Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 23
- Предыдущая
- 23/40
- Следующая
Нараз Никифор Тавр зупинився і сказав:
— За годину тебе прийме великий логофет і сам, особисто, дасть тобі дуже важливе завдання. — Він помовчав і додав: — А може, й не дасть, якщо вирішить, що ти не впораєшся… Але хай це тебе не бентежить. Тоді тобі просто доведеться забути про виклик.
Феодор весь напружився, слухаючи колишнього аколіту. Він ще ніколи, жодного разу за весь час навчання, навіть здалеку, навіть на врочистих виходах імператора не бачив таємничого логофета дрому, про якого снували неймовірні, іноді зловісні чутки. Тому-то цей несподіваний виклик до нього промовляв Феодорові багато, куди більше, ніж людині, хай навіть сановитій, якщо вона не відвідувала захованої в горах школи…
— Вислухай мене уважно, Феодоре, — Никифор Тавр знову почав міряти ногами кімнату. — Про суть завдання я тобі зараз нічого не скажу. Логофет від мене вимагав небагато — спритного і кмітливого вихованця нашої школи, котрий ще жодного разу не брав участі в місцевій акції — поїздка до Русі в рахунок не йде. Сподіваюся, я не помилився, обравши тебе?
Феодор на це нічого не відповів, бо розумів, що ця вступна бесіда не вимагає з його боку ніяких запевнень: Никифор Тавр на все зважив без нього.
— Я волію лише одного: аби ти діяв не як сліпий виконавець нашого задуму, а свідомо, переконано. Для цього поділюся з тобою деякими власними міркуваннями. Навіть якщо логофет не обере тебе, гадаю, ці мої думки будуть для тебе корисні у майбутньому.
Він нарешті сів, перекинув ногу на ногу і охопив коліно руками. Відтак почав:
— Імператор ромеїв символізує могутність і міць Візантійської держави. Він — посланець самого Всевишнього. Коли святий Константин йшов війною на імператора старого Риму Максенція, в чистому небі над орлами його легіонів забілів хрест і слова: «Цим переможеш». Так свідчить Євсевій Памфіл, єпископ Кесарійський, розповідаючи про Мільвійську битву.
Никифор Тавр на мить замовк, щоб скептично знизати плечима.
— Слід пам’ятати, — вів далі, — імператор, як ми кажемо, — земний, живий бог. Це відбито навіть у тронному ритуалі: василевс сідає тільки на двомісний трон, лишаючи сидіння для невидимого свого патрона — безтілесного бога — духа святого. Імператор — Сонце ромеїв, сліпуче і недосяжне, яке світить усім і зігріває кожного — васальних царів, сановників, воїнів, селян і навіть старців, що живуть просто неба на шляхах жебракуванням.
Начальник секрети зітхнув.
— Однак є багато людей — надто багато! — котрих Сонце ромеїв не сліпить і видається їм цілком досяжним. Жадібні руки узурпаторів зухвало тягнуться по царський вінець. Мудрий василевс Юстиніан Другий, — підкреслив Никифор Тавр, — назвав цю пошесть убивств «пурпуровою хворобою», яка роз’їдає, немов проказа, могутність держави. Що робиться у нас? За три останніх століття на царський престол сідало півсотні володарів, в середньому — на шість років царювання. Це страшні і небезпечні для існування самої імперії числа, Феодоре! Лише вісім володарів загинули на війні або внаслідок нещасного випадку. Ще менше — від хвороб або старості. Інших примусили зректися, замордували, скалічили, отруїли, задушили в ліжку, зарізали, засліпили, поховали гнити заживо в кам’яних мішках Принцевих островів. Нещасний автократор завжди оточений почтом змовників і убивць, котрих не розпізнати, поки не витягнуть ножа… По державі ромеїв мало не двічі на кожне десятиліття від кордонів до кордонів, мов невситима сарана, сунуть армії нескінченних узурпаторів. Достаток країни винищується у жорстоких внутрішніх війнах, що несуть нам усім безславну погибель. Ми, як і наші попередники римляни, вбиваємо самі себе, а тим часом варвари на рубежах міцніють. Знесилену імперію точить хронічна «пурпурова хвороба». Які ж ліки придатні у боротьбі проти неї? Єдині — міцна, династична, спадкоємна влада, утвердження на престолі спадкоємця македонської династії — Василія Другого. Інакше державу ромеїв не урятує сам господь бог…
Никифор Тавр мислив категоріями догматичного світогляду. Тому казав Феодорові переконано:
— Невдовзі усім лихам імперії ми покладемо край, — вранці Босфор перейшов руський загін, щоб забезпечити безборонну переправу для решти війська. За кілька днів станеться вирішальна битва, в якій узурпатор конче мусить загинути… Усе інше тобі скаже великий логофет, якщо вважатиме за доцільне. А нам зараз — час!
