Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 32

• Предыдущая
• 32/40
• Следующая

— У центрі. Між дровником і клунею. Бандерівці вийдуть з лісу, і там ми їх зустрінемо в лоб.

Лебединський помовчав хвилю.

— А якщо кулемет поставити в дровнику? — запропонував. — Замість двох автоматників. Тоді посилимо лівий фланг, і поле обстрілу кулеметника одразу збільшиться. З флангу коситиме, а ти знаєш, що таке фланговий кулеметний вогонь! Він притисне їх до землі, а двоє автоматників з клуні і третій з городу легко розстріляють бандер.

— Слухай, ти давно в армії? — запитав Бутурлак.

— Два роки.

– І де служив? Весь час у внутрішніх?

— Закінчив війну в Празі. Командир стрілецького взводу. А ти був розвідником? Ярощук інформував нас.

— Мені подобається твоє рішення.

— Про кулемет?

— А про що ж?

— Не рішення, а пропозиція.

— Не треба… Ми з Вербицьким лягаємо за кулемет, ти — в клуні. Двох твоїх хлопців з моїми «яструбками» ставимо на пости праворуч від клуні. Вони ж використовуються як резерв. І взагалі, мобільність і швидкість маневру — наше спасіння.

— Врахуємо й те, що ми їх бачитимемо, а вони нас — ні, — зауважив Лебединський. — Треба підпустити їх якнайближче, на десять-двадцять кроків, навіть менше, щоб зовсім знахабніли, відчувши, що вже в селі, — тоді вогонь впритул, тоді всіх перестріляємо, може, когось візьмемо і живим. Хотілося б Коршуна!

— У мене самого руки на нього давно сверблять!

— Чув. Казали, що ви — давні знайомі.

— Особисто — ні, та хотілося б.

— Це вже така справа… — Лебединський зняв автомата. — Накажи видати моїм хлопцям гранати. Штук по три-чотири знайдеться?

— Буде.

— От і чудово.

Перед тим, як зайняти своє місце за кулеметом, Бутурлак обійшов пости. Звернув і до Андрія з Пилипом, які влаштувалися на невеличкому стіжку сіна, складеному на пустирі, що вклинявся поміж двома городами. За кілька кроків почув сердитий шепіт:

— Стій! Хто йде?

І клацання затвору карабіна.

— Це я, Пилипе, Бутурлак, — обізвався.

— Проходьте, Володимире Гавриловичу.

Лейтенант перебіг до стіжка, притулився до сухого духмяного сіна. Хлопці лежали врівень з його головою — утрамбували сіно, зробили навіть невеличкий сінний бруствер, немов він міг захистити їх від куль. І все ж Бутурлак похвалив:

— Добре придумали. Зручніше стріляти.

— Це Пилип, — не примазався до чужої слави Андрій.

— Усе спокійно?

Звичайна, не дуже приваблива картина: городи, вони завжди городи — картопля, капуста, огірки… А ти сиди тут і лише думай, що виконуєш важливий наказ. Просидиш до ранку — і ось тобі дуля, а не бандерівці…

Хлопець висунув карабін на «бруствер», підважив на руці й пошукав мушкою ціль на лузі за городом. Якась тінь, здається, рухається.

Невже людина?

Пилип одірвався од карабіна, протер очі. Ні — привиділося, звичайний кущ, і тінь від нього нерухома.

Подумав, як буде штудерно, коли бандерівці з'являться з їхнього боку і вони з Андрієм перші помітять їх. Розумів, що насправді це дуже погано, невідомо, як усе тоді обернеться, адже бандери можуть проникнути в село, поки «яструбки» не зустрінуть їх. Та думка про напад саме з цього боку хвилювала й збуджувала, він був увесь час у тому піднесено-напруженому стані, коли не страшні ніякі небезпеки, й людина, не вагаючись, іде під вогонь, не усвідомлюючи до кінця, чим це їй загрожує.

Андрій простягнувся на стіжку горілиць, мовив розсудливо:

— Лейтенант казав, щоб один відпочивав, другий ніс службу. Щось мене сон змагає, зараз близько дванадцятої, розбудиш о першій.

— А я б не міг зараз спати.

— То я й посплю.

Андрій підмостив під голову трохи сіна, позіхнув і потягнувся, заплющив очі, думав, що засне відразу, та сон не йшов. У голові крутилися різні думки й видіння, трохи дратували жаб'ячий хор і сонне буркотіння якогось птаха. Нараз Андрій усвідомив, що навряд чи засне, скосував на Пилипа, що притулився до «бруствера», й запитав:

— А скажи мені, Пилипе, чого б ти найбільше хотів?

