Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/110
• Следующая

Князь повернувся до боярина Федора.

— Що робити, боярине?

— Глас народу — глас божий, — відповів той. — Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!

Князь подумав і сказав:

— Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!

Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:

— Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І це вір оцьому зайді, — він оглянувся на Добриню, — оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!

Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.

— Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[30] його!

— Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!

— У поруб! У поруб!

Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри — і спалахне полум'я. І загасити його буде неможливо.

Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.

— Візьміть цього чоловіка — посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!

Домана схопили — потягли. Він запручався, закричав:

— Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб — мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!

Та князь махнув рукою:

— Ведіть!

Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули ззаду в спину і потягли на княжий двір.

Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:

— Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!

Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.

— О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси[31] скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!

— Про що він каже? Я не розумію його, — здивовано уп'ялився в посла князь.

Жокте зблід, стиснув кулаки, обличчя його потемніло, стало хижим, твердим, а очі звузилися, як у рисі, що готується до стрибка на здобич.

— Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!

Жокте дав знак. Нукери силоміць поставили на коліна полонеників, зірвали з їхніх голів міхи. І тут кияни побачили перед собою п'ятьох немолодих уже чоловіків з забитими ганчір'ям ротами, вибалушеними від недостачі повітря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нічим не могли допомогти собі, бо їхні руки були зв'язані за спинами.

— Боже мій! — вигукнув князь, упізнавши в полонениках чернігівських бояр. — Що з вами зробили!

Він подався до них, але не встиг і кроку ступити, як нукери підняли шокпари і блискавично опустили їх зі всієї сили на голови нещасних. Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в сніг.

Це сталося так несподівано для всіх, що в першу мить ніхто й слова не зміг вимовити! Над майданом запала зловісна тиша. Князь смертельно зблід і затулив обличчя руками.

І серед цієї тиші пролунав скрипучий голос Жокте.

— Дивіться, орусути, — так буде з кожним, хто не підкориться нам, хто виступить супроти монголів! Так буде і з вами, кияни, якщо ви не відчините нам воріт вашого міста і не вийдете з нього з шапками в руках і поясами на шиях[32] — і не поклонитеся славному Мунке-каанові! Тепер я сказав усе!

Поки Добриня перекладав ці жорстокі слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всі в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.

— Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!

Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.

Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука — в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.

— Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! — почувся голос тисяцького Дмитра.

Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:

— Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки! Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів — у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.

Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.

— О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів! У відповідь почулося зле:

— Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили — не злічити! Собакам — собача смерть!

Поволі галас затих — і на майдані запала тиша.

Князь безпорадно оглянувся на бояр.

— Ну, що будемо тепера робити? Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними — круті злами кострубатих брів.

— А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно — готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!

— Мабуть, що так, — погодився Михайло Всеволодович. — Куди ж подіти трупи?

— Викинути за ворота — мунгали підберуть.

— Гаразд. Накажи гридням — хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги — завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів...

5

Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам'яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:

— У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?

— Немає, — відповів той.

— Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати... Але спочатку — діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.

Він тут же, на Софійському майдані, розпорядився викинути за ворота тіла монгольських послів, наказав оповістити мешканців Печерського монастиря. Берестового, Звіринця, Клова, Дорогожичів, Мишоловки та інших околиць, щоб негайно тікали до міста, під захист валів; виділив людей, які мали поїхати до князя і взяти у нього зброю для ополчення, поговорив майже з усіма сотниками та десятниками і виділив кожному ділянку валу для оборони, вислав до міських воріт і на вали нічну сторожу.

У клопотах минуло коротке зимове надвечір'я. Коли стемніло і всі почали розходитися, боярин підійшов до Добрині.

— От, здається, і все. Що могли, те зробили. Гадаю, Менгу не посміє вночі переходити Дніпро, тож гайда додому! Уже давно і обід прочах, і вечеря чекає на нас!

Йти було недалеко — у бічну вулицю неподалік Софійського собору. Дмитро йшов попереду, бо вже стемніло, Добриня поспішав за ним. Поскрипував під ногами сніг — бралося на мороз. Розбурханий Київ не спав та й не лагодився спати. Ворота багатьох дворів були ще розчинені: когось там чекали, хтось заходив, хтось виходив, звідусюди доносився людський гомін. Відчуваючи тривогу, валували собаки. Київ гув, як роздратований бджолиний рій.

Тисяцького ждали теж. Хвіртка — настіж, на подвір'ї палав смолоскип, там стояв гурточок людей, із стаєнь чулося кінське іржання.

— Не сплять мої, — сказав боярин. — Та й кому до сну тепер?

• Предыдущая
• 6/110
• Следующая