні хмари, оглушливо гримів грім, нестримні покоти води шуміли по асфальту. Такої могутньої грози я, здається, ще ніколи не бачив і ніколи ще не відчував себе такою безпорадною порошинкою в цьому безмежному, загадковому й прекрасному світі. Нелегко в ньому жити, зате яке велике щастя відчувати себе людиною, істотою, здатного мислити, радіти і плакати, страждати і любити, боротися і творити. Ось що треба малювати! Скільки художників малювали грозу і вкладали в це поняття найрізноманітніший зміст і символіку!
Я ступив кілька кроків до вулиці, щоб краще бачити це диво природи. Осліплений блискавкою, примружив очі і в густих сутінках побачив невиразну тінь, що метнулася до мене. В наступну мить я був збитий з ніг, а на мене впав якийсь чоловік. При цьому ми добряче стукнулися лобами. Я нічого не встиг зрозуміти й не відчув ні страху, ні болю. Незнайомець одразу схопився на ноги, обережно підняв мене і благально мовив:
«Ради бога, пробачте».
«Пусте. Ми ж обидва винні: осліплені блискавкою, зіткнулися».
«Ви йшли, а я ж летів, немов божевільний, тому й винен я. Як ви почуваєте себе?»
«Дякую, добре. Я легко відбувся, не турбуйтесь. Винні не ви, а ця злива, що змусила вас кинутися в підворіття».
«Авжеж! Не злива, а справжній потоп! — із захопленням, як дитина, вигукував він. — Неперевершена картина природи...»
«Я теж якраз про це думав. Картина вражаюча».
«Чому ви теж про це думали?» — зацікавився незнайомий чоловік.
«Ну, думав про картину. Адже я художник».
«Невже?» — здивувався той.
«А що ж тут дивного?»
«Та все дивне! Я якраз шукав художника».
«Де ж ви його шукали?»
«На Зігмундштрассе, 43».
Тепер здивувався я і вирішив заінтригувати незнайомця.
«Уявляю вашу прикрість. Там вас зустріла товста, руда й кудлата фрау і сказала, що син кудись поїхав і невідомо коли повернеться...»
«Сто чортів і тисяча ангелів! — вражено вигукнув незнайомець. — А звідки вам це відомо?»
«Я прочитав це у ваших очах,— засміявся я.— Адже я — неперевершений маг і чародій».
«Мільйон чортів мені в печінку! Адже саме так називають мене! — надломленим голосом випалив він, втупившись у мене майже божевільним поглядом. — Містика. Якась дивовижна містика! Як це все зрозуміти?»
«Гаразд, не буду вас інтригувати. На Зігмундштрассе, 43, мешкає один мій знайомий художник. Годину тому я розмовляв з його матір’ю — товстою, рудою, кудлатою дамою. Ось вона мені й сказала те, що й вам».
«Он воно що! Але погодьтесь, що це дуже рідкісний збіг обставин, неймовірний випадок!»
«Так, рідкісний. І все ж мені дуже приємно з вами познайомитись. Звати мене Еріх. Художник».
«А я — гер фон Гольц, неперевершений фокусник-ілюзіоніст, маг і чародій, як мене називають. Простіше кажучи — артист цирку».
Ми потиснули один одному руки.
Гер фон Гольц був красень-мужчина. Вражало його гарне обличчя, а особливо очі — великі, виразні, чорні й блискучі, ніби антрацит, вираз яких постійно мінявся, залежно від настрою цього темпераментного чародія. Тоді я вже був непоганим портретистом, добре набив руку на цьому і, розглядаючи гера фон Гольца при яскравому світлі блискавок, милувався ним, думав про те, як важко перенести на полотно вираз його жвавого обличчя і напрочуд гарних, але таких мінливих очей.
«Подумки ви вже малюєте мене, правда ж?» — засміявся він.
«Вгадали. Але я хотів би малювати вас не тільки подумки» .
«Чудово! Саме це мені й треба. Але щоб не зіпсувати портрет, давайте покладемо компрес — та й вам не завадить,— бо на лобах наших можуть вискочити гулі...»
Ми намочили в дощовій воді носові хусточки й приклали кожен собі до чола. Гер фон Гольц розважав мене веселими анекдотами, жартами. У підворіття, де ми стояли, раптом ринув звивистий струмок води, яка вже затопила вулицю та тротуар і перехлюпувалася через бордюр у двори. Вода прибувала, підступала до наших ніг, і ми поволі задкували, поки не опинилися на горбику, ще не затопленому водою, й стояли там до кіпця зливи.
«Бачите, як мало треба людині,— пожартував фон Гольц,— щоб не загинути від потопу. Лише крихітний клаптик земної суші».
«Треба ще й шмат хліба, щоб не загинути від голоду»,— сумно додав я.
«Ваша правда,— погодився фон Гольц. А чого, коли не секрет, ви ходили на Зігмундштрассе, 43?»
«Щоб позичити трохи грошей»,— признався я.
«Для чого вам гроші?»
