Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 13
- Предыдущая
- 13/87
- Следующая
Володя розумів це. Він бачив, що і в цих нелюдських муках людина все ж бореться за життя. Люди хочуть жити, тому що вони — люди і в кожного до останнього подиху не згасають думки й почуття. Пекуча ненависть до фашистів підтримує їхні фізичні й моральні сили. Кожен прагне своїми очима побачити розгром цієї нечисті, бути свідками і учасниками великої перемоги, в яку вірять і якої так гаряче бажають...
А Кость Соснін над силу копирсав лопатою, ледве тримаючись на опухлих ногах. Розуміючи його стан, Жора весь час намагався підбадьорити товариша. Дорікаючи Володі, Жора кивнув на Костя і сказав:
Йому ж, бач, важче, ніж нам, але він тримається й не розкисає, як ти. Скажи, Костю, і ти йому, щоб не робив дурниць і думав про товариство.
Без вас, хлопці, я б давно загинув,— сумно мовив Кость,— та вже відчуваю, що дні мої лічені. Це мені треба зробити те, що хотів зробити Володя, але так, щоб катюги не вчинили розправу над вами. Без мене ви протягнете довше, а мені вже однаково...
Тю! Хникати починає другий. Зараз же припини! — урвав його Жора. — Щоб я не чув більше таких розмов... Хлопці, дорогі,— лагідніше попросив він,— згадайте, хто ви, про свої мрії згадайте, про Батьківщину... Ми не маємо права пасувати ні в яких випробуваннях. Ми ж усією душею комсомольці, і нас жде боротьба... Справжня...
Ти, Костю, не мели дурниць,— підтримав Володя Жору. — Не впадай у відчай. Нам треба разом триматися. Ти слухай Жору, він у нас головний командир, і будемо разом триматися з усіх сил, шукати підпілля, а тоді вже легше буде...
Хоч серед в’язнів люто металися наглядачі, розмахуючи нагаями, робота посувалася мляво. Не так-то й просто змусити працювати вкрай виснажених людей. Так буває, коли періщать загнану клячу: скільки б не били її, а вона — ні з місця. Стоїть собі, понура і байдужа до побоїв, бо вичерпалися останні сили і їй уже й сам білий світ не милий... Отак і в’язні. Працювали здебільшого очима, а не руками, крадькома зирили на всі боки, щоб не прогавити небезпеку — наближення капо або есесівця. Кожен в’язень спирався на держак лопати животом, щоб легше було опухлим ногам, і переступав з ноги на ногу, вихилитуючись над лопатою і створюючи видимість, ніби ворушиться, тобто працює. Так і тупцювали, поки не з’являлася небезпека. Якщо наближався капо чи есесівець, хтось неголосно подавав умовний сигнал російським словом «ветер». Усі, хто його почув, починали ворушитися хутчіше. Сигнал передавався далі, посилено шурхотіли лопати, паче по рядах і справді прокочувався подих вітру. А там, де проходило начальство і мелькали киї наглядачів, зчинявся шарварок: скрипіли тачки, тріщали носилки, дзвеніли лопати, шурхотів пісок — кипіла робота! Та за спиною есесівців і наглядачів «ветер» відразу ж вщухав, хоча ніби всі й метушилися, працювали. Невільники намагалися будь-що зберегти сили, хоч часточку енергії, бо така часточка — це ще година, а може, й день життя. До того ж хто хоче працювати на ворога? Російське слово «ветер» стало мовби сигналом мовчазного саботажу і паролем інтернаціональної солідарності бранців, зігнаних сюди з усіх усюд окупованої й уярмленої гітлерівцями Європи.
7
Усе на світі пізнається в порівнянні..У таборах смерті есесівці та їхні холуї капо були катюгами, яких світ не бачив, проте й тут в’язні одних вважали поганими, а інших — «хорошими». Той, хто вбивав за день не більше одного-двох бранців, вважався «хорошим». Бо ж поруч були такі, що замордовували щодня десятки чоловік. «Хороший» есесівець, задовольнившись однією жертвою, лютував уже менше, ніби заспокоювався, шукав собі затінок, відпочивав, попивав з термоса гарячу каву чи холодне пиво. Але такі траплялися рідко. Основну масу табірних катюг складали вихованці расистських «оранжерей» «Мертва голова», «Велика Німеччина», «Адольф Гітлер», «Валькірія», «Герман Герінг», «Вікінг», «Рейх», «Принц Євгеній», «Бранденбург» тощо. Такий начальник конвою страшний і небезпечний увесь день, бо не вгадаєш, хто і за віщо стане його наступною жертвою, він здатен загубити за день цілу арбайтекоманду.
