Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 30
- Предыдущая
- 30/40
- Следующая
І, крім усього, вона — жаданка!
Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.
Андрій роздивився навкруж, вибрав сухіше місце й потягнув за собою дівчину.
Настина біла хустка маячила на тому ж місці, все навколо було спокійно, вони сіли на хвою, спершись спинами на ялиновий стовбур, і Андрій, зібравши трохи торішнього сухого моху, запропонував дівчині:
— Скидай сандалії.
Вона підібгала під себе ноги.
— Для чого?
— Скидай, кажу.
Хлопець сам розстебнув пряжки і обтер почервонілі й мокрі ноги дівчини. Витер і сандалії, поставив поруч.
— Нехай сохнуть, — тільки й мовив.
— А ти — добрий, — сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.
— Невже? — осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. — Просто бачу — зимно тобі…
— Ліс тут страшний, — перевела розмову на інше.
— Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…
— Мокрий ліс — це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.
— Не кажи дурниць, — обірвав дівчину Андрій.
Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.
— Чому ж дурниці?
Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:
— А тому, що без цих боліт не було б річок.
— Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.
— Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.
— Ну, озеро! — не повірила. — Там підземні джерела.
— А звідки вони?
– І все ж не люблю боліт, гидкі й страшні.
— Не такі вони вже й страшні.
— Ну, й хвали свої болота. Кожний кулик своє болото хвалить.
Андрій образився:
— Звичайно, ми — поліщуки, болотяні люди… Оббулися тут…
– І далі свого носа не бачите! — шпигнула Віра.
– І вредна ж ти…
— Вредна, — несподівано погодилась. — Вірніше, не вредна, а люблю перечити.
— Переч, — махнув рукою Андрій, — та навіть цікавіше. Хочеш їсти? — витягнув кишені ватянки загорнутий у чисту ганчірку кусень хліба з тонким шматочком сала. Розломив навпіл, більшу частину віддав Вірі, і задоволено дивився, як смачно відкусила вона гострими білими зубами.
Дівчина побачила, що Андрій стежить за нею, наморщила ніс і мовила жалібно:
— Це моя слабість: люблю поїсти. Після блокади…
— Я також люблю. Приходь сьогодні до нас обідати, ми юшку зваримо.
— Бабуся лаятиметься.
— А ти пообідай у бабусі, а потім на юшку.
— Добре, — погодилася дівчина, — я юшку можу завжди їсти.
Андрій хотів сказати, що насмажить ще свіжої риби, але неподалік тріснула гілка, і вони припали до землі.
Настя пройшла зовсім поруч, дивно, що не помітила їх, і Андрій подумав, які з них погані дозорці: забалакались, як дітлахи, — а коли б з'явилися бандерівці?
Виявилося, Настя перейшла на нове місце, і знов її хустка замайоріла попід деревами..
Жінка збирала чорниці ще півгодини, і ніхто не з'явився в лісі, ніхто не шукав її. Коли набрала повний кошик, зняла хустку, поправила волосся і, повісивши кошик на лікоть, попростувала до села.
— Ось тобі й вистежили, — розчаровано мовив Андрій. — Тільки пошилися в дурні.
Та Віра підійшла до цього зовсім з іншого боку.
— Виходить, тітка Настя — чесна, і мені це приємно.
— Звичайно, — не міг не погодитись Андрій, — але ж півтори години…
Вони трохи відстали од Насті, йшли обережно, не хотіли наостанку потрапити їй на очі і, виявилося, правильно зробили, бо нараз Віра зупинила Андрія легким дотиком руки і вказала на гущавину праворуч, з якої з'явилася постать чоловіка.
Вони впали на мокрий мох, Андрій поповз до кущів, що росли за кілька кроків. Віра протиснулася в них слідом за хлопцем, визирнула через його плече, прошепотіла над вухом:
— Дивись, озброєний…
— Тихо… — одними губами мовив Андрій. Він це помітив одразу — на грудях у чоловіка висів автомат, отже, бандерівець, і він вийшов на зустріч з Настею…
Але чому заховався за дерево і стежить за нею, як стежать і вони? Чому не гукає її?
