Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/40
• Следующая

Певно, не один він вважав так, бо вже хвилин через двадцять усі четверо зібралися в хліві на Демчуковому подвір'ї — старий не хотів будити жінку й нервувати її.

У хліві гірко пахло гноєм, ремиґала, голосно дихаючи, корова, а Білка стривожено переступала з ноги на ногу й іноді била копитом.

Не змовляючись, усі закурили, крім Петра Андрійовича, бо він не палив.

— Сергійко нехай залишиться, — мовив Антон Іванович, — а ви, хлопці, гайда спати, бо це не вашого розуму справа та й взагалі вашому братові в цей час належить спати.

— Вуйку, — заперечив Андрій, — не женіть нас, бо, їй-богу, все одно не підемо, і ви ж знаєте, що не завжди нам доводиться спати, коли належить.

Це прозвучало так по-дорослому, що Бутурлак засміявся приглушено й підтримав хлопця, не прямо, щоправда, та все ж підтримав:

— Діти тепер швидше дорослішають, — сказав, наче не мав на увазі нікого особисто, ані Пилипа, ані Андрія, — я не знаю, гарно це чи ні, але факт.

— Мені це подобається, — обізвався Петро Андрійович, — і це викликано цілим комплексом і виховавчих, і загальнолюдських проблем.

— То ви вважаєте?.. — делікатно запитав Антон Іванович, але директор школи удав, що не почув запитання, — він був педагогом, а прямо перечити голові сільради в даному випадку було б непедагогічно.

Старий Демчук зрозумів його.

— Залишайтесь, але тихо будьте! — дозволив хлопцям. — А тепер, синку… — світлячок цигарки розгорівся, вирвавши на секунду з темряви похмуре обличчя старого й збуджене Сергійкове, — а тепер, синку, розкажи шановному товариству, що почув ти… У стіжку він ховався, — додав він зовсім іншим тоном, — заховався в сіні від грози, заснув, і ось тобі…

Тепер Сергійко розповідав не так поспішливо й плутано, як батькові. Встиг оговтатися, та й ніхто не підганяв його, слухали терпляче, лише іноді уточнюючи окремі деталі.

Вислухавши, замовкли, оцінюючи почуте.

– І що це за клята жінка може бути? — запитав Вербицький, і розгубленість та здивування були в цьому запитанні.

— Я вже думав, — обізвався Антон Іванович. — Не інакше, як Груздьова… Вона це, бо іншої не може бути. По-перше, — світлячок цигарки здригнувся й затремтів, видно, старий за звичкою почав закладати на руці пальці, — чоловік її — бандерівський вояк і зник кудись. По-друге, самогонниця, я до неї заходи вживав, і зуб на мене має. По-третє, в містечко на базар їздить, спекулює й живе заможно. Чули: дві буханки хліба бандерам принесла і раніше продуктами постачала. Хто, крім неї?

— Маєте рацію, — погодився Вербицький, — одне тільки дивно: невже сама стрілятиме?

— Язиката вона… — мовив Демчук. — Але ніколи б не подумав, що може стріляти. І все ж Сергійко чув…

— А якщо не вона? — запитав Петро Андрійович.

— Та вроді нема в Острожанах ще такої.

Вербицький не витримав:

— Під арешт її зараз, і все!

— Як під арешт? — здивувався Петро Андрійович. — А якщо не вона? Сергію, подумай, — звернувся до хлопця, — ти пам'ятаєш голос Груздьової? Вона це була?

— Певно, ні… А може, й вона… Дощ шумів, — поскаржився.

— От бачите, — впевнено мовив директор | школи, — нема в нас підстав для її затримання.

— Якщо вам потрібні підстави, я їх знайду, — одповів Вербицький. — Учора самогон гнала, ось і підстава.

— Звідки знаєш? — запитав Антон Іванович.

— Звідки? Всі знають…

— Я тобі дам — усі! Кажи вже прямо — причащався!

— Прошу не шкилювати з мене! — образився Вербицький. — Бачили, Степко Кушнір на побивку прийшов, а я що, чернець по-вашому?

— Не чернець, а «яструбок», і мусиш завжди тверезу голову мати.

— Та не п'ю ж я!

— Годі, — припинив суперечку Антон Іванович. — Отже, вирішуємо: громадянку Груздьову затримуємо до з'ясування обставин. Так?

Ніхто не заперечував, тільки лейтенант Бутурлак мовив директорові школи:

– І все ж, Петре Андрійовичу, ви не мусите ночувати в себе. Приходьте до нас, місця багато й веселіше.

— Ми таку юшку зваримо! — обізвався від дверей Андрій.