«Щоб купити хліба».
«А скільки вам треба хліба?»
«Зараз радий був би й невеликому шматочку».
«Як вам не соромно, Еріх? Для цього достатньо й кількох пфенігів, а у вашій правій кишені лежить сто марок».
«Навіщо так жартувати, гер фон Гольц...»
«А ви перевірте».
Я засунув руку в кишеню і... вийняв пачку грошей.
«О господи! Звідки це?»
«З кишені, дорогий Еріх, з кишені. Вони лежали там у вас давно».
«Гер фон Гольц, навіщо ви це зробили?»
«Не пришивайте мені кримінальну справу, Еріх. Гроші ваші,— сміючись, казав фон Гольц. — Хіба ви зможете довести, що це зробив я? У вас е свідки?»
«Нехай буде по-вашому, але хотілося б знати, як це вам вдалося?»
«Спритність рук і ніякого шахрайства. Ось прийдете на мої концерти, то ще й не таке побачите. А ці гроші — невеличкий аванс за вашу майбутню роботу».
«А якщо вона вам не сподобається?»
«Сподобається! Я впевнений, що ви, Еріх, теж зумієте продемонструвати спритність рук — щоправда, на полотні. Мені потрібні красиві, ефектні, кольорові рекламні плакати про виступи на арені цирку «неперевершеного фокусника-ілюзіоніста, мага і чародія гера фон Гольца». І ви зробите такі плакати. Походите на мої репетиції, подивитесь, обмізкуете, зробите необхідні ескізи і, коли визріє план, дасте волю фантазії й спритності рук. А втім, у нас ще буде час це обговорити, а зараз — гайда в ресторан! Гроза пройшла, а ми голодні, як чорти. Частую я! Отже, вперед, Еріх! І вище голову. Життя — річ дивовижна і прекрасна, як оця весняна гроза...»
Ось так відбулося моє знайомство із знаменитим фон Гольцом, невтомним веселуном і оптимістом, великим артистом і незрадливим другом. На жаль, воно було дуже коротке — якихось два місяці...
Розповідаючи, Еріх дивився на обох юнаків і спочатку неясний, а далі все чіткіший задум визрівав у нього. Так, саме цих двох виснажених, але благородних, цілеспрямованих юнаків він хоче увічнити в художньому полотні на тлі колючого концтабірного дроту. «Нескорені...» — прошепотів він. Ось що буде ідеєю його майбутнього твору, і він уже ясно бачить свою майбутню дивовижну, хвилюючу картину, яку напише земними, реальними мазками, вкладе в неї увесь свій талант і досвід, напише її кров’ю свого серця...
Чому ж ви мовчите, Еріх? — не помічаючи його стану, запитав Володя.
Що? — стрепенувся Еріх.
Ви ж не доказали про фон Гольца. Чому ви розлучилися? Як далі склалася його доля? Де тепер гер фон Гольц? Що ж було потім?
Та що потім...— ніби неохоче відповів Еріх. — Нічого особливого. Гер фон Гольц — то справжній талант. Але натура імпульсивна, запальна. Енергії в ньому було стільки, що вистачило б не на один десяток людей. Володів усіма мовами Європи, мав феноменальну математичну пам’ять. Професор гіпнозу, тонкий знавець музики, літератури, образотворчого мистецтва, а циркове мистецтво знав, звичайно, неперевершено. Навіть написав книжку про цирк. Це був талант різнобічний, рідкісний. Він міг би стати видатним вченим у будь-якій галузі, але, як не дивно, опинився на цирковій арені, де зажив гучної слави, потрясаючи публіку карколомними, іноді просто незбагненними трюками. Я був на багатьох його репетиціях, концертах. Гастролі фон Гольца в Берліні пройшли тріумфально. За ті два місяці я намалював йому десяток кольорових рекламних плакатів, які були видрукувані великими тиражами в найкращих друкарнях. За роботу фон Гольц заплатив мені чималі гроші, яких вистачило майже на два роки. На останньому, прощальному його концерті я познайомився з дівчиною, що сиділа поруч. їй тоді саме виповнилося сімнадцять літ. Я закохався в неї, і скоро ми одружилися. Ельза стала чудовою подругою, дружиною і матір’ю. Через рік народила двійко гарненьких близнят: хлопчика і дівчинку — Вальдемара і Ельвіру. З цього приводу дотепник гер фон Гольц, очевидно, придумав би який-небудь потішний каламбур на зразок: «Ви, дорогий Еріх, подарували науці і людству нову математичну формулу: три Е плюс В (Еріх, Ельза, Ельвіра плюс Вальдемар) дорівнюють чотирьом в найкращому ступені...» З гером фон Гольцом я попрощався в липні 1929 року і більше ніколи не зустрічався, а з дружиною і дітьми — у липні 1935 року і також більше їх не бачив. Ех, що казати... Було життя, була любов, була сім’я... Щасливий той, хто все це має, і нещасний той, хто все це навіки втратив...
- Предыдущая
- 25/87
- Следующая
