Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 2
- Предыдущая
- 2/40
- Следующая
Опівдні вони вийшли до якоїсь маленької річки і, знайшовши одразу перекат, де вода діставала лише колін, непомітно перебрели на другий берег. Так їм здавалося — непомітно, та, виявляється, їх засікли й повідомили по радіо координати пересувній есесівській групі. Есесівці обстріляли розвідників на підступах до якогось села, скосили кулеметними чергами ще двох, тоді ж Васюта й дістав кулю в передпліччя.
Есесівці переслідували їх цілий день, і ось уже лише четверо лежали в кущах біля Горині, чекаючи, коли сонце розчиниться в червоній хмарі над обрієм.
Нарешті Іванов сказав:
— Ви лишайтеся тут, а я… — махнув рукою в бік річки. — Поки не стемніло, треба знайти брід. Та й засідки можуть бути.
Бутурлак схвально нахилив голову: в розвідку мусив іти Іванов. Йому все за іграшку — буцім нема за плечима виснажливого переходу: дихає рівно, наче щойно підвівся з ліжка після спокійного сну, зараз потягнеться й запитає: «А як, товаришу лейтенанте, із сніданком?»
— Давай! — наказав. — Тільки, гляди, обережно.
Він міг не казати цього Іванову, та, певно, той і не почув застереження: нечутно розсунув кущі, і Бутурлак побачив, як мелькнули в гущавині ще зовсім не стерті підошви його чобіт, підбиті двома рядами блискучих цвяхів, — Іванов цінував взуття, знаючи, як важко старшині дістати чоботи сорок сьомого розміру, і кілька днів тому власноручно поставив нові підбори.
Лейтенант знов обтер рукавом гімнастерки обличчя й прислухався. Сюрчать коники, й над вухом дзижчить ґедзь. Цвірінькнула пташина — несміливо й немов злякано, чи просто спека зморила її? Десь далеко-далеко загавкав пес, либонь, на лісовому хуторі, і чомусь це ледь чутне гавкотіння заспокоїло лейтенанта, пес брехав беззлобно, якось по-домашньому ліниво і відразу замовк.
Бутурлак підповз до Васюти.
— Поспи, — запропонував. — Поки повернеться Іванов.
Єфрейтор поклав поранену руку на груди, заплющив очі й заснув відразу, мабуть, не встиг і дослухати лейтенанта — обличчя його набрало дивно спокійного, умиротвореного виразу, наче не було ані війни, ані есесівців, наче не пекла поранена рука, а він лежав дома в м'якому ліжкові.
Бутурлак знав цю властивість Васюти, якій заздрили розвідники, — єфрейтор завжди вигадував на відпочинкові принаймні кілька хвилин, — та зараз лише знизав плечима, підморгнув Горянському й наказав:
— Ти також спи, а я повартую.
— Ви ж відпочивали менше за нас… — зробив той не дуже впевнену спробу заперечити.
— Я підійму тебе за годину, — пообіцяв лейтенант.
— Спати! — повторив Бутурлак.
Тепер це прозвучало як наказ, і Горянський підкорився. Солодко позіхнувши, поклав під голову пілотку, обхопив обома руками автомат, притиснув до грудей, як дитину, і заснув, дихаючи рівно й безшумно, — обличчя в нього порожевішало, і щоки, вкриті легким пушком, який Горянський називав бородою і вперто двічі на тиждень зголював, округлилися.
«Зовсім ще пацан», — подумав Бутурлак. Йому також захотілося спати, кліпнув повіками, заснувши на мить, та лише на мить — сильно потер чоло долонею, відганяючи сон, повернувся горілиць, втупившись у небо, по якому повільно просувалися рожеві хмарки.
Раптом відчув себе маленьким-маленьким, піщинкою під глибоким бездонним небом зараз знову пролунають постріли і життя відлетить від нього кудись в оту височінь, а байдужі рожеві хмарки все пливтимуть небом над поліськими лісами й озерами. Пливтимуть вічно, коли, можливо, не буде тут лісу і не залишиться нічого від Горині, і житимуть на світі зовсім інші люди, які не знатимуть війн і свій розум та енергію спрямовуватимуть не на знищення, а на утвердження життя на землі.
Потім Бутурлак подумав, що, стріляючи зараз з автомата в есесівців, вбиваючи їх, він хоч трохи наближує оте щасливе майбутнє, хоча б на одну секунду, та все ж наближує, і не така вже він мізерна піщинка — командир цілої бойової частини, від якої залежить в кінцевому підсумку розвиток наступу на великій ділянці фронту.