Той здивовано стенув плечима, наче сама постановка питання видалася йому дивною.

— Знищити бандер! — одповів упевнено.

— Та ні… Яке в тебе заповітне бажання? Бандер ми й так знищимо.

Пилип трохи подумав.

— Батько казали — якась у них нарада буде в області, й обіцялися взяти з собою. То хотів би в цирк сходити.

— Дурний ти. Хіба про це питаю? Ось Віра казала, що артисткою хоче стати. А ти заради чого хотів би жити?

— Заради чого?.. Заради чого?.. — невдоволено засовався Пилип. — Це вже моє діло.

— Не хочеш — не кажи.

— А ти сам?.. Знаєш, чого хочеш?

— Я знаю.

— Чого ж?

— Я літатиму! — Андрій дивився широко розкритими очима в зоряне небо: чомусь воно зробилося трохи нижчим, немов зорі наблизилися до землі. — Літатиму! — повторив мало не урочисто. — Я буду льотчиком і підніматимусь у небо, а може, й до зірок. Бо колись же люди полетять до зірок, чому не я?

— Коли це ще буде.

— Скоро, Пилипе, ось ми з тобою навчимось і візьмемося за цю справу…

Пилип крякнув зовсім по-дорослому. Заперечив вагомо:

— В Острожанах і досі електрики нема. Краще вже з цього починати.

— В усіх селах буде електрика.

— Наче це само зробиться…

— Звичайно, руки докласти треба!

— Але ж, якщо всі літатимуть, хто в Острожанах порядок наводитиме?

Андрій вловив у Пилипових словах погано прихований докір і подумав, що той має рацію. Справді, хто порядкуватиме отут, в Острожанах? Нараз вирішив: скоро повернуться чоловіки з армії, а провести електрику чи полагодити трактор не така уже й складна справа — обійдуться й без них. Хотів сказати про це, та Пилип випередив його:

— Я лісничим хочу, — мовив, — і вивчусь на нього.

Андрій підвівся на ліктях, щоб зазирнути другові в обличчя.

Невже вгадав його думки? Адже й він увесь час вагається — ким стати: льотчиком чи лісничим? Ось тільки-но, вдивляючись, у зоряне небо, вирішив остаточно: льотчиком. Але було важко, немов одірвав від себе щось рідне, переполовинив душу. А тепер зробилося легко й радісно: він — льотчик, а Пилип — лісничий, а вони ж з Пилипом одне ціле, як одна людина, і зараз уже він знає, що острожанський ліс буде в надійних руках. А цей ліс і озеро — половина його, Андрія Шамрая, а може, не половина — значно більше, бо він колись зникне з лиця землі, а ліс лишиться, і вічно дивитиметься в синє небо око Щедрого озера…

Андрій хотів усе це сказати Пилипові, та не встиг, бо той сам почав неквапливо:

— Як подумаю, що кудись із нашого лісу йти треба, тоскно стає. Отож і вирішив: у лісі мені жити. Тільки не в такому, як зараз — він тепер жорстокий і пахне порохом та вогнем.

— Точно, — погодився Андрій, — я сьогодні, коли побачив Грицька, тицьнувся носом у листя, а воно гниллю пахне і ще чимось… Думав — чим? А тепер ти підказав: порохом чи іржавим» залізом… І чому це так? Нема ж там ані пороху, ані іржі…

— А для мене зараз усе пахне порохом, — признався Пилип. — Після того, як батько Шелюкового карабіна ніс.

– І зараз пахне… — втягнув ніздрями повітря Андрій.

— Зараз не дивно — зброя завжди порохом пахне.

— А я люблю дивитися, як сиплються з автомата гільзи, — мовив Андрій, і в цих його словах не було жодної логіки.

— А кулі летять у людей!..

— Якщо в фашистів або бандер — що тут поганого?

— Наче в тих автомати мовчать!

— Став ти розсудливий.

— Та ні… Оце лежу й чекаю бандер — най би йшли скоріше.

— Ти чув — Віра артисткою хоче…

— Най буде, вона й зараз — артистка.

— Чого?

— Ходить, як мавка, у віночку з кульбаб.

— Личить їй.

— Щось ти часто її згадуєш.

Андрій знітився: невже Пилип догадується про щось? Відповів вдавано байдуже:

— Дівчина, як усі.

• Предыдущая
• 32/40
• Следующая