О п’ятій годині ранку на центральній площі формувалися арбайтекоманди. Одразу ж за воротами їх щільно оточував конвой і гнав на роботу. По дорозі довідувалися, хто в цей день начальник конвою. Найгіршим, найненаситнішим вважався Людвіг Кольвіц, на прізвисько «Боксер». Його поява наводила на в’язнів жах. Боксера побоювалися навіть есесівці, оскільки цей молодий нацистський фанат був вихідцем з багатої сім’ї і мав впливові зв’язки у верхах.
До війни Людвіг Кольвіц жив у Берліні, прославився як завсідник барів і нічних кабаре. Відвідував нацистські спортивні клуби, де багато тренувався на рингу. Після закінчення есесівської школи одержав офіцерське звання. Як «обдарованого і фанатично відданого фюрерові. й націонал-соціалістському рухові», багаті дядечки влаштували його у відомство Гіммлера на високу й дуже відповідальну посаду. Однак на тій посаді, крім відданості, потрібні були ще й знання, яких юний бовдур не мав. Гіммлер розжалував його і зняв з посади, хоча чимсь він таки подобався грізному рейхсфюреру. В бесіді з Кольвіцом Гіммлер поцікавився, де б той хотів спокутувати свої гріхи. «Там, де можна якнайбільше знищити ворогів фюрера і фатерлянду!» — чітко відповів Кольвіц. «Я знайду вам таке місце»,— пообіцяв Гіммлер і відправив Кольвіца на службу в освенцімський есесівський гарнізон. Тут Кольвіц швидко повернув собі втрачене: знову одержав офіцерське звання й посаду ротного командира. Сприяла цьому його безмежна відданість фюреру. 20 квітня 1943 року, коли Гітлеру виповнилося п’ятдесят чотири роки, Кольвіц протягом дня розстріляв п’ятдесят чотири в’язні. За цей «подарунок фюреру на іменини» одержав подяку і позачергову відпустку. Після відпустки був призначений на нове місце: командиром роти охорони в Явожницький табір смерті...
В’язні команди землекопів, яких гнали на поле смерті корчувати пеньки, лише за воротами табору побачили Боксера і зрозуміли, який жахливий у них день попереду. Сумно брели, оточені конвоєм, розуміючи, що для багатьох цей день стане останнім. Володя й Жора з обох боків підтримували Сосніна. Ноги у Костя розпухли так, що він змушений був зняти гольцшуги і йти босоніж. А йшли якраз по невкатаному щебеню. Шкіра на опухлих ступнях не витримувала гострого каміння, лопалася, свіжі рани забивалися брудом. Костя аж зчорнів увесь від нестерпного болю, але тільки постогнував крізь зуби.
В улоговинах попід лісом ще сіріли тумани, рясна роса лежала на травах, а на полі смерті вже почалася робота. Стрій в’язнів поділили на сотні. Кожний капо взяв свою сотню й зайняв ділянку. Сотня ділилася на чотири бригади. Кожна бригада копала яму довкола величезного, в два обхвати пенька, перерубувала коріння й вивергала пень нагору. Для вкрай виснажених людей це була пекельна робота. Навіть у шахті «Гогенцолленгрубе» на глибині п’ятсот сорок метрів Володі по було так важко, бо там над головою не стояли капо з киями в руках. А тут ще й жорстокий Боксер... Він підходив до бригади, трохи спостерігав за тим, як працюють бранці, потім наказував усім вишикуватися, а лопати залишити в ямі. В’язні ставали в одну шеренгу спиною до ями, а Боксер, надівши боксерські рукавички, починав боксувати. Бив у лице. Від страшного удару в’язень, як тріска, летів у яму, але мусив одразу ж вилізти звідти і стати на своє місце. Інакше — смерть. Так тривало кілька раундів. В есесівському жаргоні це називалося «ворушити сонних мух». Бив у перенісся, в зуби, в підборіддя, у скроню, а інколи — в сонячне сплетіння. Після таких ударів люди часто гинули. Поламані перенісся, щелепи, вибиті зуби... Падаючи в яму, в’язні калічилися ще й там, ударившись об гострі стирчаки перерубаного коріння чи об лопати. З ям завжди долинали розпачливі зойки і стогони. Це особливо тішило Боксера.
З самого ранку Кольвіц увійшов у азарт. Розправившись з однією бригадою, переходив до іншої. Ось біля якоїсь бригади затримався довше. Повільно зняв боксерські рукавички, дістав з кобури парабелум. Весело посміхається, довго вибирає жертву — насолоджується ефектом жаху. Вибрав одного в’язня, поставив на коліна лицем до ями, спокійно вистрелив у потилицю. Коли тіло нещасного скотилося на дно ями, повернувся до строю й оголосив, що так буде з кожним, хто надумає ледарювати й симулювати...
- Предыдущая
- 13/87
- Следующая
