Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 39
- Предыдущая
- 39/40
- Следующая
«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.
Андрій насварився Вірі кулаком і побіг до Бутурлака. Нараз від потічка пролунали постріли, і Пилип, який теж біг до лейтенанта, змахнув руками й заточився. Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.
— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?
Пилип підвівся, та одразу знов упав. Андрій підбіг до нього.
— Тебе поранило?
Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.
— Ні, але ж і ступити не можу.
— Підвернув. Це нічого.
— Як нічого? А Коршун!
— Вважаєш, то Коршун?
— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг побачити, він вистрілив і сховався в лісі.
— Коршун? — Андрій одірвався від Пилипа, побачив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною схвильоване дихання. Озирнувся: Віра.
— Я ж казав тобі… — помітивши, як гнівно зиркнула, осікся.
— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.
— А як же я?.. — почав, та одразу простягнув карабін. — На, бери.
— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.
— Куди? — кинувся за нею Андрій.
В лісі знову застрочив кулемет. У відповідь коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна чи Грицька й переслідує їх.
«Але ж, — подумав, — Коршун напевно тікатиме до боліт. Можливо, і Гриць з ним. Антон Іванович казав, що бандери відсиджуються десь на острівці. Отже, Коршун втікає навпростець. За ним — Бутурлак, а ліс тут густий і вологий, швидко не побіжиш…»
— Віро, — гукнув, — стривай!
Андрій наздогнав її вже на узліссі.
— Стривай, ми побіжимо туди, там стежка й ліс не такий густий.
— Але ж Коршун побіг просто…
— Ми переріжемо йому дорогу.
— Ти впевнений?
Андрій не відповів.
Лише один раз вони почули далекі постріли. Андрій зупинився, прислухався. Стрілянина припинилася. Подумав: якщо Бутурлак наздогнав Коршуна, всі їхні зусилля даремні. Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…
Вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшняком, поки, нарешті, не дісталися до старого дубового гаю. Андрій зупинився.
— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — А я там… — перебіг метрів за сто.
Почув тріщання вітролому під чиїмись ногами — людина йшла, не вибираючи дороги, лізла напролом через підлісок.
Андрій подав Вірі знак затаїтися, а сам перебіг туди, куди мусив вийти чоловік. Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.
Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.
Коли підійшов зовсім близько, Андрій дав чергу над його головою.
— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!
Виступив з-за дуба, дав іще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину, нарешті впізнав і посміхнувся:
— Ти, Андрію? — нахилився, щоб підняти «шмайсера».
— Не рухатись! — наказав Андрій, але Коршун не послухався. Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.
Андрій озирнувся: Віра знову цілиться, з дула карабіна йде димок.
— Руки вгору! — скомандував Коршунові, але той не підвів, тримався правицею за ліву, і поміж пальців проступала кров.
— У кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.
Андрій дав чергу Коршунові під ноги, і той відступив.
— Руки вгору! — повторив Андрій. Тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх за потилицю.
— Спиною, оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.
Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, але промовчав. Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишень пістолет і дві гранати.
— Віро, — наказав, — тримай його на прицілі, а я зв'яжу йому руки.
— Що ти хочеш зробити зі мною, Андрію? — запитав Коршун.
Хлопець, не відповідаючи, почав знімати з себе ремінь.
— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.
— Андрію, — вів далі Коршун, — ти не зробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! Мусиш вислухати мене…
— А я вже слухаю. Де Гриць?
— Гриць! Хіба я знаю, де він? Либонь, сховався десь. Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця. Вона не для третіх вух.
— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене.
Коршун глянув на Віру важким поглядом.
— Гаразд, — рішився. — Нехай слухає. У стайні під жолобом закопано ящик з цінностями. Там вистачить тобі й цьому дівчиськові на все життя. І мені теж.
— Ось воно що! — здивувався Андрій. — Тепер мені все зрозуміло!
— А якщо зрозуміло, біжи до села…
— Овва… — почав Андрій. — А виявляється, ви ще й грабіжник!
Коршун рвонувся до нього, та Віра дала попереджувальний постріл. Мовив:
— У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… — він не закінчив. У дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, важко дихаючи, вибіг Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун рвонувся до кущів. Пролунав постріл, але він не зупинив Коршуна.
«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, він стріляв не цілячись, а Коршун біг, немов був заворожений. Нарешті все ж спіткнувся і впав на бік, підібгавши під себе руку.
Андрій підбіг, наказав:
— Не рухатись!
Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, рука мертво впала на груди.
Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:
— Це я — мазіка… Він же міг утекти…
— Ти хоробра, — заперечив Андрій, — і ти мені ще більше…
Хлопець не договорив, засоромившись, зиркнув на Бутурлака, чи не помітив чого? Та лейтенантові було не до цього.
— Це Коршун? — запитав.
— Так.
Бутурлак перевернув Коршуна горілиць: мертвотна блідість проступила на обличчі.
— От і кінець… — мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: — Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Але ж я не бачив, щоб ви обганяли.
— А ми — стежкою, — пояснила Віра, — Андрійко тут усі шляхи знає…
— Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, — додав хлопець.
— Молодці! — очі в Бутурлака сміялися. — Дорогі мої діти! — Глянув уважно на дівчину, яка міцно тримала карабіна в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий уже мало не переріс його. — Мої добрі друзі! — закінчив.
На півдорозі до Острожан вони побачили рідкий цеп озброєних людей поміж деревами — виявилось, прибув загін з райцентру й прочісував ліс. Капітан Ярощук, який очолював операцію, підбіг до Бутурлака.
— Наздогнали? — запитав нетерпляче.
— Коршуна вбито. Але втік його племінник Гриць Жмудь.
Капітан усім потиснув руки.
— За ліквідацію банди Коршуна велике вам спасибі! — мовив урочисто. Наказав помічникові: — Продовжуйте операцію. Цього Гриця Жмудя треба взяти живим. — Запитав. — Де труп Коршуна? Потрібний для впізнання.
Андрій пояснив Антонові Івановичу, який вів загін, де знайти тіло Коршуна.
— Що там у селі? — запитав Бутурлак Демчука.
— Троє бандитів убитих і один поранений, — відповів. — Якийсь бандит, Фросем називається. Признався, що ліквідували групу молодшого лейтенанта.
— Чекайте… — не зрозумів Бутурлак. — Якого молодшого лейтенанта?
Ярощук зняв кашкета.
— А чого ж ми тут! — Пояснив: — Позавчора молодший лейтенант Лебединський не повернувся в райцентр.
— Вбито Лебединського? — все ще не вірив Бутурлак.
— На жаль, усіх трьох.
— Чудові були хлопці! — Лейтенант підвів автомат, пролунали три поодинокі постріли. Прощався так, як прощався зі своїми солдатами, котрі не повернулися з розвідки.
- Предыдущая
- 39/40
- Следующая