Коли жінка зникла за чагарниками, чоловік з автоматом пішов не за нею, а в гущавину. Він ішов обережно, сковзаючи від стовбура до стовбура — наближався до Андрія й Віри, мусив пройти зовсім близько, і, коли їх розділяли півсотні метрів, Андрій упізнав його.
Хлопцеві зробилося холодно, він ледве стримався, щоб не підвестися й не кинутись…
Коли б мав хоч якусь зброю чи хоч гранату…
Лежав, не дихаючи, і тримав Віру за плече, щоб не виказала себе необережним рухом.
Бо лісом ішов Гриць — його двоюрідний брат Грицько Жмудь, і він би не завагався, Андрій знав це точно, розстріляв би, прострочив із «шмайсера» без жалю й докорів сумління.
За два десятки кроків від їхньої схованки Гриць зупинився. Стояв і дивився вслід Насті. Постояв ще трохи після того, як вона зникла, поправив автомат на грудях і пішов уже не криючись у напрямку колишнього лісництва.
Тоді, на базарі, Андрій бачив Грицька лише здалеку, тепер же роздивився добре і вимушений був визнати, що за рік, який вони не бачилися, той змужнів і виріс. А може, так тільки здалося, і високим робив Грицька офіцерський кашкет з лакованим козирком.
Зрештою, все це було несуттєве, важливо, що лісом ішов Грицько Жмудь і почувався він тут непогано, бо ступав твердо, й гілки тріскотіли під його ногами. Андрій усе ще лежав, втиснувшись обличчям у гниле торішнє листя, і гнів клекотів у ньому.
Нарешті хлопець підвів голову, озирнувся на Віру. Дивилася темними від переляку чи злості очима, зіниці в неї стали великими, обличчя видовжилося й загострилося — кров відлила від щік.
— Знаєш, хто це був? — запитав тихо Андрій.
— Бандера, хто ж.
— Мій двоюрідний брат Грицько Жмудь. Чула?
Вимовивши ці слова, Андрій відчув, що йому полегшало, наче позбавився чогось принизливого, що тиснуло його й лежало каменюкою на серці. Тепер знав, що зустрінеться з Грицьком, неодмінно зустрінеться і відплатить йому за ці секунди безвілля й приниження, коли лежав, занурившись обличчям у гниле листя.
— Той, якого ти вистежив у райцентрі? — запитала Віра й з цікавістю глянула на Андрія.
— Той самий, батяр клятий! — визнав Андрій, зітхнувши. — Коли б у мене була зброя…
— Якщо він тут уже з'явився, то побачитесь, — мовила Віра зовсім легковажно, але нараз збагнула, яким саме може бути це побачення, і зіниці в неї знову потемнішали від жаху. — Але краще, щоб не бачилися!
— Я все одно його підловлю, — пообіцяв Андрій. Знав, що каже недаремно, що мусить спіймати, бо не поважатиме сам себе.
Нараз подумав, що в лісі, крім Гриця, є ще бандерівці, вони можуть помітити їх — узяв дівчину за руку й потягнув до узлісся: лише там почувався в безпеці.
— Треба негайно повідомити лейтенанта, — мовив, і вони побігли, продираючись крізь кущі.
Солдати з райцентру приїхали пізно, коли почали густішати сутінки.
Демчук нервував і крутив ручку телефону, але станція вже не відповідала. Почувши на вулиці скрипіння коліс і побачивши на парокінній ресорній бричці двох солдатів і молодшого лейтенанта, озброєних автоматами, Антон Іванович зрадів так, що вискочив на вулицю і заметушився біля брички, буцім був не голова сільради, а хлопчина, який уперше побачив озброєних солдатів.
— Бричку, прошу вас, — казав, тиснучи молодшому лейтенантові руку, — поставимо на шкільному подвір'ї, коней нагодуємо, і для вас уже вечеря готова. Гнате, — озирнувся на завмага, який стовбичив на ґанку крамниці, — збігай по Бутурлака, най іде до школи, — ми там будемо.
Гнат Суярко обмацав солдатів уважним поглядом, закинув за спину карабін й пішов мовчки, погойдуючи важкою головою.
- Предыдущая
- 30/40
- Следующая