А хмари сунули й сунули небом, навіваючи дрімоту, лейтенант потер неголені щоки, відігнав нахабну кусючу муху, яка дзижчала біля вуха, й зиркнув на годинник. Півгодини, як нема Іванова, і це починало турбувати Бутурлака — невже щось трапилось?
Але ж в разі чого почалася б стрілянина, не такий Іванов, щоб його могли безшумно взяти…
І все ж тривожні думки не полишали Бутурлака. Він уявляв, як нервується зараз полковник Колотов, начальник фронтової розвідки, як дзвонять йому з штабу, а він відбувається невизначеними обіцянками і у глибині душі кляне його, лейтенанта Бутурлака, не знаючи, що від закинутої в тил ворога розвідувальної групи лишилося менше половини і взагалі невідомо, чи вдасться й цим чотирьом живим пробитися до своїх…
А муха знов дзижчала над вухом, і лейтенант роздратовано відігнав її.
Зрештою, коли полковник Колотов впевниться, що від Бутурлака марно чекати повідомлень, він сформує нову розвідгрупу… Якщо навіть і ті розвідники загинуть, все одно через місяць або трохи раніше чи пізніше розпочнеться черговий наступ, і всі ці гітлерівські доти та лінії укріплень будуть стерті з лиця землі, все одно ворожі полки й дивізії бігтимуть поліськими путівцями на захід.
Але цього буде досягнуто більшою кров'ю, значно більшою — не одна сотня й навіть тисяча солдатів загине, штурмуючи нерозвідану лінію гітлерівських укріплень.
Бутурлакові перехотілося спати. Чорт, чому не повертається Іванов?
Лейтенант вирішив почекати ще чверть години і тоді вже посилати слідом за Івановим Горянського, проте не минуло й п'яти хвилин, як у сусідніх кущах затремтіло листя — Бутурлак підвів автомат, та одразу опустив його, побачивши Іванова.
Сержант обтер бруднуватою хусточкою спітніле обличчя і доповів лаконічно:
— Горинь за півкілометра. Береги заросли лозняком, і перекат недалеко. Я почекав, чи не об'явиться засідка, і недаремно. Двоє есесівців на тому березі поблизу переката.
— Річка широка?
— Швидка, і Васюті доведеться важко, — зрозумів його Іванов. — Ми з Горянським перепливемо вище за течією і знімемо засідку.
— Так, іншого виходу нема, — погодився лейтенант. — Дочекаємося лише темряви.
— За ніч мусимо відірватися від них…
— Там почнуться такі ліси, що й сам чорт нас не знайде.
— Чорт — ні, — похмуро всміхнувся Іванов, — а есесівці… Вчепилися, як собаки в горлянку!
— Мусимо загубитися в лісах, — зсунув брови Бутурлак. — Рушимо о десятій. Тепер спи. Вартуватимеш після Горянського.
Це було справедливо, й Іванов не заперечував.
Зміняючись через кожну годину, вони проспали до десятої. В темряві підповзли до крутого берега Горині. Бутурлак з Васютою залягли в лозняку, а сержант з Горянським поповзли до виру, де кущі купалися в швидкій воді. Горинь тут звужувалась і була глибокою. Плавців мусило знести, та Іванов розраховував дістатися того берега до повороту, який прикривав їх від есесівців.
Бутурлак нагріб собі під груди нагрітого сонцем і не вистиглого ще піску, умостив зручно автомат.
Жодного підозрілого звуку, лише вище за течією хлюпнуло.
Лейтенант витягнув шию — невже хтось із хлопців необережний? Та хлюпнуло ще раз ближче, і Бутурлак зрозумів, що скидається на плесі велика риба.
Минула мало не година, а на тому березі все було спокійно — жодного звуку, наче не ховалися в кущах понад берегом двоє есесівців.
Низько над водою безшумно пролетіла сова, знову скинулася риба, сонно засвистів перепел. Спочатку Бутурлак не зрозумів, що це — умовний сигнал, так натурально свистів птах, та Васюта торкнув його за плече й прошепотів:
— Чуєш?
Лейтенант, не відповідаючи, поповз до води. Побачив на тому березі тінь у кущах, знов почув свист перепела й свиснув, озиваючись. Пропустив уперед Васюту й перебрів річку слідом за ним. Води було по шию, вона приємно холодила, Бутурлак зачерпував її жменями, жадібно пив і не міг напитися.
Острожани розкинулись на березі лісового озера — величезні дуби розступилися, й криті соломою хати тулилися до самої води.
- Предыдущая
- 2/40
- Следующая