Никифор Тавр підвівся, ступив до глухої стіни, де натиснув на її поверхні якусь непоказну, різьблену фігурку.
У стіні одразу ж нечутно повернулися на механічній осі потаємні дверцята, звільняючи вузький темний отвір. Начальник секрети хитнув головою, без слова кличучи Феодора йти за собою, і першим ступив за стіну. Так само нечутно двері за ними зачинилися, і вони опинилися в цілковитій, без найменшого промінця світла, ніби аж загустілій чорноті.
Однак Никифор Тавр мав тоненьку свічечку, яку тут-таки й запалив. Слабкий вогник палав рівно — у переході не було протягу. Вони рушили вперед і невдовзі вперлися в тупик.
Далі ходу не було. Никифор Тавр тричі стукнув у голу стіну, котра перетяла їм шлях, щоразу роблячи тривалу паузу. В обох перервах між стуком Феодор, якого привчили звертати увагу на будь-яку дрібницю, встиг порахувати до семи. Святе число! Число космогонічного творення світу.
Стіна тихо відкотилася вбік, і вони опинилися в невеличкій кімнаті без дверей і вікон, яку освітлювали по кутках товсті свічки. Кімнатка вся світилася жовто, мов варязький янтар. Вона була обшита сосновими дошками, чистими і гладенькими. Було тут тепло і затишно, приємно пахло свіжим воском і ладаном. За низькою, зручною для письма кафедрою сидів, хоч і геть сивий, але ще міцненький дідок з чисто виголеним обличчям, що зрідка траплялося у ромеїв. Сидів по-хатньому, босоніж, нігті на ногах мав фарбовані. На ньому була біла як сніг сенаторська тога без жодних відзнак.
«Великий логофет!» — майнула схвильована думка у Феодора.
Він не потребував ще якихось додаткових позначок, щоб дійти цього висновку: за ритуальною кольоровою ієрархією біле мали право носити лише найвищі після імператора сановники. Скажімо, кольорова межа для Никифора Тавра — синє, для нього, Феодора, початкова — чорна.
Никифор Тавр, а за ним і Феодор низько вклонилися господареві потаємної кімнати.
— Прошу, — сказав великий логофет дрому і вказав на два стільці, що стояли перед кафедрою з її боків.
Никифор Тавр і Феодор сіли.
Володар державних таємниць мав зичливе, добре і привітне обличчя, але це не обманювало Феодора. Знав, якою страшного, підступною і безжальною силою той володіє. Колись, за часів узурпатора Никифора Фоки, великим логофетом дрому був не хто інший, як Іоанн Цимісхій. Він і захопив імператорський вінець…
— Скільки тобі років, хлопче? — запитав логофет.
— Шістнадцять, — коротко озвався Феодор.
— Шістнадцять… Чудовий вік! Вік, котрий не викликає підозри… Як тобі здається, Никифоре?
— Гадаю, що так, — стримано відповів начальник секрети.
— Як тебе звуть?
— Феодор.
— Це ім’я від батьків?
— Ні, від церкви.
— Яке ж було від батьків?
— Божедар.
— Божедар… Дар божий… Що ж, твоє ім’я не змінилося, воно тільки перекладено на грецьку мову. А хто ж твої батьки?
— Не пам’ятаю.
— Зверни увагу, Никифоре, він не пам’ятає… Невже усі твої вихованці отакі забудьки? А це, юначе, слід не пам’ятати, а твердо знати: твій батько — василевс, твоя сім’я — секрета!
— Запам’ятав, великий логофете! — смиренно схилив голову Феодор. — Дякую за урок.
— Тямить! — усміхнувся до Никифора Тавра логофет. Поблажливо позирнув на хлопця, ніби лише для цього повчання викликав до себе. Однак наступної миті він враз посерйознішав.
— Тобі відоме ім’я Ахмед-ібн-Арслан?
— Так, логофете, відоме, — тихо мовив Феодор.
— Ще б пак! Це ж він купив тебе у печенігів для тяжкого рабства, а продав нам на кращу долю. Багато було за тебе плачено! Шкодуєш за минулим?
— Мені нема за чим шкодувати.
- Предыдущая
- 23/40
- Следующая
