Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 54
- Предыдущая
- 54/110
- Следующая
Ще б не зрозуміти! Жадігер краще за будь-кого знав заповіт Чінгісхана: ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан. А він же єдиний свідок такої таємниці! Чи ж надовго? Чи не нависла і над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп.
— Зрозумів, каане, — ледве вимовив.
— І щоб жоден собака не дізнався, як було насправді! Затям собі!
— Слухаюсь, каане. Я буду німий, як риба!
— Іди!
Обливаючись холодним потом, Жадігер вискочив з ханської юрти, взяв свою сотню, вибрав серед полонеників молодого орусута, схожого на Іллю, і притьмом помчав до Золотих воріт.
Він поспішав, бо боявся, щоб приречені на смерть не розпатякали, що трапилося тут вночі. Зразу ж наказав вивести їх — сім чоловік — на майдан, приєднав до них восьмого — орусута. До кожного з них стало по троє кешиктенів — схопили їх за руки.
Не злазячи з коня, Жадігер гукнув:
— Воїни! Ось перед вами сім смердючих псів, що допустили, щоб вороги убили їхніх двох товаришів, а десятника взяли в полон. Восьмий — син киювського войводи Думитра... Менгу-каан наказав усіх стратити! Ламайте їм хребти! Та швидше!
Приречені до смерті заборсалися, запручалися, закричали, але їх хутко поставили головами сторчма на землю і зі всієї сили загнули ноги за спину. Почувся хрускіт кісток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу і зразу ж обірвався.
Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути ні рукою ні ногою, а тільки пускали криваву піну з рота і вибалушеними очима зі смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий світ, кинули у неглибокий рів, виритий на узбіччі майдану дощовими потоками.
У Жадігера відлягло від серця: ніхто зі скараних не встиг вибовкати ханської таємниці. Полегшено зітхнувши, він об'явив:
— Воїни! Ці виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутів, які захопили в полон десятника Товлура, і нічого не зробили, щоб його визволити. Дивіться всі на їхні муки — і зарубайте собі на носі: така смерть жде кожного, хто знехтує ясою великого Потрясателя Всесвіту і волею преславного Саїн-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський войвода, відмовився здати Киюв нашому доблесному війську!.. Чули всі?
Воїни у страсі великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зіпають запіненими ротами їхні нещасні товариші, і дякували в думках Вічному Небу, що самі вбереглися від такої страшної долі. Влада великого хана безмежна і безпощадна. О аруах, аруах!
З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотні киян і теж заціпеніло мовчали.
8
Уранці, поспавши всього годину чи дві, Добриня та Ілля помилися в лазні, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте і, поснідавши, з'явилися до воєводи на його виклик.
У воєводи сидів ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всі ґудзики, на голові — чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках — рівний, вишмульганий до блиску посох.
Хлопці привіталися, поцілували руку ченцеві, а Дмитро сказав:
— Ієромонах Іяникій, сіреч Оникій, великий книжник, доглядач і хранитель бібліотеки собору святої Софії, де зберігаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбірні. Питає — чи не варто було б переховати її у безпечніше місце?
— Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, — вступив у розмову отець їяникій, — то можуть спалити і храм, і бібліотеку. А в ній зело велика мудрість зберігається! Не десятки і навіть не сотні, а тисячі книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дім можна відбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рідкісну книгу нічим не возмістиш... Отож єпископ і послав мене до влади світської і військової запитати — що робити? Переховати книги зараз у надійне місце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють?
— Батий страшніший за чорта, — сказав Ілля.
А Добриня додав:
— Він має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як і грецький. І ніхто не знає, коли той вогонь полетить на нас — на початку облоги чи під кінець. Тож, мабуть, краще все цінне поховати заздалегідь. І не тільки бібліотеку.
Отець Іяникій пильно глянув на Добриню і промовив, звертаючись до воєводи:
— А сей муж, здається мені, каже діло. Я теж такої думки, що краще поспішити, ніж потім каятися. Так я скажу єпископові і вже сьогодні почну переносити найцінніші книги туди, де ніхто їх не знайде.
— Може, мої хлопці допоможуть вам, отче? — спитав Дмитро.
— Ні, ні, — аж замахав руками отець Іяникій. — Я сам. То буде тільки моя таємниця!
— А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потім знайде їх?
— Ще єпископ відатиме, де вони заховані.
— Воля твоя — тобі видніше, — з досадою стенув плечима воєвода. — А по-моєму, чим більше людей знатиме, тим безпечніше і спокійніше буде на душі. Хтось же та уціліє!
— Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери — мовчатиму! Наша бібліотека цінніша за всі скарби Києва, і сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часів! Амінь!
Отець Іяникій підвівся, поблагословив усіх десницею і вийшов, стукаючи патерицею по дощаній підлозі.
— Проводити мене не треба, — підняв він заперечно долоню. — Я сам.
Дмитро якийсь час дивився йому вслід, хоча той уже зачинив за собою двері, а потім підвів очі на сина та Добриню.
— Отець Іяникій, — великий книжник і мудрець, але тут він чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо він загине, якщо загине або помре єпископ, якому і без теперішніх клопотів залишилися три чисниці до смерті, то хто знатиме, де шукати бібліотеку?
— Нам треба ще витримати облогу, воєводо, а потім думатимемо про бібліотеку, — сказав Добриня.
— Ти гадаєш, не витримаємо?
— Сили дуже нерівні.
— Так, сили нерівні, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Київ, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас і покликав.
— Слухаємо, батьку, — схилив голову Ілля. Добре викупаний, підстрижений Василакієм, пристойно одягнутий, він дуже змінився, порівнюючи з тим, яким знав його Добриня ще вчора. Стрункий і ставний, хоча тендітніший за старших братів, він був схожий одночасно і на сестру Янку, і на Ісуса Христа, як його малювали на іконах. Тільки Янка була чорнява, а Ілля русявий. Зате на Ісуса Христа він був схожий і обрисами лиця, і мудрістю та ласкавістю якихось по-особливому людяних очей, і рівним проділом посеред голови, що розділяв його пишне світло-бронзове волосся.
— Слухаємо, батьку, — знову повторив він. Дмитро підійшов ближче.
— Я ось чого вас покликав... Беріть коней і їдьте на Копирів кінець. Там, як мені стало відомо, скупчилося на майданах та вулицях майже півтори тисячі бездомних іудеїв, що з передмість утекли в Київ. Розшукайте боярина Воротислава, який керує обороною Копиревого кінця, з ним зайдіть до рабина Ісаака Зайденберга і гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок і їжу. А коли з цим покінчите, відберіть з них чоловіків, здатних носити зброю, розбийте на десятки та сотні, наставте десятників та сотників, дайте всім мечі, луки, бойові сокири і визначте місця на валу, які вони мусять обороняти.
— Мені залишатися там? — спитав Ілля.
— Так, ти будеш там замість мене. Я повинен знати, що робиться кожного дня і навіть кожної години на тому кінці.
— А Добриня?
— Добриня допоможе тобі і повернеться назад. Я хочу послати його до Лядських воріт. Там боярин Домажир... Та й взагалі, всі ви будете моїми руками і моїми очима по всьому Києву, а особливо там, де можна чекати ворожого приступу. Поділ мене дуже непокоїть: вали там нижчі, і заборола слабші. Чи не перевести всіх подільців у Верхнє місто?
— Поки що не варто цього робити, — сказав Добриня. — Хіба коли стане дуже скрутно.
— Я теж так думаю. Тоді — йдіть! І кожного вечора повертайтесь додому, бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Києві. Йдіть!
- Предыдущая
- 54/110
- Следующая