— Цить ти з юшкою! — суворо обірвав його Демчук. — Тут люди про діло гомонять, а він…

Андрій замовк: і справді, чого вискочив із своєю юшкою? Почервонів — добре, що темрява, не помітив ніхто.

— Давайте по порядку, — почав Бутурлак. — Перше і найважливіше, про що ми дізналися: бандерівці завтра вночі підуть на село. — Він витримав паузу, та всі мовчали. — Мусимо організувати оборону. Розраховувати на підтримку району не будемо, чи не так, Антоне Івановичу?

— Маєте рацію.

— Отже, нас тут четверо. Як вважаєте, Богдане, — звернувся до Вербицького, — той хлопець, що прийшов на побивку?..

— Можна побалакати. Та не просихає…

— Поки що виключаємо. Більше, крім старих, наскільки мені відомо, на селі чоловіків нема.

— Гнат іще, завідуючий сільпо, — заперечив Антон Іванович, — Гнат Суярко.

— Чомусь я про нього забув. Млявий він якийсь…

Бутурлак згадав завідуючого крамницею: довгий і тонкошиїй, невідомо на чому голова тримається — мов кульбаба, але кульбабова кулька легенька, а Гнатова голова велика й важка, і чомусь він завжди роздратований. Учора лейтенант запитав у нього, чи не можна буде через два тижні поїхати разом до райцентру. Суярко глянув неприязно й відповів, що кінь у нього слабий, а доведеться везти крам, може, правда, краму й не буде, тоді…

Зараз, згадавши неприязний погляд продавця, запитав невпевнено:

— Як вважаєте, Антоне Івановичу, допоможе нам Суярко?

— Хворий він, нирки чи печінка, бог його зна… Через хворобу й демобілізований з армії, — одповів Демчук. — Але ж солдат, і воював!

— Для чого він нам? — втрутився Вербицький. — На все село маємо три карабіни, а нас уже четверо.

— Ми з санкції Антона Івановича, — заперечив Бутурлак, і якісь веселі нотки прозвучали в його голосі, — провели невеличку операцію. Точніше, наші хлопці — Андрій і Пилип. Вони довідалися, що рік тому сільська малеча знайшла в лісі зброю. Заховали у дуплі, та потім не могли знайти. Забули про цей тайник, але зараз розшукали. Коротше, можу доповісти, що маємо ще три «шмайсери» і ручний кулемет. Не рахуючи гранат.

— Невже? — таке непідробне здивування було в голосі «яструбка», що лейтенант не витримав і зареготав. Цей сміх якось розрядив обстановку.

— А я вже думав, — сказав Вербицький, — кінець нам. Що зробиш з карабінами проти автоматів? Як кролики…

— Чекайте, — подав голос директор школи, — ми ще не обговорили одного питання. Отой бандерівець, що зустрічався з Груздьовою… Ніяк не можу повірити, що мене збираються вбити. Днями розмовляв з Груздьовою, ще й доньку її хвалив… Так от, той самий бандерівець казав про якісь документи, заховані в школі, і що сам Коршун цікавиться ними. Я вважаю, якщо повідомити районне керівництво, нам виділять допомогу.

— Зв'язку з районом нема, — заперечив Демчук. — Знову лінія зіпсувалася. Чи зіпсували, — уточнив.

— Доведеться їхати.

— Ви й поїдете, — запропонував Бутурлак. — Кінь в школі є, от і обернетесь. Тільки не затримуйтеся, бо кожний активний багнет!.. А ви, Антоне Івановичу, все ж побалакайте з Суярком. Чули, сам Коршун прибув, і скільки їх зараз, сам бог не знає.

— Бог — богом, а нам би варто знати, — обізвався Антон Іванович.

— Звичайно, але що поробиш?

— Поки що їх не більше чотирьох-п'яти.

— Звідки знаєте?

— Дві буханки хліба, — мовив розсудливо Демчук. — Для п'ятьох буханка на день — в обріз. Якщо є м'ясо, картопля, а цих продуктів, як знаємо, вистачає — косулю ж забили, то хліба їм якраз на два дні. Для чотирьох-п'яти чоловіків, повторюю.

— Логічно, — мовив лейтенант з повагою. — Але ж до Коршуна може прийти допомога.

— Може, — зітхнув Демчук. — До речі, Петре Андрійовичу, ви зараз у школі ремонт робите, подивіться, а раптом знайдете Коршунову схованку.

— Ремонт? — іронічно запитав Ротач. — Ну, якщо це називається ремонтом?..

Бутурлакові нараз стало весело: завтра на село налетять бандерівці, хтозна, чи залишиться з них хто-небудь живий, і взагалі, чи лишиться в селі сама школа, а вони починають суперечку про якість ремонту…

• Предыдущая
• 25/40
• Следующая